24 лютого 2022 року
04:55 – ВІЙНА
5:00 – Одеса, вибухи
05:27 – вибухи в Харкові, Маріуполі, Миколаєві
05:42 – Київ, Дніпро
6:46 – «Ми вводимо воєнний стан на території всієї України».
Якщо у вашій голові прозвучав голос Володимира Зеленського, а шкіра вкрилася сирітками, прочитавши останню фразу, то ви з України. У когось і досі відлунюють звуки вибухів у пам’яті, а перед очима спливає картина зруйнованого Маріуполя, деокупованої Бучі, Ірпеня, Ізюму чи розтерзаного будинку в Дніпрі. Будучи такими різними, особливими, ба, навіть більше, унікальними, всі українці мають спільний знаменник – БІЛЬ. Той, що неможливо описати словами, той, що несе в собі лють, ненависть і безвихідь. Той, що означає «вокзал у Краматорську».
У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну тисячі людей опинилися без даху над головою, засобів для існування та вирушили в невідомість. Колись така бажана Європа стала кліткою для тих, у кого графа національність містить запис «українець/українка». Вулиці європейських міст сповнились українськими голосами. Світ впустив їх. Розповідаючи про тих, хто одного дня перетнув український кордон через русняву челядь, я описуватиму себе. Моя розповідь про людей, що тужать за рідними, не буде голослівною. Вона – автобіографічна.
На жаль, хвиля осуду розбиває вщент тих, хто не вдома.
«Понад 7,9 мільйона українців виїхали за кордон через війну», – йдеться на сайті управління у справах біженців ООН.
Перефразую: «Понад 7,9 мільйона українців стали «чужими» або «нічийними».
Тими, що повинні «не забути одягнути вишиванки» чи «попивати коктейлі на курорті». Тільки от чомусь ніхто не замислюється: як це – серед мільйонів чужих все одно почуватися зайвим. Дивним є те, що війна прощає всім «своїм». Будучи диванним експертом, мізерним критиком, що аж жодного разу не допоміг ЗСУ, ти прощений перед країною, Всесвітом та власною совістю, бо твій диван – на території України. Або ж цинічні святкування, котрі за масштабами прирівнюються до весілля, бо «вони там мерзнуть і жертвують собою, щоб ми й далі жили та веселились». Більш егоїстичних виправдань годі й шукати. Історія замовчує суми, передані «не своїми» для захисту «своїх».
Така омріяна перемога!
«Що ви робитимете в першу чергу, коли ми переможемо? Відверто? Зустрінусь з друзями/обійму рідних/ оплакуватиму Героїв/ ридатиму/ мандруватиму Україною».
Я ПОВЕРТАЮСЯ ДОДОМУ!
Ця фраза лунатиме з берегів Тихого океану, її неодмінно підхопить вітер з Європи. Слова проб’ють бетони чужих міст і відчинять навстіж ворота золотої клітки.
Чому після перемоги повернуться не всі? Ще одне питання гомерівського типу.
ДІМ. Але чи є він? Чи залишились ті до болю рідні стіни цілими? Чи досі яблуня цвіте навесні під вікном? Чи стоїть місто на варті сонних вулиць? Чи нас чекають там, де пахне домом?
З моменту перших вибухів промайнув рік. Дехто втратив все і віднайшов уже за кордоном. Хтось цього прагнув усе життя. Як не крути – у кожному правилі є виняток. Стабільний заробіток, відсутність економічної кризи, допомога з боку іноземної держави, престижна робота – усе це вабить, безперечно. Хтось нарешті знайшов те саме кохання з романів тут. Омріяна робота заскочила далеко від дому. Та й поняття дому в кожного своє. Наше життя ніколи не буде таким, як до моменту, коли годинник пробив 4 ранку 24 лютого. Минулого могло просто не залишитись. Теорія завжди оперує максимумом. Практичний вихід – близький до від’ємного.
Прийняти та відпустити – цього буде достатньо.
Сніжана ГОНТАРЮК
