“Жінки відводили своїх дітей до церков, залишали іншим, щоб врятувати їх від смерті”.
1933-1945 рр. — переслідування та масове винищення євреїв нацистами. Зараз це питання надто політизоване, а деякі люди взагалі не вважають Шоа (Голокост) реальним історичним фактом.
За офіційними даними, 6 мільйонів євреїв стали жертвами нацистської політики.
Шарлота Лендов — жителька Бельгії, єврейка за національністю, розповіла зі сльозами на очах усю правду про той жахливий час і табори смерті. Ця історія нікого не залишить байдужим.
«Коли радянські солдати та американці прийшли [у концтабір], вони не могли повірити власним очам: худющі люди-примари і море трупів (коли німці відступали, то забрали з собою найсильніших та найздоровіших, а решту просто повбивали на місці)».
– Скільки років вам тоді було?
«Я народилась вже після тих жахливих подій. Мої батьки познайомились у місті Антверпені опісля. Їм обом було по 18 років, коли вони потрапили до концтабору. Батько — поляк, мама з Чехословаччини. Разом з нею була і її молодша сестра. Вони провели там 3 роки (1941/1942-1945), аж до капітуляції Німеччини. У мого батька на той час уже була дружина і двоє дітей, але вони трагічно загинули».
— Батьки розповідали вам про те жахіття, яке їм довелось пережити?
«Батько жодного разу не обмовився і словом. А от мама розповіла нам з сестрою все. У німців були списки, вони ходили з ними вулицями і «виловлювали» євреїв. Без суду і слідства, нічого не пояснивши, окрім «це тимчасово, візьміть із собою коштовності, золото і гроші». Звичайно, що усе це у них відібрали. Людей заганяли в потяги, якими перевозили тварин. Окремо – чоловіки, окремо – жінки з малими дітьми. Дітей (15-16 років) відправляли на важкі роботи. Жінки відводили своїх дітей до церков, віддавали їх чужим людям, щоб зберегти їм життя. Пізніше, коли все закінчилось, вони повертались із концтаборів і намагались знайти своїх дітей. Проте в них уже були інші імена. Ще було багато випадків, коли діти зовсім не пам’ятали рідних батьків і залишались у «прийомних» сім’ях».
«У тих потягах були жахливі умови, тому до місця призначення прибула лише половина заарештованих євреїв. Вони затоптували одне одного до смерті, множились хвороби, відсутність їжі, води і повітря. Деякі намагались утекти і вистрибували з потягів. Німці одразу убивали, хоча дуже малій частині в’язнів вдалось врятуватись».
«Колись у нашому будинку працювала дуже мила консьєржка. Мої діти надзвичайно її любили. У неї не було одного пальця на руці. Хтось з моїх дітей запитав її про це. Виявляється, вона ще дитиною потрапила у концтабір і німецький солдат відрубав їй пальця за спробу втечі». Звідти був тільки один вихід — смерть.
— Що там відбувалось?
«Людей допитували, катували, застосовували газ, крижаний душ. Змушували важко працювати. Якщо людина відмовлялась говорити, їй давали «сеанюр», таблетку смерті, й підвішували — смерть приходила надзвичайно повільно та болісно. В’язні не мали права щось запитувати у солдатів, за це їх занурювали головами у крижану воду. Мої батьки повернулись звідти з номерками на руці, котрі залишились з ними на все життя. Таке було у кожного, хто потрапляв у табір смерті. У німців була велика книга, куди вони записували ці номери. Якщо людина помирала — її номерок викреслювали, тіло кидали в піч, а смог літав у повітрі. Також німці кожного тижня робили перевірки в’язнів: «відсіювали» хворих і немічних. Моя мати врятувала кілька жінок. Їхній стан був жахливим, тому мама давала їм ліки і ховала під матрацами ліжок, коли німці приходили на черговий огляд. До речі, я зустрічалась з цими жінками… А її сестра тяжко занедужала — тиф. Усе було настільки погано, що вона вже ладна була здатись: «мене уб’ють або німці, або росіяни». Солдати виводили євреїв на «Марш Смерті». Виснажені і хворі люди не могли йти і падали. Одразу розстріл. На одному з таких маршів моя тітка хотіла впасти, щоб муки нарешті закінчились. Та моя мама сказала їй: «Ми вийдемо звідси разом!». Так і сталось. На день їм діставалось пів шматочка хліба. Жінки ховали його під матрацами для дітей, але інші часто крали ці шматки».
— Що сталось після того, як євреїв нарешті звільнили?
«Вони залишились в одних сорочках з концтаборів, зі зламаними життями і без грошей. Їм довелось будувати все з нуля, створювати сім’ї. Часто бувало так, що жінка вийшла заміж вже за іншого чоловіка, народила йому дітей, аж тут повертається її зниклий чоловік».
— А як щодо ваших бабусь і дідусів? Що з ними сталось?
«Насправді, я ніколи їх не бачила і нічого не знаю про них. Це дуже важко. Декілька років тому моя кузина відшукала їхнє фото і надіслала мені. Це все. Більше нічого. У мене є багато внуків і я їх дуже балую, бо я ніколи не мала бабусі чи дідуся [плаче]».
Зараз по всьому світу облаштовують меморіали загиблим під час геноциду єврейського народу. Складно повірити у такі жахливі речі, зламані людські долі, але це було. Шоа — «остаточне розв’язання єврейського питання» для Гітлера та страшна трагедія для всесвітньої історії.
Сніжана ГОНТАРЮК.
