«Що ти будеш згадувати про ці часи?
Адже пам’ять змиває всі голоси,
адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,
але ти все одно згадуй, згадуй про кожного з нас».
Сергій Жадан.
Нині, як ніколи, ми зрозуміли цінність людського життя — намагаємося жити емоціями, ловити кожну мить та робити все, що відкладали на потім. Жити своє перше (й останнє, до слова) життя так, як не могли робити це вчора. Та мусимо кожної миті пам’ятати про ціну нашої можливості. Часто вживаємо фразу «коли настане перемога». Так, вона настане, безумовно, але тільки тоді, коли ми усвідомимо: перемога настане не «коли», а «якщо»…
Перемога настане якщо кожен вважатиме її не чимось обов’язковим, ефемерним та відповідним, а зробить її своєю метою. Так, віра в перемогу важлива, чи правильніше, інстинктивна, але вірити й чекати поки хтось принесе цю перемогу – неправильно. Ми здобуваємо її всі: хтось – культурно, дипломатично чи політично, хтось волонтерить чи донатить, але найвища ціна тих, хто здобуває її власною кров’ю. І наш святий обов’язок — пам’ятати про це. Пам’ятати про кожного загиблого та дякувати їм щодня. Дякувати тим, хто на лінії вогню і тим, хто вже у кращому світі.
Ми вразили світ, та насамперед самих себе, жагою до волі. Та чи правильно буде знецінювати цю волю в тилу, допоки її захищають на фронті?
Чи правильно казати, що ми воюємо з «бомжами» (а це серйозна образа для безхатьків, серед яких безліч добрих людей), «ваньками» та «боягузами», у той час, коли гине цвіт нашої нації? Від чиїх рук він помирає? Китайський стратег і мислитель Сунь Цзи у своєму трактаті «Мистецтво війни», який є основою для становлення політичної орієнтованості, наголошує: ніколи не недооцінювати ворога, аби не зазнати поразки. Образ недалеких мемних «ваньок» створили, аби перемкнути фокус уваги українців у перші дні повномасштабного вторгнення, щоб заспокоїти та запевнити у кращому. Однак це надто сильно вкоренилося у нашій свідомості, тому тепер маємо осягнути, що противник важкий, він – вбивця і кат, який не має жалю й людяності. І це те, проти чого ми боремося, і те, що не дозволяє нам відпустити ситуацію своїм плином.
Найгірше в усьому це те, що ми звикаємо. Безсумнівно, людині властиво пристосовуватися до будь-яких обставин, але до смерті не можна звикати. Навіть тоді, коли вона витає в повітрі, забирає рідних чи чекає тебе. Війна — це завжди смерть. Щоденна і безжалісна. І коли ми змиримося з цим та перестанемо звертати увагу на постійних загиблих, ми програємо. Хтось може сказати, що психіка людини потребує відпочинку — я з цим погоджуюсь. Важко не зламатися у такі часи. Але якщо важко нам, то як тоді хлопцям і дівчатам в окопах? Безперечно, кожен різний і в кожного різний «больовий поріг» (особливо, коли рівень болю зашкалює). Та хіба потрібно мучити себе для того, аби задонатити 10 гривень на черговий збір поки п’єш каву, втричі дорожчу? Як то кажуть, зі світу по нитці…
Війна триває. Тут і зараз гинуть люди, діти. Це злощасність, це геноцид, екоцид та катівня. Але також це перевірка нашої жаги до життя, сили нашої любові, незламності нашого духу, витримки нашої довіри й міцності нашого єднання. Ніхто не знає, доки це триватиме, але ми маємо бути готові вистояти. Завжди. Нині, завтра, через тиждень чи місяць. А як нарешті досягнемо праведної перемоги, маємо бути готові до наслідків, до лікування зранених душ та поранених людей. До прихистку сиріт та бездомних тварин. До праці над відбудовою.
До життя без рідних чи дому. Але це буде життям – нашим, вільним. У незламній та незалежній країні. І ми проживемо його за тих, хто не зміг, сповна та згадуючи…
«Згадуй усе, що ми писали тобі в листах,
згадуй, скільки нас полягло в чужих містах,
згадуй, скільки з нас зламалося й продалось,
згадуй, хоча б між іншим, хоча б когось.
Згадуй, як ми ловили твої слова,
згадуй наші поразки й наші дива,
нашу вірність, нашу відвагу, наші страхи,
носи при собі нашу любов, ніби старі гріхи».
Марія ІВАНЦІВ.
