Назарій вступив до полку “Азов” два роки тому. Пройшов курс молодого бійця, а вже за кілька місяців розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. За рік великої війни Гринцевич захищав Маріуполь, був парамедиком на “Азовсталі”, пережив два поранення й чотири місяці в російському полоні.
За словами Назарія, його патріотичне самоусвідомлення почалося з Революції Гідності: “Я слухав пісню Ярмака “22”, що згодом стала одним із символів опору, і думав: “Чому я не там? Чому не в Києві, не на Майдані?” Я знав, що там були мої однолітки, які тікали з дому. Чимало моїх знайомих, які вчилися у старших класах школи чи в університетах, їздили на Майдан”.
За рік він познайомився з хлопцями, які воювали в зоні АТО на Донбасі, та дізнався про полк “Азов”. “Одразу подумав, що теж боротимуся за нашу незалежність, якщо війна триватиме до моїх вісімнадцяти, — розповідає Назарій. — А десь у дев’ятому класі почав готуватися фізично та психологічно. Потрапив в “Азов” у сімнадцять з половиною років, пройшов підготовку, навчання, полігон — і за кілька місяців опинився в епіцентрі війни”. Каже, до кого саме доєднатися, сумнівів не було: “Азов” — це найбоєздатніший підрозділ України. Ідейна й патріотична складова полку мені дуже резонує: в її основі любов до нашої країни. Там служать найбільш підготовані хлопці, а також найпрофесійніші командири”.
Перед тим як вступити до полку, Назарій вчився в університеті на юридичному факультеті. Зазвичай 19-річних запитують, як їм вдається поєднувати навчання з роботою. У Гринцевича цікавимося про інше: як це — поєднувати навчання та війну? Він сміється: “Насправді ніяк. Я взяв академвідпустку і тепер не навчаюся. Коли йшов у полк, був старостою групи. Коли їхав на КМБ (курс молодого бійця. — Прим. ред.), сказав батькам, що збираюся в Польщу. Був локдаун, мама мене не пускала, а я наполягав: “Ні, мамо, я їду на заробітки”. Власне, через це я пропустив сесію і взяв академвідпустку. Планую поновлюватися з нового навчального року, і тоді, можливо, відповім, як поєднати навчання і службу”.
На юридичний Назарій вступив не випадково. У шкільні роки він брав жваву участь у діяльності молодіжних патріотичних організацій. “Я розумів, що в моїй країні потрібно добре знати закон. Дуже багато нечесних людей обіймають керівні посади, відмивають кошти та порушують законодавство. Я хочу боротися із цим, тому й вирішив вивчати правознавство”, — пояснює хлопець.
Та перед омріяним фахом опанував ще дві професії — артилериста і парамедика. На КМБ медицину склав із найвищим балом, потім пройшов медичні курси — згодом це допомогло йому врятувати сотні життів. “Парамедик має із собою додатковий рюкзак вагою 25 кілограмів, носити його нелегко, але мене це не зупиняло, адже я розумів, що зможу допомогти своїм побратимам”, — каже Назарій.
На момент повномасштабного вторгнення він був у Маріуполі. Наприкінці березня потрапив на “Азовсталь”. А напередодні отримав своє перше поранення — контузію, яка спричинила тимчасову втрату слуху та кровотечу з вух. Евакуація з міста тоді була неможлива, бо росіяни постійно вкривали позиції мінометами. Відтак Назарій переодягнувся в цивільне і вирушив до командного пункту, де йому могли надати медичну допомогу. Але дорогою знепритомнів і отямився вже на “Азовсталі” — побратими помітили його і врятували.
Там хлопець реабілітувався, наскільки це було можливо в умовах тяжких обстрілів, нестачі медикаментів, їжі й води, і знову взявся до роботи. В оточеному Маріуполі він не втрачав бойовий дух, хоч як було сутужно. “Звісно, траплялися моменти відчаю — коли на бункер скидають ФАБи (фугасні протибункерні авіабомби. — Прим. ред.) і за секунду не стає кількадесятьох побратимів… Я розумів, що теж можу загинути, і максимально віддавався своїй справі. Робив усе, від мене залежне, аби гідно нести військову службу. І розумів, що моя смерть не буде марною”. На запитання, чи обрав би він той самий шлях, знаючи, скільки доведеться пережити, Гринцевич без жодних вагань відповідає: “Я б ще раз пройшов Маріуполь, якби це допомогло нашій країні”.
Після виходу з “Азовсталі” він пробув у російському полоні чотири місяці. “Найдужче хотілося побачити сім’ю, якнайшвидше опинитися вдома, на підконтрольній Україні території. І щоб усіх моїх побратимів звільнили — мрію про це найбільше. Я би посидів в полоні ще, якби їх можна було обміняти на одного мене. Вони звичайні хлопці, які героїчно віддавали своє здоров’я заради всіх, хто перебуває в безпеці. Аби цивільні могли бути вдома й жити звичним життям”, — каже Назарій.
За його словами, віра українців у ЗСУ така сильна, що деперсоналізує війну. Втім, за абревіатурою, яка стала символом незламності, — звичайні люди: чиїсь батьки і діти, сини й доньки, брати й сестри, чоловіки й дружини, які захищають Україну. “Жодну війну не можна виграти без тилу. Усі цивільні — це тил наших військових. Вони мають допомагати ЗСУ. Кожному під силу відмовитися від ранкової кави і скинути донат. Це мінімум, — наголошує Назарій. — Мені подобається, як діти створюють малюнки, підтримуючи захисників, а ще плетуть браслети і продають їх, щоб задонатити на дрони або купити паливо для автомобілів, які їдуть в зону бойових дій. Енергія кожного має бути спрямована на нашу перемогу. Якщо ми зараз не докладемо всіх зусиль, то навряд чи матимемо змогу насолоджуватися життям за рік, два або три”.
