День вишиванки зародився 2006 року в Чернівцях. Ще студенткою Леся Воронюк разом з друзями вирішила обрати один день у році, коли б усі вдягнули в університет вишиванку. Згодом це свято масштабувалося до всесвітнього рівня, тепер до нього долучається близько 100 країн. Про це інформує ГЛУЗД.
З флешмобу — у Всесвітній день вишиванки
“Свято почалося 2006 року в Чернівцях, коли ми були студентами історичного факультету.
Я побачила свого друга Ігоря Житарюка у вишитій сорочці й запропонувала йому обрати один день, щоб разом одягнутися, зробити багато гарних фото. Перший день вишиванки не був масовим — 10–20 студентів і кілька найбільш прогресивних викладачів. Але тоді ми сформували ядро нашої команди, яка досі працює. За 17 років нам вдалося масштабувати цей день до всесвітнього рівня, і тепер щороку до його святкування долучається близько 100 країн”, — розповідає Леся Воронюк.
Засновниця ділиться, що були різні думки щодо цього свята.
“У перші роки було складно, бо на побутовому рівні не одягали вишитої сорочки. Навіть серед молоді це було антитрендом. Російська пропаганда намагалася нав’язати нам, що це сільська культура. Молодь, яка хотіла бути динамічною і модною, відкидала українську культуру.
Відгуки були різними, нас питали, навіщо це, що ми хочемо цим показати та сказати.
Проте студенти — рушійна сила змін в Україні, ми стояли на своєму і згодом вдалося досягнути позитивного бачення свята”, — ділиться засновниця.
Навіть попри загарбницьку політику з боку росії нам вдалося зберегти свою українськість, зокрема через вишиту сорочку.
“Вишиванка — наша духовна броня і фактор ідентичності. Попри всі заборони й потуги, українці зуміли зберегти її”.
Зараз нація повертається до свого коріння і намагається вберегти його.
“Я спостерігаю, що тепер люди тільки поглиблюють вивчення ідентичності і не повертаються до ідей руского міра чи космополітизму в його негативному значенні.
Коли відкриваєш багато фактів про свою родину та культуру, то цей процес затягує. Чимало моїх друзів та колег уже в зрілому віці почали глибше вивчати історію своєї родини”.
“Вишиванка — це про внутрішній шлях і досвід кожного українця”
Леся Воронюк розповідає, що долучатися до святкування почали, бо це красиво й весело. Потім свято супроводжувалося величезною кількістю флешмобів, акцій, естафет, відтак обжилося фестивалями та вишиванковою ходою.
Засновниця ділиться, що багато українців об’єдналося навколо цього дня.
“День вишиванки — неформальне свято, і кожен сам вирішує, чи вдягати вишиванку. Вишита сорочка, яка збереглася передусім завдяки культурним діячам, письменникам, колекціонерам, урешті-решт вийшла у відкритий простір”.
Через російську пропаганду та розмиття кордонів ринок українського етноодягу був не розвинений.
“Коли ми започатковували свято, пам’ятаю, вишиванку ніде не можна було купити, мені ж простіше, бо моя сім’я має власну колекцію. Перший бренд, який пам’ятаю, — “Леся” у Львові. Проте важливо говорити про еволюцію. Тепер шалене різноманіття етнобрендів, на різний смак та бюджет. Вишиванка — це про внутрішній шлях і досвід кожного українця. Той, хто починав з вишитої футболки десять років тому, тепер точно дозрів, щоб мати реконструйовану автентичну сорочку.
Ми дуже неоднорідне суспільство, і в кожного свій інтелектуальний досвід. Якщо бачите людину у вишиванці — зробіть їй комплімент, а не критикуйте, навіть якщо вважаєте, що ця сорочка якась не правильна. Якщо ця людина народилася в зросійщеному мегаполісі й українську сорочку бачила тільки викривлену і врешті одягнула, то надихнімо її. Потім до цієї людини прийде розуміння й бачення вишиванки”.
Хоч у родини Лесі Воронюк велика колекція вишиванок, після Революції Гідності навіть у неї були трендові футболки, які тільки нагадували вишиванки:
“Навіть я пройшла цей шлях від дешевих футболок до вишиванок. Це свідчить про те, що люди були поза контекстом української культури. І тоді вони бачили тільки таке. Якби ж було щось інше, не вимите радянською пропагандою і не знищене, — процесу шароварництва не було б. Але такий періодтеж треба зафіксувати: одягова культура дуже добре відображає те, що з нами відбувається в історичному контексті. І те, що з’являються сорочки мілітарі (камуфляжні вишиті сорочки — ред.), — свідчить, як ми реагуємо на війну через свою культуру. Політики світового рівня носять вишиті сорочки, що є заявою про солідарність з Україною”.
Про особливу сорочку родини
“Наша родинна колекція налічує 500 вишитих сорочок, тобто є із чого обрати, хоча останніми роками ми рідше одягаємо давні — обираємо реконструкції або купуємо щось нове. Є сорочки з Буковини, Гуцульщини, Львівщини, Тернопільщини, Полтавщини… Хочеться зібрати вишиванки зі всіх областей. Вони відрізняються кроєм, орнаментом, у них по-різному почуваєшся. І це про темперамент українців у різних регіонах. Ментальність відображається в мистецтві”.
Є й особливий виріб, який несе в собі пам’ять поколінь.
“Найбільше ціную сорочку своєї прабабусі, яка пережила голодомор. Це весільна сорочка з Кременецького району — Подністров’я. У часи голодомору люди вимінювали вишиванки на їжу, а цю сорочку бабуся зберегла. Вона не є суперунікальною, але дорога, як пам’ять, і нагадує про те, що ворог у нас завжди один.
Вишиванка бабусі — це зв’язок з минулим, це історія роду та боротьби”, — ділиться Леся.
“Вишивка в одязі видатних українців”
Засновниця Дня вишиванки поділилася планами та проєктами, які втілюють тепер.
«Цього року 160 років від народження Ольги Кобилянської. Її сорочку буде відтворено в рамках проєкту “Вишивка в одязі видатних українців”. Ідея в тому, щоб шукати в музеях чи приватних колекціях сорочки відомих українців і створювати їхні репліки. Вже є сорочки Лесі Українки, Степана Бандери, Марії Заньковецької, Соломії Крушельницької, Тараса Шевченка.
Цей проєкт розвінчує міф про те, що вишиванки були тільки в селі».
Ці сорочки будуть зберігати в музеї, і кожен зможе їх побачити.
До Дня вишиванки 2023 року команда підготувала артбук “Нетлінні”, у якому вперше опубліковано та описано вишиті та ткані експонати з українською державною символікою та її мотивами.
«Книжка “Нетлінні” — це артбук. Ми три місяці працювали в експедиціях по Україні, фотографували вишиті сорочки, прикраси, рушники, картини, поперечки, скатертини початку XX століття, на яких зображено тризуби та жовто-блакитну вишивку, тобто українську символіку задовго до радянського союзу.
На кожен експонат виділено окрему сторінку з інформацією українською та англійською мовами.
Чимало із цих експонатів не можна було носити чи показувати. Їх закопували, замуровували в печі. Деякі вишиванки ховали між рамами вікон і навіть у дуплі дерева. Для нас це згадка, ще один доказ, що нам є за що боротися, як боролися наші предки. Із цією книгою поїдемо в тур”, — розповідає Леся Воронюк.
Також створюють інтерактивний “Музей української вишиванки” з використанням сучасних технологій. Через війну проєкт призупинили, але Леся Воронюк розповідає, що це буде унікальне місце з вишиванками всієї України.
Про кодування у вишиванках
“Насправді в українській культурі такого не було, і трактування символів — це міфологізація.
Але і це має право на існування, бо мистецтво — це досвід та свобода. Не варто зазіхати на бачення, але має бути чітке розмежування, наукова об’єктивність.
Трактування символів не має етнографічного підґрунтя. Квітка і дуб —– це не означення жіночої і чоловічої сили. Так само й мак не є символом війни. Це вже змішалося з європейською культурою.
Ці знаки для краси, і потрібно розуміти, що люди вишивали той світ, який їх оточував. Вишивці не треба створювати додану вартість. Ці речі і так цінні”.
Журналістка : Софія Дмитрів
Фото: Софія Дмитрів та архів героїні
