Почавши допомагати нашим воїнам, Михайло Шовгенюк, знайшов колишню кохану та незнану доньку й успішно змінює своє життя.
Нині чоловік знаходить та привозить нашим захисникам автівки та паливо. Хлопці та дівчата на передовій називають його «Міша Бензин». Це вже його позивний, і так він записаний у багатьох в телефонах.
«Я коли віднайшов Любу та доньку, якої ніколи не бачив і не знав про її народження, то опам’ятався, — розповідає чоловік, нервово мнучи в руках шапку. — Я… цей… не вмію гарно говорити… то ви… опишіть якось… культурно… Бо я звик шоферувати… а не про життя своє розповідати. Та й що розповідати?.. Різне було, переважно… не дуже добре я поступав».
Пан Михайло, який спочатку дуже хвилювався, згодом став спокійніший та розказав, що наробив багато помилок через надмірне захоплення жінками і небажання створити родину. У свої майже 50 чоловік виглядає красенем: під два метри зросту, підтягнутий, спортивний. Хоча для такого вигляду він майже нічого не робить. «У мене це «по роду», — зізнається волонтер. — Мій батько та два брати такі, як я. І мене нагородив Бог поставою, руками вправними та вмінням заробити, а на розум я не зважав…».
… З дитинства Михайло не любив навчатися, але до машин був тямущий, і ледь зіп’явся на ноги, біг до батька в колгоспний гараж (тато також був водієм). Після закінчення тоді ще 8 класу юнак вступив у професійно-технічне училище, вивчився на водія, далі служив в армії, а потім працював у різних організаціях. Ще з училища на поставного юнака звертали увагу багато дівчат. Чимало хотіли серйозних стосунків, але гордовитий красень про таке навіть не думав. Для нього важливими були стосунки без жодних зобов’язань. Отож подружок у нього було десятки. «Повірте, я ніколи не згадаю всіх, з ким зустрічався, — мовить, опустивши голову, поважний чоловік. — Коли одружилися два мої брати, то батьки почали й мені казати, аби я задумався про родину. Але жити з однією жінкою, мати дітей, обов’язки, не задивлятися на інших красунь… Ні, це було не для мене».
Через безпечність у стосунках деякі з подружок Михайла вагітніли та хотіли, аби молодик з ними одружився. Та чи цього хотів шибайголова? Чоловік давав їм гроші на аборти, і, незважаючи на сльози та відчай дівчат, більше з ними не зустрічався.
«Із Любою, студенткою кулінарного училища, я познайомився на вулиці, вона мені одразу сподобалася, але не більше й не менше, аніж мої попередні. Щоправда вона була щира сільська дівчина і закохалася в мене. А я… я цей… був ще тим джигуном. Я здивувався, коли дізнався, що у неї до мене не було нікого, а на близькі стосунки вона наважилася через велике кохання. Ну і… знову небажана вагітність. Для мене це абсолютно нічого не означало, окрім того, що моя наступна зарплата буде в подружки… На аборт».
Проте Люба, на подив самого Михайла, виявилася міцним горішком, і твердо сказала, що вона дитини позбавлятися не буде. Ба більше, пішла до батьків залицяльника і розповіла їм усе. Знаючи непростий характер і не дуже гідну поведінку сина, мама й тато почали його всовіщати, аби Михайло одружувався. Та й майбутня невістка їм одразу сподобалася. Вони сподівалися, що син нарешті схаменеться, і матиме родину, а вони – онуків.
Та впертий молодик не хотів родини, він сильно посварився з Любою і батьками, кричав, що невідомо ще чия це дитина, хоча добре знав та розумів — лише його. Люба й не думала відступати, і щодня приходила до майбутніх свекрів, сподівалася, що Михайло нарозумиться. Проте горе наречений… втік у нині ворожу росію, де пропрацював 12 років. Там він зійшовся з Анфісою, старшою від себе на 8 років жінкою, в якої було двоє дітей від різних чоловіків. Жінка працювала бухгалтеркою в газовидобувному управлінні, де Михайло був водієм. Їй одразу припав до душі високий і роботящий чоловік. Жили вони начебто й непогано. Михайло не пив, приносив додому зарплату.
Анфіса на відміну від багатьох місцевих жінок теж була хазяйновитою і найголовніше не звертала уваги на чоловікові походеньки. Жінка знала, що Міша після розлуки з черговою подружкою завжди повертався додому. А щоби та прийняла його і не влаштовувала скандал, то дарував благовірній дорогі подарунки. Проворна та хитра Анфіса цим користувалася. Можливо, жив би Михайло у ворожій країні й досі, якби не трагічний випадок, через який чоловік побачив усю суть своєї співмешканки, або як він її називав цивільної дружини.
Із водієм трапилося нещастя: він майже рік пролежав у лікарні після ДТП. Лікарі не давали жодних прогнозів, чи буде Михайло ходити, чи залишиться в інвалідному візку. Анфіса спочатку доглядала чоловіка, а згодом, коли почула невтішну новину, то випалила, що Михайло їй «ніхто», бо вони не одружені. А «тащіть на сєбє інваліда» вона не збирається. За чоловіком приїхали його брати та повезли додому. В Україні через півроку Михайла поставили на ноги. Повертатися в росію він більше не хотів, як і нічого чути про зрадницю співмешканку, яка швидко знайшла йому заміну.
Але й зоставатися удома чоловік також не бажав, тому поїхав у Київ, знову сів за кермо, працював на базі, розвозив продукти у столичні супермаркети. Коли розпочалася Помаранчева революція, а згодом – Революція Гідності, то Михайло увесь час був на Майдані, підвозив мітингувальникам усе необхідне, відвозив поранених у лікарні. А одного разу йому довелося везти… труну Героя Небесної Сотні. «На Майдані я розумів, що потрібен цим хлопцям та дівчатам, і вже не думав про пусте, не хотів ніяких пригод. Може й там вперше зрозумів, що я… чоловік, що захисник, що своїми руками та вмінням «бублика крутити» життя людям рятую, що я — частина великого народу, великої держави. Запізно зрозумів», — із сумом продовжує Михайло.
Як розпочалися військові дії на Сході України, то пан Шовгенюк зі знайомими водіями возив на фронт допомогу. А коли в лютому 2022-ого московські окупанти марно намагалися захопити Україну, він покинув роботу і став волонтером. Михайло став потрібним і незамінним, він десятки разів їздив на кордон та привозив машини для захисників. Які треба — відвозив ремонтувати або переобладнувати. У червні минулого року у Львові чоловікові завантажили повний бус смаколиків, які передали для наших захисників власники та шеф кухарі місцевих ресторанів. Михайло дуже здивувався, що йому видалося дуже знайомим обличчя однієї з шеф кухарок. Хоча з іншого боку — чого дивуватися: жінок у нього було дуже багато…
«Не впізнаєш…, — першою заговорила жінка. — Я —Люба, від якої ти втік. Але, знаєш… добре, що втік. Може, якби так не сталося, не мала б я доброї роботи, хати і… Оксанки».
З хатою і роботою було все зрозуміло. Таке… А от Оксанка… Яка Оксанка? «Невже Люба не зробила аборт, і в мене є донька?.. Та це ж чудово! Хоча… чому чудово… який я батько?..», — десятки думок роїлося в голові у Михайла. А Люба, як і 30 років тому, усе прямо висловила колишньому коханому. Так, у нього є донька, але… вона не його, а лише її.
…Михайло заледве доїхав до хлопців. Від знайомих дізнався номер телефону Люби та разів зо 20 телефонував їй. Жінка спочатку неохоче говорила з ним, але згодом розповіла, що у неї зараз непросте життя, бо вона — удова, чоловік, якого 21-річна Оксана вважала батьком, — два роки тому помер. Оксана, як і вона, вивчилася на кухарку та почала працювати й волонтерити. Дівчина має хлопця, який зараз на фронті.
У Михайла світ перевернувся, він не знав, що робити, і вже хотів зостатися на фронті, аби хоч так заспокоїти свої думки. Та побратими його відмовили, сказали, що він потрібен там, де потрібен. Він знається на автівках, уміє їх купувати, ремонтувати, перевозити. Тож хай це і робить.
А ще волонтер чи не вперше за своє життя мав розмову з капеланом отцем Василем. Вони розмовляли чи не всю ніч. Їхня розмова була схожа на сповідь, хоча сповідатися Михайло ще й досі не наважується. Капелан порадив знайти шлях до матері своєї доньки, і старатися хоча б спокійно спілкуватися. А далі… час покаже. Дав священник Михайлові й образок Матері Божої Неустанної Помочі, вервицю та книжечку, як на ній молитися. Дорогою додому чоловік майже безперестанку молився, хоча ніколи не був віруючим і церкву та священників, щиро кажучи, оминав, бо вважав, що йому там нема що робити.
У Львові несподівано Михайла зустріла Люба. З собою привела… його копію, високу карооку красуню — Оксанку. Чоловік кілька хвилин не міг слова мовити, а дівчина мовчки вивчала незнаного батька. Попередньо Любі довелося розповісти доньці про її біологічного батька. Дівчина злилася на матір, бо не думала, що покійний Дмитро, її несправжній батько. Михайла вона ніколи не бачила і не особливо хотіла з ним спілкуватися. Але рідних по крові людей об’єднало волонтерство. Поволі батько з незнаною донькою почали розмовляти. Чоловік возив у частину, де воює хлопець Оксани Арсен, автівки, передавав передачу від доньки. А що вже батьки Михайла зраділи появі онучки, то й словами не передати!
Зараз Михайло часто приїздить до Люби та доньки. І в майбутньому, цілком ймовірно, вони стануть справжньою родиною. Принаймні цього хочуть дідусь з бабусею, а також отець Василь, який, окрім щоденних молитов за перемогу та українських захисників, молиться за те, аби налагодилося особисте життя волонтера Михайла.
Сабіна РУЖИЦЬКА
