3 квітня — 105-та річниця з дня народження Олеся Гончара, видатного українського письменника і громадського діяча.
Олесь Гончар прожив багате на події і творчі злети життя, у найнесприятливіших обставинах обстоюючи гуманізм і українську ідентичність. Пройшов Другу світову війну, ще до свого 30-річчя написав радянсько-патріотичну трилогію “Прапороносці” — і разом з тим за новелу “Модри Камень” був затаврований як “буржуазний націоналіст”. 12 років очолював Спілку письменників України — і на високій посаді не мирився зі владою, вказуючи на придушення державотворення та ігнорування проблем пересічних українців.
У 1960-х отримав Ленінську премію за роман “Тронка” — і тоді ж інший його геніальний роман-застереження “Собор” збурив величезну звинувачувальну кампанію: книгу замовчували упродовж довгих 20 років, а сам письменник лише завдяки підтримці суспільства уникнув ув’язнення. Восени 1990 року під час Революції на граніті— на знак солідарності з голодуючими студентами, серед яких була і його онука Леся, — вийшов із лав КПРС з формулюванням “з безмежно жорстокими, що глумливим сміхом зустрічають трагедію власного народу, страждання дітей України, я не хочу мати нічого спільного”. У наш час думки із щоденників і цитати з творів Олеся Гончара звучать як пророцтва і заповіти.
