Вчора, 7 червня 2023 року, виповнилося 180 років із дня відходу до вічності отця Маркіяна Шашеквича — письменника, поета, духовного просвітителя, натхненника національного пробудження Галичини.
Постать «українського пророка» — «Будителя» — через 180 років після його смерті — майже легендарна. А водночас — майже невідома. Коротко окреслити його життєвий шлях можна основними віхами — народився 6 листопада 1811 року в с. Підлисся на Золочівщині, навчався у початковій школі в Білому Камені, міській нормальній школі та домініканській гімназії у Львові, Бережанській гімназії, був вільним слухачем Львівського університету; пізніше навчався у Львівській духовній семінарії Святого Духа, яку закінчив у 1838 році. Очолив «Руську трійцю» — галицьке літературне угруповання, що з кінця 1820-х років розпочало на західно-українських землях національно-культурне відродження; ініціатор видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837). Виступав за рівноправність української мови з польською, під час навчання в семінарії вперше виголосив публічну проповідь українською мовою. Після священничого рукоположення служив на парафіях Львівщини — в Гумничах, Нестаничах, згодом — Новосілках, де 7 червня 1843 року відійшов до вічності, хворіючи на туберкульоз. Про це читаємо на сайті Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ.
Але якщо кожен із цих кроків розглянути уважніше, то перед нами відкриється інша, значно глибша постать, непересічна особистість митця, прогресивного мислителя і жертовного служителя. Священник, що здобув сан після нелегкого шляху семінарійного навчання (яке з перервами тривало близько десяти років), міг стати звичайним єгомостем на сільській парафії; але діяльний і творчий дух рухав ним задля вищої мети. Зачинатель нової української літератури в Галичині, релігійний та культурно-громадський діяч, перший у нових часах речник відродження західноукраїнських (галицьких) земель — Маркіян Шашкевич став найпалкішим у своєму часі служителем Слова, яким кликав за собою багатьох. Значення цього покликання неможливо переоцінити.
«В Галичині перший Маркіян Шашкевич ударив палицею Мойсея у зледенілу скалу народних чувств. І бризнула струя живого слова і живої народної літератури…» — цитує Наталію Кобринську на своїй фейсбук-сторінці науковець і яскравий діяч у громадському й церковному житті Львова Зенон Боровець. І додає: «Подібно як рибалки, що стали Христовими апостолами і словом своїм струснули старим світом, так і Маркіян замість стати пересічним провінційним священиком став апостолом національного пробудження і струснув свідомістю мільйонів русинів-українців».
Але вся діяльність Шашкевича — його творчість і слава, на жаль, здобута посмертно, — є плодом Слова, яке для молодого семінариста, а відтак священника, було єдиним орієнтиром. І то Слово рідне; на захист української — руської, як сам її називав — мови Маркіян Шашкевич скерував усі свої зусилля, почавши із безпрецедентного кроку — виголошення проповіді українською мовою з амвону Собору святого Юра — через численні статті, переклади (в тому числі й Святого Письма) та оригінальні твори — до заснування «Руської Трійці» та видання свого magnum opus — «Русалки Дністрової».
«Не журися, Русалочко з-над Дністра, що-сь неприбрана, в наряді, який від природи і простодушного і добросердного народу твойого приймилась, стаєш перед твоїми сестрицями. Вони добрі, вибачать ти, приймуть тя і прикрасять», — у передмові до легендарного альманаху писав Шашкевич. І це слово благословило його: «Русалка», яку прирекли на смерть, вижила. І живе досі, майже два століття тому ставши фундаментом переродженню мови, новим її ликом. «Судило нам ся посліднім бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохаплюють і єстли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся здрімало; однако ж язик і хороша душа руська була серед слов’янщини, як чиста сльоза дівоча в долоні серафима», — журився Шашкевич; а тим часом, можливо, й не усвідомлюючи того, став тим новим співцем «сльози в долоні серафима».
«Новим був дух Шашкевичевої поезії — свіжий і оригінальний; новим був той її індивідуальний, суб’єктивний характер, що дає нам можність із-за кождого твору, із-за кождого стиха бачити особистість поета, його симпатичну вдачу і щире серце», — аналізує творчість о. Маркіяна Іван Франко у статті «М. Шашкевич і галицько-руська література». «В Шашкевичевих віршах у нас перший раз повіяло духом поезії XIX віку; давня „мова богів“, як колись називано поезію, тут сталася кристалізованою, очищеною мовою людського серця, зверненою безпосередньо до сердець усіх інших людей». І справді: творча спадщина Маркіяна Шашкевича — зовсім крихітна; а водночас не подібна ні на що до того — і також опісля. У ній дух митця проявляється у пошуку й боротьбі, які ознаменовують усе його життя. У ній же — глибока віра, непересічний трепет віри в Бога — і любові до рідної мови і рідного краю. «Віра серця мого, як Бескид, твердо постановилась на любові; смуток твій знидіє, а радость сліди єго позмітає, а сумна північ буде ясним полуднем — і звеселишся, а око твоє заблищить зірничкою в бурній пітьмі життя твоєго, і огорнешся зоревою свитою тихомиря, і линяєт над тобою милость божая, бо надія із серця твого не втікла, — бо хто яко бог!» — промовляє о. Маркіян Шашкевич у «Псалмах Русланових», а тоді з болем додає: «Сполошиш ми долю і проженеш щастя, день ми споморочиш, і світ ми западе, нуждов мя вдариш і нашлеш ми злидні, світ ми спустіє і йме ворогувати, знидіє радость і плач мя огорне, туга ми ранком і вечером журба, і ніч ми не сонна і горьовання з сонцем, вирвеш ми очі і душу ми вирвеш: а не возьмеш милості і віри не возьмеш, а не видреш любові і віри не видреш, бо руське ми серце та й віра руська».
І разом з тим він — жива людина, повна сумнівів, переживань і щирої любові. Неймовірно зворушливі рядки листа до дружини Юлії відкривають зворушливу постать не гучномовного «Будителя», а сердечного ієрея і люблячого чоловіка, що творив хіба силою серця: «… Від неділі я слуга божого вівтаря і хочу і прагну бути вірним, старанним і невсипущим, як ті дівиці у святому євангелії, які не сплять і очікують жениха. Прошу тебе, благаю тебе, єднай рано і ввечері свої побожні із повного серця твого випливаючі молитви з моїми гарячими молитвами, аби мене, вірного слугу свого, бог підтримати зволив і аби, подавши нам руку свою всемогутню, запровадив нас до храму благословенних і примістив нас біля підніжка трону свого нерозлучених… Цілую тебе, дорога Юлю, ти знаєш, як щиро. Кохай мене, як я тебе кохаю, і буду я щасливий, і ти будеш щаслива, бо я тим самим щасливий, що тебе кохаю».
«Слава М. Шашкевича як Пробудителя національної свідомости та зачинателя нової української літератури в Галичині почала ширитись після його смерті, а пророче слово не змовкає і сьогодні. В радянські часи на матірних українських землях воно стримувало українців від тотальної русифікації, а на еміграції зупиняло процеси асиміляції. То ж недарма Маркіяна Шашкевича вважають „Подвижником і Провісником відродження Галицької і всієї України“», — пише Зенон Боровець. І справді: у 180-ті роковини смерті можна згадати, що помер о. Маркіян від тяжкої хвороби у неповних 32 роки у злиднях; „просвітитель Галичини“ віддав усю свою життєву снагу на справу Духа і Слова, але залишився беззахисним перед обставинами буденності. Що ми тепер можемо зробити для його пам’яті? Вулиці, сквери і школи імені Шашкевича — це сторінки історії; але що найцінніше — зберегти Слово, яким він жив. Чи, точніше, Слово, яке його створило — покликало собі і запалило вогнем, який через нього пробудив цілий народ і не згас донині.
