Письменник, музикант, волонтер Сергій Жадан, нагороджений медаллю за сприяння Збройним силам України, у цьому інтерв’ю говорить про напрочуд особисте та водночас глобальне. Про те, як робота та волонтерство допомагають йому триматися; чому активне культурне життя під час війни свідчить про силу духу українців та про те, чому під час війни особливо хочеться писати про любов.
Упіймати Сергія Жадана для інтерв’ю — завдання із зірочкою, адже він переміщується країною з шаленою швидкістю. Давав концерт у Кривому Розі, потім заїхав у рідний Харків, потім в Київ, де мав благодійний виступ спільно з гуртами “ВВ” та “Брати Гадюкіни”. А вже за кілька днів він в Америці, де заплановано його поетичні вечори. Такий графік — норма для письменника й музиканта, який ніколи не приховував, що не уявляє свого життя без концертів і, якщо місяць не виїжджає, відчуває ломку. Проте повномасштабна війна змінила його ставлення до виступів: тепер це насамперед можливість заробити гроші для підтримки ЗСУ, а сцена — безпечний простір, де можна забути про власні страхи.
“Концерти дають змогу не рефлексувати взайве. Така собі компенсаторика. Ти себе завантажуєш максимально роботою, щоб не опинитися сам на сам зі своєю порожнечею, — міркує вголос Жадан. І додає, вже бадьоріше: — До того ж активне культурне життя взагалі — свідчення сили духу українців. Я бачу, що для людей можливість випасти із суцільного сірого потоку гнітючих новин і списків загиблих, просто пострибати і покричати — важлива штука насправді”.
Ми зустрічаємося у столичному клубі Stereo Plaza за годину до концерту: Сергій втомлений, зосереджений, але водночас гранично щирий і чесний. Каже: коли залучений до справи, відчуває власну потрібність і ефективність, працювати готовий 24/7. “Наші концерти дають реальну користь — що частіше ми граємо, то більше збираємо грошей, аби купити необхідні речі, передати їх на фронт і — теоретично — врятувати більше життів, — пояснює Жадан. — Нещодавно прислали фото машини, яку ми купили військовим — її жорстко обстріляли, але відремонтувати вдалося, і вона їздитиме далі. Купівля кожного дрона, тепловізора, авто комусь рятує життя. Це достатня причина, аби працювати”.
“Купівля кожного дрона, тепловізора, авто комусь рятує життя. Це достатня причина, аби працювати”
Наступного дня після київського концерту він запостить в інстаграмі: зібрали 400 тисяч гривень. Це — дві нові автівки на фронт чи кілька дронів або старлінків. Один з найвідоміших у світі українських письменників, Жадан сповна використовує власний соціальний авторитет, аби допомагати армії. Місяць тому він об’єднався з Головнокомандувачем Збройних сил України Валерієм Залужним, і спільно з видавництвом “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” вони розіграли збірки поезій “Динамо Харків” з автографами. Тоді вдалося зібрати понад 2 мільйони гривень — а це 10 автівок для наших хлопців і дівчат, розповідає письменник.
Перші місяці повномасштабного вторгнення Жадан вів у фейсбуку щоденник, фіксуючи життя Харкова — міста за 30 кілометрів від кордону з Росією. Писав про двірників, які прибирали вулиці попри постійні обстріли, про перший цвіт на деревах, про те, як власники ресторанчиків і крамниць, оговтавшись від шоку, лагодили посічені вітрини і двері. У цих коротких замальовках — багато болю й щему, а ще — любові до міста, якому було присвячено не один вірш до війни. Письменник зізнається, що в цих текстах не було жодних літературних амбіцій, просто хотілося зафіксувати власні емоції. Наприкінці минулого року щоденники вийшли німецькою у видавництві Suhrkamp Verlag. Каже, перед публікацією не перечитував — було страшно згадувати.
Запитую, що дало можливість Харкову вистояти — звісно, окрім Cил оборони загалом та вже легендарної 92-ї механізованої бригади, яка, наче щит, навесні зупинила ворога на Чугуївському напрямку, а восени брала участь у контрнаступі. “Готовність жителів, — миттєво відповідає. — Їхня мобілізованість. Хоча передусім це все-таки наше військо: завдяки йому місто було готове до оборони, воно було захищене. Росіяни в це до останнього не вірили — адже їх почали палити вже на в’їзді до Харкова”.
Жадан свідчить: цивільні, які обрали залишитися в місті, були вмотивовані допомагати, тому волонтерами стали музиканти й письменники, ресторатори та бариста, водії та бізнесмени. Офіційно в Харкові зареєстровано 3,5 тисячі волонтерів — а неофіційно їх десятки тисяч.
“У перші тижні це було особливо важливо. Без мобілізації громади, думаю, місто не вистояло би: його бомбили з літаків, розстрілювали з артилерії. Фактично весь центр обстрілювався — хаотично і неконтрольовано, снаряд міг прилетіти на будь-яку вулицю”.
Сам Сергій упродовж перших п’яти місяців майже не виїжджав з міста — розвозив їжу та ліки тим, хто ховався в метрополітені, доставляв допомогу військовим. Кілька разів потрапив під обстріл — і буденно зафіксував це у фейсбуку. Каже, нічого героїчного не зробив і, взагалі, він не та людина, яка готова геройствувати. “Я усвідомлював, що можу залишатися в Харкові доти, доки там буде українське військо. Жити в окупації не збирався, бо ж було зрозуміло, що я в розстрільних списках. Мене якось у Мінську вже намагалися заарештувати”.
“Я був готовий залишатися в Харкові доти, доки там буде українське військо. Жити в окупації не збирався, бо ж було зрозуміло, що я в розстрільних списках”
У перші місяці повномасштабної війни Жадана часто запитували, чому не виїхав з Харкова. Він відповідав просто: “Не хочу бути письменником в еміграції”. Але разом з тим зрозуміло, що стати безпосереднім свідком війни — це досвід, який назавжди змінює письменника, його голос. Як писати про війну, коли ти в її епіцентрі?
Жадан каже чесно: на початку російської навали здавалося, що слова неможливі. Першого вірша написав тільки в червні. Читати теж довго нічого не міг — окрім новин і повідомлень з фронтів. У травні взявся за Майка Йогансена, восени “вийшла фантастична збірка перекладів Рільке, і я два місяці з нею жив, всюди з нею їздив і смакував кожне слово”. А от Гемінґвея, гадає, тепер не подужав би: “Він зараз у кожному з моїх месенджерів. Коли зранку пишуть знайомі з Бахмута… Де там Гемінґвею, де там Ремаркові”.
Сергій ділиться, що останнім часом йому складно сприймати якусь іншу інформацію, окрім тієї, що про війну — втім, навмисно змушує собі дивитися кіно, ходити на вистави, адже ці прояви мирного життя важливі. Жадан розповідає мені про свою нещодавню спробу подивитися стрічку “Чемпіон з Освенцима” — історичне кіно, яке він завжди любив.
“Подивився 10 хвилин — і не зміг далі. Зрозумів, що все, що відбувається на вулиці, за вікном — набагато страшніше і точніше. Ти ніби слухаєш спів з вимкненим звуком — жодних емоцій. Дивні відчуття. Але я розумію, що це хороше кіно — тобто проблема не в кіно, а в мені”. Разом з тим, Жадан впевнений: усвідомлення власних психологічних проблем та “ям”, здатність у цьому зізнатися — вже перший знак, що ми зможемо з цього вийти. Колись.
Сергій також зізнається, що у розпал великої війни “про війну писати не хочеться”. Жадан каже, що це спільна історія — у спілкуванні з колегами по цеху, музикантами, поетами та письменниками, помітив: багатьом не хочеться фіксувати те, що є в новинному потоці.
Нову поезію Жадан зазвичай публікує у фейсбуку — за останні місяці це приблизно п’ять віршів. Вони про любов, пам’ять, місто. Ніжні, інтимні, оголені. Письменник вважає, що неправильно нині ставитися до мистецтва як до провідника, що допоможе пройти цей складний шлях. Згадує весну 2022 року, коли з’явилася купа пісень про війну. Здавалося, що деякі з них написані “на коліні”. “Я не кажу, що цього не треба робити, ні. Але творчим людям бракує можливості видихнути, а потім набрати повітря і створити щось змістовне. Часто йдеться лише про істеричний емоційний відгук, коли нашвидкуруч хочеться сформувати “зліпок” того, що навкруги”.
“Коли зранку пишуть знайомі з Бахмута… Де там Гемінґвею, де там Ремаркові…”
Жадан міркує інакше: “Погляньте, як ламає й викручує людей, бо реальність жахлива, і не кожен готовий її сприймати. Важливо, аби мистецтво не просто фотографічно фіксувало все, що відбувається, а працювало делікатніше”. Сергій розповідає про свого друга, театрального режисера, який 24 лютого пішов воювати, був тяжко поранений, контужений, вилікувався, а тепер знов у війську. Раніше той хотів робити вистави про війну, а тепер вважає за краще — “про любов, ніжність, потаємні й інтимні речі”. “Це звучить дуже дивно, бо, з одного боку, важливо розповідати про нашу боротьбу, фіксувати кожне ім’я і кожне обличчя. Але з іншого — емоційна складова читача чи глядача цього всього не витримає. Занадто багато смерті, занадто багато крові. І це дилема для нашого мистецтва — куди рухатися, про що говорити”.
