Оксані Рубаняк 20 років, вона родом з Прикарпаття. Від початку вторгнення є кулеметницею 72 окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців. До того була студенткою, працювала в Молодіжній раді Івано-Франківська та вела активний спосіб життя. В окопах дівчина написала книжку віршів “Назустріч смерті”, а потім, виконуючи бойове завдання, отримала поранення.
Про це пише ГЛУЗД.
“З першого дня вторгнення я знала, що піду на передову”
Оксана розуміла, що наші території доведеться відвойовувати, тому вирішила вступити на військову кафедру. Про реалії війни дівчина чула від дядька.
“Мій дядько — учасник АТО, брав участь у боях під Іловайськом та потрапив у полон, тож про те, що таке війна, я знала з його розповідей”, — ділиться Оксана.
Ще восени 2021 року знайомий запропонував Оксані поїхати на схід, але через роботу та навчання дівчина відклала цю поїздку на весну. Однак довелося потрапити туди раніше.
“Пам’ятаю, друзі та рідні 24 лютого дзвонили мені і радилися, що робити. Я їх заспокоювала, казала виїжджати, а от у самої такої думки зовсім не було. Від першого дня вторгнення я знала, що піду на передову. Тоді подзвонила своєму колезі Назарію Кішаку — тепер він мій командир — і запитала, чи потрібна якась допомога. Так почалася моя служба. Ми патрулювали місто, допомагали поліції, волонтерили. Потім зрозуміли, що в Івано-Франківську мирно, і вирушили в бригаду Чорних Запорожців, де я стала кулеметницею з позивним Ксена”, — розповідає дівчина.
“Із хлопцями прийшла, тож з ними буду до кінця”
Коли формували взводи, Оксана разом з побратимами пішла в кулеметники.
«Пам’ятаю, мене запитали, куди я: в штаб чи до медиків. Усі думали, що я буду займатися якоюсь організаційною роботою і не лізтиму на передову, але я так не хотіла, тож довелося доводити, що я на рівні з усіма. Із хлопцями прийшла, тож з ними буду до кінця».
Дівчина каже, що спершу командир та побратими захищали й оберігали її, не пускали на передову і бойові завдання, тож своє місце вона виборювала.
“Бувало таке, що йшла на позиції навіть без дозволу командира, за що потім отримувала на горіхи. Але це мене не стримувало, бо я розуміла, що інакше не можу довести в Збройних силах, що я рівна із чоловіками. Жінка має наполягати чи ледь не просити, щоб поїхати на бойове завдання”, — розповідає кулеметниця.
Оксана таки зуміла довести, що вона така військова, як усі, та й хлопцям додавала мотивації.
“Якщо я, дівчина, тягаю на собі важке спорядження, стріляю, лежу разом із хлопцями в окопах, ризикую життям, то розумієте, як це мотивує? Я бачила, що моїм побратимам лячно, але моя присутність додавала їм сил”.
Оксана ділиться, що інколи хлопці йшли не один кілометр, коли чули, що вона воює, — аби просто познайомитися і сфотографуватися.
“Назустріч смерті”: поезія, написана в окопах
Оксана пише з дитинства. У 17 років видала першу збірку “Орнаменти долі”, а на війні написала ще одну.
“Вірші для мене — це відпочинок, спосіб медитації. Я мала мрію видати їх після війни, але хлопці з бригади вмовили зробити це вже. Так і з’явилася збірка “Назустріч смерті”. Назва також символічна.
Ми їхали з моїм побратимом замінованою дорогою на позиції. Була ніч, мряка, гроза. І тільки блискавка час до часу освічувала нам шлях. Тоді я сказала Олегові, який, на жаль, уже на щиті: “Ми з тобою їдемо, наче назустріч смерті”. Так і назвала збірку. Можливо, не дуже красиво, проте правдиво.
В окопах писалося швидко, не було часу на роздуми. Усе робила в телефоні. Спілкувалася з видавництвом “Фоліо”, редагувала і паралельно виконувала бойові завдання. Час видання затягнувся, але на свій День народження отримала перші примірники, які подарувала найближчим друзям”, — розповідає бійчиня.
Люди почали поширювати вірші Оксани, цікавитися збіркою та її життям на війні. Придбати видання можна на сайті Оксани, усі гроші — для бригади Чорних Запорожців.
День, який міг стати останнім
13 березня дівчина з побратимами була на позиціях на Вугледарському напрямку. Потрапивши під обстріл, отримала уламкове поранення.
“Уламок у голові, у печінці та в спині. Але я залишилася жива. У мене був перелом потиличної кістки. До машини я вже сама не змогла дійти, відключилася, тож хлопцям довелося мене евакуювати. Пам’ятаю, що декілька годин я не бачила”, — розповідає дівчина.
Наразі Оксана перебуває вдома, у неї реабілітація, проте каже, що дуже хоче повернутися до побратимів і продовжити службу.
“Зараз я почуваюся краще, хоча один уламок усе ще в мені. Сумую за хлопцями і хочу повернутися. Дуже велика різниця між мирним життям та воєнним. Були розмови, що “ну, я ж сама обрала цей шлях”. Так, я пішла захищати свою сім’ю, бо хто, як не я?
Тільки тому, що люди самовіддано й жертовно пішли захищати свою країну — ми досі називаємося Україною і ходимо вільно під синім небом у своїй державі”, — каже дівчина.
З відчуттям постійної присутності смерті ніяк не впораєшся
Дівчина втратила вже не одного побратима, але, попри це, розповідає про службу та воєнне життя з легкістю.
Каже, що тільки так можливо все пережити.
“З відчуттям постійної присутності смерті ніяк не впораєшся. Є порожнеча, адже пішла близька людина, але треба розуміти, що це війна і втрати є завжди. Паніка тільки заважає. Потрібно із холодним розумом ставитися й усвідомлювати ситуацію, у якій ми є. Війна закінчиться нашою перемогою, усі повернуться додому, до своїх близьких. А нам, як суспільству, потрібно поважати наших військових і пам’ятати, яка ціна”.
Бути жінкою на війні
Оксана ділиться, що часто дає інтерв’ю не тому, що вона така героїня, а тому, що хоче висвітлити, як воюють жінки, і показати, що це нормально.
“Я часто даю інтерв’ю, моя мета — популяризувати жінок в українській армії, адже нас є багато і всі ми воюємо на рівні із чоловіками, тому не хочеться, щоб нас недооцінювали, а навпаки, поважали й говорили про це. .
Для когось я приклад відваги та хоробрості, але я не вважаю себе героїнею. Це моя робота, я пішла захищати свою сім’ю та свою країну”.
