Готичною історики називають другу з двох основних континентальних епох, що процвітали у Західній та Центральній Європі протягом середньовіччя (першою була романська).
Протягом цієї доби виникло готичне мистецтво, період розвитку якого тривав приблизно з середини XII до кінця XVI століття у деяких регіонах Європи і навіть у певних частинах Іспанської імперії в Америці. Про це пише на сайті CREDO.
Якщо термін «романський» з гордістю відносили до періоду пізньої римської античності, оскільки романська архітектура була заснована на типових елементах імперської римської архітектури, то термін «готичний» спочатку був принизливим. Введений до вжитку італійськими гуманістами доби Ренесансу, що плекали класичне грецьке і римське мистецтво, винахід середньовічної архітектури помилково приписували готам-«варварам», які нібито знищили Римську імперію та її класичну культуру у V столітті, замінивши її тим, що ці гуманісти вважали некласичним і потворним. Цей термін зберігав принизливий та зневажливий підтекст до ХІХ століття, у якому пізні мислителі та представники романтизму позитивно переоцінили готичне мистецтво.
Але насправді готичне мистецтво не має нічого спільного ні з готами, ні з їхнім вторгненням до Римської імперії. Проте термін «готика» залишається стандартним у вивченні історії мистецтва.
Архітектура — найважливіший та оригінальний вид мистецтва періоду готики. Основні структурні елементи готичної архітектури — це винахід середньовічних будівельників, а не бородатих загарбників-готів, озброєних сокирами та пивними кухлями (як їх уявляли собі італійські гуманісти Ренесансу). Їм довелося шукати вирішення низки проблем, пов’язаних із підтримкою все важчої кладки склепінь стелі на широких прогонах.
Мірою зростання монастирських орденів зростали й храми та монастирі. Важка кам’яна кладка традиційного романського аркового склепіння створювала великий тиск униз і назовні. Це розштовхувало стіни, на яких трималися склепіння, і часто будівлі навіть руйнувалися. Щоби будівля стояла, стіни мали бути надзвичайно товстими і важкими, а це означало, що для великих конструкцій була потрібна величезна кількість матеріалу, і це робило їх безглуздо дорогими.
Середньовічні архітектори вирішили це питання за допомогою кількох блискучих інновацій, найважливішою з яких було ребристе склепіння. Аркові та перехресні кам’яні «ребра» підтримували склепінчасту поверхню стелі, виготовлену з досить тонких кам’яних панелей, що значно зменшило вагу стельового склепіння, якому більше не потрібно було спиратися на суцільну товсту стіну, а лише на певні окремі точки загальної конструкції, розподіляючи по них вагу стелі. Округлі романські арки склепіння замінили на загострені, які допомогли розподілити вагу в більшій кількості напрямків донизу, що зробило будівлі вищими, легшими та яскравішими і дозволило повністю закрити порожні місця вітражами.
