1 травня естрадному співаку, фронтмену ВІА “Смерічка” й “Світязь” Василю Зінкевичу виповнюється 78 років.
Яскравий вибух українського фолку радянського періоду в наш час переживає нову хвилю популярності й усе більше цікавить молодь. Як настільки “західна” музика могла народитися в маленькій Вижниці Чернівецької області, й у той самий час бути настільки українською, не дивлячись на партійні утиски?
Суспільне Культура розповідає історію життя Василя Зінкевича — про захоплення дизайном народного костюму, наполегливість у роботі над собою та доленосні випадковості, без яких, можливо, ми б не знали українського співака таким, яким він є зараз.
Сільська “консерваторія”
Василь Зінкевич народився в селі Васьківці Хмельницької області. Його батько Іван був ветеринаром, а також регентом церковного хору, мав чудовий голос і часто співав народних пісень. Мати Ганна була колгоспною працівницею, але знаходила час для вишивання, в чому була неперевершеною майстринею. Оповідають, що вона вміла робити дивовижні квіти з підручних матеріалів — і це вплине на вибір першої професії Василя.
Зінкевич не мав жодної музичної освіти, але, коли вже став відомим співаком, своєю “консерваторією” називав рідне село:
“Українське село — це своєрідна академія високої моралі. (…) Де б не бував, в яких далеких краях не виступав би, завжди із гордістю кажу, що я народився в селі, навчався в сільській консерваторії, де моїм високим професором був мій український народ”.
Танцівник і модельєр
Василь Зінкевич був чудовим танцівником і дизайнером — саме так почалася його співпраця з ВІА, або вокально-інструментальними ансамблями, ще коли він і гадки не мав, що буде співати. Після служби в армії юнак приїхав до міста Вижниці закінчувати навчання в художньому училищі прикладного мистецтва. Тоді ж він став першим художнім керівником народного ансамблю танцю “Смеречина” (не плутати з ВІА “Смерічка”, який з’явиться в житті Зінкевича дуже скоро) й окрім постановок також створював усі сценічні костюми колективу.
Декілька танців у його постановці увійшли до Золотого фонду українського мистецтва, а розроблені ним костюми експонувалися навіть на виставках у Парижі. Зінкевич — автор знаменитої хореографічної композиції “Буковинська мозаїка”, що на фото.
Також був новатором у моді — поєднував народні мотиви із сучасними фасонами. Ще у часи його студентства за його ескізами шили вбрання для ансамблів.
Колега Василя, Дмитро Гершензон, розповідав, що Зінкевич — художник не лише за професією, а й за сприйняттям світу:“У 1970-1980-ті не чули про стрази Сваровскі, а Василь Іванович уже прикрашав одяг музикантів штучним камінням”.
Нічна Вижниця
Треба сказати, Вижниця тоді була центром молодіжного життя всієї Чернівецької області — ось як про це згадує композитор Левко Дутківський:
“Об 11-й вечора до Вижниці прибував потяг із Чернівців, і молодь танцювала до 2-ї ночі. Далі хлопці та дівчата мали дві години до потяга, який на Чернівці повертався о 4-й ранку. О 7-й ранку всі вже були у Чернівцях. Я вмикав кольорові прожектори, і танці були, наче концерт. Молодь від нашої музики просто шаленіла. Особливо, коли під час виконання нами якогось повільного танцю у стилі блюз саксофоніст ішов у зал і грав біля закоханої пари, яка танцювала”.
Саме тоді Дутківський створює легендарний ансамбль “Смерічка”, солістами і зірками якого стають Василь Зінкевич і Назарій Яремчук, і який до невпізнання змінить історію української музики.
“Смерічка”, Левко Дутківський і буковинський біґ-біт
Отже, 1966 рік. Європою несеться тоді популярний музичний напрямок біґ-біт. Дутківський наважується на сміливий експеримент і з самодіяльної групи без назви створює естрадний ансамбль, який поєднує модні ритми з гуцульськими та буковинськими мелодіями.
Чимало колег і друзів характеризують Василя Зінкевича як дуже наполегливу й працьовиту людину — й історія його появи у “Смерічці” тому доказ.
Незадовго до новорічної ночі Левко Дутківський шукав виконавця для своєї пісні “Сніжинки падають” для Чернівецького телебачення. Він запросив на запис Зінкевича, який навчався в його школі співу й у якому він розгледів потенціал. Але після кількох дублів стало зрозуміло, що досягти бажаного звучання не вдається. Тоді Дутківський покликав у студію Володимира Івасюка, тоді ще композитора-початківця, який легко виконав пісню.
Проби Зінкевича були відхилені й, може, на цьому б і скінчилася його музична кар’єра. Але коли Василь почув, що Івасюк заспівав краще, то наполіг на ще одному дублі. І цього разу вклав стільки емоцій у пісню, що глядачі у новорічну ніч 1969 року слухали саме його.
Так Василь Зінкевич став першим солістом-чоловіком у жіночому колективі ВІА “Смерічка”. Через роки в одному з інтерв’ю Дутківський скаже:“Василь взагалі не мав уявлення про спів. Те, що Зінкевич зробив за своє життя у вокалі, — яскравий приклад працелюбності для самоутвердження. За це низько схиляю перед ним голову”.
А ось так Левко Дутківський розповідає про перше живе виконання “Сніжинок”, яке, власне, й показало йому, що треба створювати гурт:
“Ми були дуже популярні, і слава про нас облетіла всю округу: Чернівці, Косів… На новий рік я готував бал-маскарад. Вирішив зробити для наших шанувальників подарунок і написав свою першу пісню “Сніжинки падають”, українською мовою.
Цей твір мав прозвучати одразу після бою курантів. І рівно о 12-й на сцену вибігають дівчата, хлопці і я. Грають, але люди… не танцюють. “Оце провал, зіпсував новорічний настрій людям”, – подумав я. Закінчується пісня, тиша – і тут раптом зал як зареве! Аплодисменти, свист! Так я зрозумів, що треба робити щось своє”.
“Пісня буде поміж нас”.
Легендарне тріо Зінкевич—Івасюк— Яремчук
За рік після Зінкевича до “Смерічки” приєднується молодий співак Назарій Яремчук і розпочинається золотий час ансамблю. Тріо Зінкевича, Івасюка та Яремчука стало відомим на весь Радянський Союз після виконання “Червоної рути” у фіналі “Пісні року-1971” у Москві.
Порівняно з іменитими московськими зірками ансамбль був настільки маловідомий, що навіть його назву — “Смерічка” — тоді протитрували з помилками — “Семеричка”.
Левко Дутківський розповідав, що організатори концерту в останній момент відмінили участь повного ансамблю й заявили, що виступатимуть лише солісти під оркестр. Композитор переживав, що Назарій та Василь, які ніколи ще не виступали такій великій сцені, розгубляться. Тому він попросив Івасюка як автора пісні заспівати з ними.
“Якщо уважно послухати цей відомий запис “Червоної рути” на “Пісні-71″, Зінкевич навіть не вступив точно”, — розкриває карти Дутківський.
Незважаючи на це, і пісню, й колектив, і окремо солістів після цього виступу чекав шалений успіх і популярність.
Головна роль у першому українському мюзиклі
Після успішної прем’єри пісні того ж року на екрани виходить перший український телемюзикл “Червона рута” режисера Романа Олексіва. Зйомки відбувалися в карпатському містечку Яремче, композитором стрічки став Володимир Івасюк. За сюжетом, у поїзді, який прямує в Карпати, випадково знайомляться молоді люди — гуцулка Оксана і шахтар Борис.
Цікавим фактом є те, що поїзд “Донецьк-Верховина” не міг існувати у реальності. Верховина не має залізничного сполучення й знаходиться за 31 км від найближчої залізничної станції у Ворохті.
Навколо їхнього кохання розгортається сюжет картини, вони освідчуються одне одному піснями. У ролі Оксани знялася Софія Ротару, а Бориса зіграв Василь Зінкевич.
Окрім виконання головної ролі, не забував Зінкевич і про своє дизайнерське захоплення — разом з Аллою Дутковською, дружиною Левка Дутківського, вони створили колекцію “Горянка” для солістів “Смерічки”. Акцентом було поєднання білого та червоного кольорів.
Жіночі образи — довгі білі сукні, оздоблені лаконічними аплікаціями з геометричною вишивкою на рукавах та подолі, а також безрукавки, що нагадували кептарики. Сукня солістки була червоного кольору, мала високу горловину та біле оздоблення на рукавах, а чоловічі костюми складалися з білих штанів та сорочок із мінімальним декором та червоного жакета, що нагадував гуцульський сардак.
Загалом у дизайнерському доробку Зінкевича костюми для Софії Ротару, Ансамблю пісні і танцю Вірського, Київського мюзик-голу та ВІА “Смерічка” і “Світязь”.
У Радянському Союзі в той час превалювала мода на короткі спідниці, тому вибір максі-довжини для сцени був неочікуваним і справив велике враження. Одна із вокалісток згадувала: “Усі тоді носили короткі плаття і спідниці. А Василь придумав, що маємо виступати у довгих сукнях”.
“Якби ансамбль у цьому вбранні пройшовся Хрещатиком, то завтра так одягалася б половина киян” , — казав тоді народний артист України Сергій Козак.
Тріо Зінкевича, Яремчука й Івасюка пов’язувала не лише сцена — вони були друзями й навіть разом ходили в гірські походи. Згодом, після трагічної смерті Івасюка, Зінкевич з Яремчуком, попри заборону на зібрання, не побоялися відвідати його похорон, який перетворився на мітинг непокори радянській владі.
“Участь публічної людини у похованні Івасюка— це був виклик системі, що псувала життя страхом через спрут КДБ. Табу навіть на ім’я великого композитора й автора пісень діяло ще довго. Однак у 1980-му в ефірі Центрального ТБ з’явилася передача, у якій Василь Зінкевич заспівав як реквієм Володимиру його ж пісню “Літо пізніх жоржин” (Ротару виконала “Кленовий вогонь”). Це був вияв позиції”, — пише дослідниця біографії Зінкевича Оксана Коваленко.
“Смерічка”, що прорвалася “на Союз”
На піку своєї популярності “Смерічка” давала по 2-4 концерти на день наживо: співали в колгоспах, на заводах, перед шахтарями. Дутківський з ансамблем були першими, хто розвивав в Україні західну музичну культуру. І це, звісно, не подобалося номенклатурі.
Каталізатором цього невдоволення став телефільм “Виступає ансамбль “Смерічка” під керуванням Левка Дутковського”, знятий у 1975 році естонським телебаченням, яке приїхало на Буковину та Івано-Франківщину.
“Естонці спеціально зняли пофарбовані у жовто-сині кольори хати у селах. У кінці вони запустили мою пісню “Горянка”, й опісля йшов такий текст: “В этом краю живет народ, отцы и деды которого боролись за свободу, и никакой завоеватель не поставил их на колени, они сохранили свой язык”.
Але коли це побачили в Києві… За словами естонців, ЦК Компартії Естонії сказали режисерській групі фільм переробити. А ті ж продали цей фільм у 16 країн світу! Естонці нам говорили, що ви, українці, такі ж нещасні, як і ми, тому ми спеціально так знімали… У результаті на “Центральному телебаченні” цей фільм вийшов уже з такою кінцівкою: “В этом краю живет народ, деды и отцы которого боролись за коммуну”. Фільм був заборонений, аж у часи незалежності ми ледь знайшли цю стрічку”, — згадує Левко Дутківський.https://www.youtube.com/embed/l3zvgk4Z52I
Після виходу фільму почалися чергові цькування — колектив критикували на партзборах (хоч вони не були членами партії), створювали для нього певні “творчі умови”. Першим пішов Василь Зінкевич і через деякий час долучився до іншого ансамблю в Луцьку. Яремчук пішов працювати в Чернівецький університет, а Дутківський став звукорежисером на Чернівецькому телебаченні.
Дутківський також розповідає, що номенклатура знала, як посварити “занадто українських” артистів і зробила для цього все:
“Нас трьох розбили, чесно кажучи, бо комусь це дуже заважало. Занадто український колектив… У 1974 році, коли Брєжнєв дав квіти “Смерічці” і потиснув руку Дутківському, нас, можна сказати, боялися, нам заздрили.
Ми співали все українською, пару пісень російською й англійською Але був ідеологічний відділ при обкомі партії, вони все знали, як робити. Припустимо, після концерту Назарію дали 10 букетів квітів, Зінкевичу – 5, другий раз – навпаки. Такі дрібниці ті ідеологи підмічали і ними травили. Ніхто не сподівався, що “Смерічка” так вирветься “на Союз”.
Нова сторінка. ВІА “Світязь” і переїзд до Луцька
Переїхавши до Луцька, Василь Зінкевич стає солістом волинського ВІА “Світязь” під керівництвом Валерія Громцева. Гурт швидко підіймається на хвилю популярності, а Зінкевич стає найпопулярнішим співаком в Україні.
Зінкевич захоплюється етнографією і фольклором, сам моделює сценічні костюми для ансамблю, неодмінно беручи на гастролі етюдник. Знімається у фільмах-концертах Українського телебачення “Мелодії голубих озер”, “Червона Рута. Десять років потому”, “Музика весни”, “Відлуння його життя”, “Червона Рута Володимира Івасюка”, “Мереживо його доріг” та інших.
Саме в його виконанні стали відомими пісні на музику Івасюка “Тільки раз цвіте любов”, та “Світ без тебе”, а також інших композиторів, які вже стали класикою — “Тече вода”, “Кличу тебе”, “Забудь печаль”, “Скрипка грає”.
У 1986 році, вже маючи звання заслуженого артиста України і народного артиста України Василь Зінкевич вирішує здобути другу освіту — і навчається в Рівненському інституті культури на режисера.
Особисте життя
Про особисте життя Зінкевича відомо мало, адже він ніколи не ділився ним із журналістами — його знають як непублічну зірку. Співак має двох синів, Богдана і Василя, які теж свого часу долучилися до музичної сцени, проте до її хіп-хоп крила.
Василь Зінкевич-молодший заснував разом з Сашком Положинським гурт “Тартак”, а Богдан Зінкевич був клавішником із прізвиськом Zinchek у гурті “Основний показник”.
“Класичний волинянин” з Алеї зірок
Творчість Зінкевича не лишилася не поміченою державою — він почесний громадянин Луцька, має звання Героя України, Державну премію Шевченка, свою зірку на “Алеї зірок” у Києві та чималу кількість інших нагород.
