«Не сотвори собі кумира». А що, коли кумири вже давно померли? Та й не кумири… Просто люди, що все життя віддали Батьківщині. Що, коли натхненники давно в могилі, засипані своєю любов’ю, до рідного?
Людина-граніт та людина-стержень українського прагнення. Його переконання були непохитними, а віра у свій народ — незламною. Ідеї, які він просував, ще вчора дикі, нині знаходять відгук у серцях мільйонів українців. Кожного року, 25 березня, ми вшановуємо пам’ять дисидента, журналіста, правозахисника, політика, громадського діяча і Українця (так, саме з великої букви) — В’ячеслава Чорновола.
Ви можете знати В’ячеслава Чорновола як активіста, який на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» очолив першу акцію відкритого протесту проти тоталітарної влади, чи як видавця підпільного журналу самвидаву «Український вісник». Можете знати його як політичного в’язня радянської системи, якого кликали «Неугомонный», або ж як блискучого політика, що відстоює проукраїнську позицію. Рішення, які він приймав за своє життя, та стійкість, з якою їх відстоював, каже дуже багато про особистість Чорновола. Вірність друзям, проти яких відмовлявся свідчити, та блискучий розум провозахисника, яким В’ячеславу довелося стати для свого ж захисту. Кожен знає про діяльність Чорновола. Але хто ж знав його самого?
Історія ще маловідомого тоді В’ячеслава Чорновола бере початок у кінотеатрі «Україна», на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Арешти української інтелігенції та митців, перші зникнення, свавілля влади і відповідь на них з уст Чорновола: «Усі, хто проти терору і репресій, встаньте!». Цей заклик 4 вересня 1965 року започаткував не лише протистояння тоталітаризму й безчинству, але й викував внутрішній стержень особистості громадського діяча.
Кажуть, що перший крок зробити завжди найважче, але кожен наступний крок до свободи давався В’ячеславу Чорноволу з більшими втратами та зусиллями, ніж попередній. Відкриваючи його біографію, бачимо численні арешти та обмеження, проте ніхто не знає насправді, як воно – бути політв’язнем у країні, де й на подих потрібен дозвіл. Що він пережив і як йому вдалося вижити? Ба більше, кожного разу знаходити у собі завзяття йти далі, всупереч системі, за тим, що правильно. «Ignis aurum probat» — вогонь загартовує золото. Найсильніші люди постають, немов фенікс із попелу, з найгіркіших подій.
Серед усіх його досягнень, з якими кожен може ознайомитися у вільному доступі, є те, що віє духом бунтарства і волі — Чорновіл писав до представників влади та всім можливим вищим інстанціям, про (увага!) несправедливість та прогнилість системи, яку вони очолюють. Збірка «Лихо з розуму» про справи двадцяти невинно засуджених дисидентів, яка названа так у честь погроз від тюремників, які обіцяли «прикротити розум» Чорновола та його колег-ідейників, теж, до слова, відправлялася до «верхівки». Журналіст, що став правозахисником, бо мав гострий розум, та правозахисник, що став активістом й ідеологом. Радянська система хотіла зламати його прагнення, немов ребра кволої людини, але вони лише сформували «хребет» його гордої постаті.
«По-справжньому мені було страшно один раз в житті, і то був переломний момент… Якби я злякався, то став би тим, ким стали деякі з колишніх шістдесятників. Це були перші дні арешту, коли мене кинули в тюрму, у камеру смертників. Вона вся була обкута залізом, гострі кути згладжені, вікна не було. В перший день було страшно, на другий день почав щось собі наспівувати, а на третій день стало добре, тоді мене й викликали на допит», — розповідав про ті часи Чорновіл.
Він не боявся вмерти, мав лише страх зрадити свої принципи.
Ув’язнення, черговий супротив, ув’язнення та ще більший опір — це ланцюжок життя В’ячеслава Чорновола. Але, попри це, він був батьком, чоловіком та другом, а ще завжди залишався доброю людиною…
«Я нічого неетичного про Кравчука не сказав, не сказав, що це зла людина. Я просто вважаю його своїм ідейним опонентом. Леонід Макарович чогось в Одесі заявив, що Чорновіл — це зла людина, бо він сидів довго. Може, якраз, сидів довго й подобрів? Це не характеристика…», — на бруд у свою сторону Чорновіл відповідав гордо і ласкаво.
І все ж, після всіх життєвих подій, він став ініціатором проголошення Декларації про державний суверенітет України і все ж проголосив омріяну незалежність України. Та зламати систему неможливо, допоки не викорениш її ідейників. Саме ці ідейники змогли прийти до влади та заснувати опозицію. Шкода, що методи усунення конкурентів лишилися ті ж…
19 лютого 1999 року Володимир Черняк, колишній соратник Чорновола, вийшов на трибуну, зачитав вердикт про недовіру й усунення Чорновола з посади голови парламентської фракції Руху. Ось як згадує ті події Ярослав Кендзьор, тодішній депутат-рухівець, давній друг Чорновола:
«Черняк називав поіменно вершителів цього акта — чітко, голосно, повільно. Було видно, що він дістає неймовірну насолоду від приниження людини, якій раніше і слова поперек боявся сказати. «Червона» частина депутатів, аплодуючи, стояла і вигукувала в більшовицькому екстазі: «Руховцы, молодцы!!! Давно бы так!». А він сидів, не опускаючи голови, і дивився просто у вічі Чернякові. Мені здавалося, ще трохи, і комуністи закричать: «Розіп’яти його!». У мене, власне, і було таке відчуття, ніби людину розпинають, мов останнього злочинця.
Тридцять однопартійців із 48-ми. Багато молодих, хто потрапив до парламенту завдяки авторитету Чорновола, «примазавшись» до його імені, — той же Юрій Костенко, В’ячеслав Кириленко. Відомі Іван Драч, Дмитро Павличко, які, по суті, й не були справжніми «рухівцями». А ще Ігор Юхновський, Роман Зварич, Іван Заєць, Ігор Тарасюк… Найболісніше, коли з тобою чинять так люди, котрим ти довіряєш».
Сидів, не опускаючи голови, знаючи правду. А потому вже вдова Чорновола Атена Пашко розповідала, як В’ячеслав Максимович плакав вдома вночі й говорив: «За що вони так поступили зі мною? Багато з них були моїми учнями…».
За що, як не за правду? За позицію і за любов до рідної землі.
«Немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо немає вищого судді за правду».
Вже нині, маючи доступ до кримінальних справ В’ячеслава Чорновола та архівів, ми бачимо, якою ціною здобута наша незалежність. І нині ми маємо запам’ятати святу істину: «Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі». Бо «Україна починається з тебе».
Марія ІВАНЦІВ
