В український прокат вийшла драма “Памфір” — захоплива, самобутня стрічка з кримінальним сюжетом, яка відкриває нам сучасне українське кіно з абсолютно нового боку. Про містичний всесвіт “Памфіру” ми розпитали його режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука.
В день виходу “Памфіру” в прокат його режисеру Дмитрові Сухолиткому-Собчуку виповнилося 40 років — символічний збіг обставин. Дмитро присвятив цьому фільму майже 10 років життя — ідея “Памфіру” зародилась іще 2013 року, коли Дмитро, випускник майстерні Михайла Іллєнка Київського університету імені Карпенка-Карого, зняв документальну стрічку “Красна Маланка” про святкування Маланки в Красноїльську. Для режисера це певною мірою була спроба дослідити ту самобутню атмосферу, в якій він виріс, — в дитинстві багато років поспіль Дмитро проводив канікули на Буковині, у своїх бабусі та дідуся, де ще хлопцем вперше побачив Маланку, яка справила на нього потужне враження.
Події його дебютної повнометражної стрічки “Памфір” відбуваються в буковинському селі напередодні свята Маланки, хоча народне дійство в сюжеті не є центральною подією. Стрічка “Памфір” — глибоке і водночас неймовірно захопливе дослідження понять совісті та віри, вибору й боротьби, загорнуте в оригінальний сюжет про чоловіка Памфіра, який має повернутися до свого контрабандистського минулого, аби врятувати сім’ю.
“Памфір”
До виходу в український прокат стрічка вже здобула міжнародну славу – в її “портфелі” участь у Каннському кінофестивалі, дві нагороди фестивалю Palić European Film Festival у Сербії, номінація на European Film Academy, десятки показів у Європі. За перший вікенд прокату “Памфір” подивилися понад 16 тисяч людей — і це дійсно таке кіно, про яке хочеться розповідати на вулиці незнайомцям, його надзвичайно важливо побачити всім нам, аби по-справжньому закохатися у свій кінематограф.
Розкажіть, як і коли всередині вас народилася історія “Памфіру”?
Коли я навчався в Університеті Карпенка-Карого, у нас був прекрасний викладач із драматургії, Валерій Сивак, який прищепив нам чудову звичку. Я її постійно всім раджу, хоч би де читав майстер-класи: ведіть щоденник спостережень. Ні, не щоденник своїх роздумів (хоча, можливо, комусь це корисно з точки зору психотерапії), а саме колекціонуйте спостереження. Після навчання ця звичка ввійшла в повсякдення, і у мене тепер ціла поличка таких блокнотів. Ну а зараз простіше, бо є телефон, де я постійно роблю нотатки. Це не потребує зусиль — це просто звичка; не знаю, як поправити волосся. Побачив щось цікаве — записав.
Тому можна сказати, що ідея “Памфіру” мандрувала цими нотатками вже давно. Вона десь звідти. Коли я робив документальний фільм “Красна Маланка”, там вже були ці спостереження.
Думаю, ще відповіддю на ваше запитання може бути порівняння кінематографа із живописом. Ми знаємо, що у кожного художника є ескізник. Якщо взяти Босха, чи Брейгеля, чи Дюрера — маю на увазі насамперед монументалістів, хто писав великі панно, де кожен персонаж має значення, — та почитати їхні біографії, то ви дізнаєтеся, що кожен із них роками, десятиліттями замальовував у блокнотах якісь образи. І потім виявляється, що оцей герой, 16-й у правому ряду, був списаний з такого-то вельможі такого-то міста, якого колись зустрів художник. Ось із “Памфіром” був такий самий шлях.
Ви розпочали писати сценарій у 2015 році, тобто від початку і до виходу фільму минуло 8 років. Чи це не розкіш у нас час — мати можливість працювати над фільмом так довго?
Ні, це не розкіш — це одержимість.
Одержимість цією історією?
Напевне, роботою, якою живеш.
Ідея “Памфіру” оформилася у 2015-му, і десь з 2016—2017 років я почав виводити власну формулу кіноживопису — коли кіно, по суті, це рухомий живопис. Це моя перспектива, моя методологія. Але коли я подавав ідею фільму у різні фонди, було дуже багато відмов. Тобто загалом я отримував різні стипендії як людина, яка нещодавно закінчила університет, — тоді, наприклад, я саме був на польській стипендії для митців Gaude Polonia. Але коли подавав у фонди саме ідею стрічки “Памфір”, то мені часто відмовляли.
І якось я отримав відмову від фонду “Куберт Белс”: мовляв, ваша заявка дуже сподобалася, але ми відмовили й хотіли би пояснити, чому. Керівниця фонду зателефонувала мені та сказала: “Все, що ти описав, захопило нас усіх. Але те, що ти описуєш, не підтверджено у твоїх студентських роботах”. Справа в тому, що зазвичай там дуже велика конкуренція, у ці фонди подавалися автори рівня фон Трієра, режисери, які вже мали зняте дебютне кіно. А у мене натоді були тільки випускні роботи, жодного фестивалю класу А.
Як вам допоміг цей фідбек?
Він мене вмотивував.
Я зараз спробую деконструювати ваш термін “розкіш”. Це була не розкіш, а необхідність — тобто всі ці вісім років були перешкоди, їх треба було долати. Мені це казали неодноразово: те, що ти описуєш, не має підтвердження у твоїх роботах. Чи є в тебе ідеї короткого метру? І коли після того я отримав ще кілька таких фідбеків, я зрозумів: окей, треба робити короткий метр.
І я відклав “Памфіра”, і зняв “Штангіста” (дебютний короткометражний фільм Дмитра 2018 року. — Прим. авт.). “Штангіст” зайняв три роки, і коли він взяв участь у 60 фестивалях, зокрема здобув Гран-прі Варшавського кінофестивалю, то ми знову подали “Памфіра” на той самий фонд — і одразу отримали фінансування.
Ось чим я займався ці вісім років: доводив, що “Памфір” треба зр
обити саме так.
Чи є у вас рецепт, як не перегоріти ідеєю за вісім років? Адже помітно, що увесь цей час всередині вас жила велика віра в цю історію.
Так. Але все не так райдужно, все йшло хвилями. Вийти зі стану знесилення, який, звісно, трапляється, допомагає інший проєкт. Для мене це була сценарна лабораторія “Тераріум”. Коли є невдачі, їх треба обов’язково заповнювати чимось іншим.
Були різні ситуації, адже і на етапі сценарію “Памфіру” не всюди одразу казали “так”. Наш найбільший партнер — це Франція, і кілька років тому я був у резиденції Каннського кінофестивалю, де, власне, і написав другий драфт сценарію. І був упевнений, що нам дадуть фінансування, бо ми дуже добре підготувалися, але нам відмовили. І надіслали фідбек — і цей фідбек був такий типу: “Правда?!”
Річ у тім, що французи, прочитавши сценарій, не зрозуміли, що таке Маланка і як саме сюжетна лінія про контрабанду переплітатиметься з нею… І знаєте, що цікаво? Коли ми подавали проєкт вдруге, зробили невеликі косметичні правки, а також додали всюди, як у рефераті, маленькими буквами, 10-м кеглем, виноски про Маланку — я прописав там реально етнографічний текст про те, як відбувається свято Маланки, — і вони нас підтримали!
Прем’єра стрічки в Каннах
З якими відчуттями ви їхали в Канни у травні торік? Адже тоді здавалося, що інше життя — фестивалі, прем’єри — взагалі неможливе… Чи відчували ви тиск стосовно того, що представляєте Україну в Каннах саме в такий напружений момент?
Цей досвід був дуже дивний. Зазвичай напередодні прем’єри є якісь хвилювання, а в Каннах їх геть не було. Було інше: я вже тоді розумів, що ця прем’єра — гра вдовгу.
Зараз поясню. З війною ми отримали велику увагу до того, хто ми є, хто протистоїть велетенській імперії, яка називала свою армію другою у світі. Що є та Україна, яка навалює їм вже рік поспіль. Зрозуміло, ми переможемо, але ціна буде висока. І ми маємо її пам’ятати щоразу, коли будемо працювати вдовгу. А вдовгу — це означає, що ми маємо збагачувати нашу країну різним, культурою зокрема. Маємо говорити світові не тільки, що ми країна, яка є наразі гарячою точкою, а що ми країна з унікальною культурою. І саме ця унікальність робить нас такими потужними у нашому спротиві.
І неважливо, чи цей спротив зараз перебуває у своїй піковій точці, чи це вже гра вдовгу. Коли я говорю “гра вдовгу”, я маю на увазі, що далі нас так само чекає протистояння з росіянами, тільки вже інше. Нам так само треба буде їм “навалювати” всюди вже після війни — не тільки воєнним контентом, але й культурним.
Тож тоді, в Каннах, у мене було чітке відчуття, що ми йдемо вдовгу. Адже “Памфір” — цей той фільм, який потрапив у Канни поза контекстуальністю. Певною мірою це фільм про те, хто ми, якою є наша ментальність, плюс це некомпліментарна розповідь про устрій, якого ми позбавляємось ще від 90-х і який дістався нам у спадок. Наша картина почала розмову про те, а якою би була українська культура, якщо би Курбас був живий… Бо є речі, які мусять репрезентувати нас не тільки як політичний поорядок денний. Це те, чого я бажаю для всього нашого культурного середовища — щоб ми були не тільки інформаційним слотом у порядку денному.
Звісно, війна завжди буде в моєму кіно і в моєму погляді — однозначно. Але я хочу розповідати не так про війну, як про нас. Після війни ми розповідатимемо усілякі історії, і в кожній буде контекст війни, спільної травми — він буде виходити, виходити і виходити…
Ви показували “Памфір” на фестивалях у різних країнах. Як гадаєте, про що для європейців свято Маланки? Іноземний глядач сприймає це як карнавальне дійство чи все ж таки ні?..
Ні. У нас є велике спільне коріння з європейцями, тож ми можемо зустріти подібні до Маланки святкування у Британії, Ірландії, Німеччині — там є свято солом’яного ведмедя; в Болгарії. Тому європейці розуміють, що це не карнавал, а традиція, яка має певний обряд — і етнографи легко можуть показати, як ці обряди споріднені у різних країнах.
Коли я робив стрічку “Красна Маланка”, зрозумів, звідки в нас солом’яний ведмідь. Красноїльськ — буковинське село за 10 кілометрів від кордону з Румунією, але румуни, які мають схоже свято, ніколи не водили солом’яного ведмедя, тільки шкіряного. Виявилося, що на території села Красноїльськ була німецька громада — а німці якраз і водять солом’яного ведмедя. Я знайшов дореволюційні фото з Красноїльська, де ведмідь — це людина, перемотана соломою. Якщо поглянути на це народне дійство в різних країнах, то воно завжди будується на основі тотемної тварини, померлого бога, який воскресає, — а далі вже обростає в кожній культурі своїми деталями.
Тож Маланка — це та точка, в якій ми сходимося. Мені писали у приват і греки, і італійці, і французи, що в тому селі у нас є таке святкування, а в іншому — отаке. Я думаю, це певною мірою юнгіанські архетипи, які спливають в нас, коли ми впізнаємо щось своє в культурі інших країн.
Ви пам’ятаєте свою першу Маланку?
Звісно, я був ще дитиною. Це було село Стецівка на Івано-Франківщині. Мене привозили на канікули до дідуся і бабусі, і там завжди водили Маланку. І це було таке дивне відчуття!..
Потім вже, коли я вчився в кіношколі, то почав досліджувати Маланку в різних селах, зокрема Красноїльську, яке вважається еталонно туристичним центром Маланки. Там я вперше побачив, що Маланку водить молоде покоління, хлопці та дівчата, які тримають цю традицію; бо у Стецівці, де я ще малим побачив Маланку, це робили старші люди. Власне, це також було однією з причин, чого я вирішив знімати “Красну Маланку” — мені хотілося передати тяглість цієї традиції.
“Памфір”
Загалом у “Памфірі” Маланка складена з традицій трьох сіл: це Вашківці, Белелуя та Красноїльськ. Мешканці цих сіл можуть знайти свої елементи: наприклад, красноїльці впізнають свої костюми, а ось ведмежі маски — там трошки інші, це ближче до Белелуї.
Чи є ваш герой Памфір збірним образом певних осіб? Чи надали ви йому рис реальних людей? Бо герой неймовірно харизматичний, а ще в чомусь архетиповий — такий борець…
Богоборець!.. Звісно, він є збірним героєм. Навіть я сам вбачаю в ньому якісь спільні із собою риси. Це людина, яка бореться, якій не все вдається.
Герой розвивався всі ці вісім років — чи образ одразу був сталим?
Його концепція мінялася один раз. На початку в мене була ідея героя, який кориться всім випробуванням долі — такий Йов, коли кожне його наступне випробування важче, ніж попереднє. І ми, глядачі, мали бути з ним у найнижчій точці… За першим задумом, “Памфір” мав бути канонічною грецькою трагедією, адже доля забирала у нього найцінніше — він залишався без Назара… Я це змінив, коли ми зробили першу читку і я для себе зрозумів, що щось не так. Що коли я проводжу його до цієї фінальної точки, у фільмі стає менше важливих для мене сенсів — бо покора всюди не дає можливості показати боротьбу.
“Памфір”
Пізніше, між другим та третім драфтом, я зустрівся з Олександром Яцентюком (виконавець ролі Памфіра. — Прим. авт.), і в мене саме тоді виник сумнів, що мусить бути герой, який кориться всьому. Пам’ятаю момент, коли зрозумів, що цей актор здатний на все. Олександр тоді був дуже худий — а мені була потрібна титанічність, і я запитав: зможеш набрати вагу? А він одразу: скільки в мене часу? Не скільки кілограмів треба набрати, а скільки часу!
Це той випадок, коли так, актор дуже вплинув на персонажа. Я зрозумів, що герой-богоборець дає можливість зробити фільм більш складним. Це герой, який кидає виклик усьому, що зустрічає на своєму шляху. Так відбулося і з Соломією Кириловою — вона дуже вплинула на свою героїню. Я навіть коли шукав актрису, знав, що її героїня, жінка Памфіра, має бути сильнішою за свого чоловіка. І коли з’явилася Соломія, стало все зрозуміло — всі висновки, яких герой доходить в кінці, це певною мірою вплив Соломії. Вона єдина людина, яка знає, що головне у світі, по суті — це закон совісті. Цього закону досить, аби жити чесно.
У вашому фільмі неймовірна мова — красивий, самобутній діалект. Як вам вдалося цього досягти, чи була команда, яка допомагала працювати саме з мовою — вам під час написання сценарію і акторам?
Коли я писав сценарій, в мене вже був закладений діалект — я провів дитинство на Буковині і багато чого знав. Потім я віддав сценарій Олександрі Сорохан (дружина режисера, скріпт-докторка сценарію “Памфіру”. – Прим. авт.), Саша виросла в Косові та чудово відчуває діалект. Потім, напередодні знімань, ми приїхали в Буковинський район і влаштували там щось на зразок табору, аби дослідити місцевість та підготуватися. Продюсери знайшли три локації, де ми жили і адаптувалися, а пізніше і знімали. Одна з таких локацій — це дім родини Маківничуків, який одночасно є центром зеленого туризму на Буковині. Ми з ними жили як сім’я, постійно снідали і вечеряли разом і постійно спілкувались, слухаючи їхню мову, зокрема.
У таборі був мовний режим. Це означало, що ми всі спілкуємося тільки діалектом! Ми почали цей режим з того, що я познайомив акторів із Василем Зеленчуком — це поважний філолог, упорядник кількох книжок, який вчив акторів фонетиці й тому, як утворюються звуки. Це були класичні заняття з мови, щодня актори сідали на ровери та їхали до нього. Його завданням було пояснити, не як говорити, а як саме утворюється звук. Тож актори десь три місяці буквально жили у цій мові. А до того у них була самостійна підготовка: треба було слухати аудіо й читати книжки, зокрема Василя Стефаника.
Ще були вправи — ходити на базар і розмовляти з місцевими людьми діалектом.
Цікаво, хто перевіряв, чи правильно актори говорять?..
Місцеві жителі. Хтось казав: ааа, помітно, що ви не звідти. А найвищий комплімент — це коли на ринку їх запитували: а ви з якого села?
Ще нам дуже допоміг наш водій Петро Гандурак. Я йому казав: “Петре, щось вони не вміють рахувати” — і він вчив акторів рахувати. Міг сказати актору: не так балакаєш, тобі ще далеко… Він був нашою правдою (Сміється).
Навіть коли актори вже поїхали з цього табору, я попросив: намагайтесь і вдома так говорити, щоб не забувалось. І ось ми бачимо результати…
Це кіно, яке було з вами майже 10 років. Чи не було відчуття порожнечі, коли воно пішло у світ, — і чи ви вже знаєте, що будете робити далі?
Пам’ятаєте, я вам розповідав про свої блокноти зі спостереженнями?..
Ну а взагалі, звісно, мені хочеться наступну стрічку зробити швидше, ніж цю. І всі ці напрацювання, маю на увазі мою методологію роботи, буде набагато простіше пояснити команді, акторам, творчій групі. Адже багато з того, про що я вам розповів, було нововведенням — і не все та не завжди сприймалося командою. Наприклад, було правило: з акторами на знімальному майданчику могли говорити тільки режисерський департамент, кастинг-відділ і оператор у день знімань. Всіх інших членів команди я просив не розмовляти — тобто актори здебільшого спілкувалися з акторами, аби зберегти атмосферу. Це правило було важливим для мене — але якщо не було часу пояснювати, чому так і в чому ідея, ти перетворювався на оплот авторитаризму (Сміється).
І я насправді дуже вдячний нашим продюсерам, що вони дали можливість працювати саме так — робити дослідження, влаштувати табір, вчити кілька місяців мову та занурюватись у діалекти. Все це дало нам змогу створити саме такий світ “Памфіру”.
