«Оксана Забужко та інші українські письменники видадуть збірку в росії», — така новина сколихнула український простір цього тижня. Однак чи справді це новина, а чи маніпулятивний заголовок? Що спричинило такий хід та які наслідки цього «культурного обміну»?
Певна, що перший рядок викликав у вас обурення, тому поспішу заспокоїти вашу тривогу: у росії ніхто збірки не видає. «Однак заголовок цієї новини каже інакше», — подумаєте ви. І це справді так. Та це успішний приклад маніпуляції в заголовках, які можна вважати неправдивими.
То з чого почалась історія? Відома українська письменниця й публіцистка Оксана Забужко надала свою згоду для публікації в збірці, що має бути видана російською мовою в Інституті перспективних досліджень гуманітарних наук Единбурзького університету (найбільший вищий навчальний заклад Шотландії).
Так, з першого погляду ситуація не набагато краща — неначе нам бракує нав’язаного комплексу меншовартості й стереотипів про «один народ з росіянами» та спільну мову й традиції.
А якщо проаналізувати ситуацію під іншим кутом зору?
Попри нашу віру в популяризацію українського у світовому просторі, залишається сумна реальність: більшість людей і далі споживають російські продукти: -інфо, -культурні, -музичні чи -літературні. Та чи маємо ми право хейтити іноземців за їхнє нерозуміння, коли частина українців, відчуваючи на собі наслідки війни, й далі не може відмовитися від російського чи романтизації радянських часів?
Справді, чого чекати від «інтелектуальної меншості», коли представники культурного кола своїм прикладом до цього закликають, видаючи свої твори російською?
Як написано вище, іноземці романтизують російську (радянську, що майже одне й те ж) культуру, називаючи її «великою» та «сильною». Зокрема мова йде про літературу та її представників: Булгакова (що насправді вроджений киянин, якого, проте, трусило при цій згадці), Лєрмонтова, Пушкіна чи Достоєвського, яких вважають корифеями. Звісно, що ми, свідомі українці, розуміємо рівень їх інтелектуальної величі — він дорівнюватиме краплині в морі проти наших шістдесятників, досі не відомих світу. Їх рівень визначається догоджанням владі чи простодушності й байдужості. Але звідки про це знати чужоземцям? Тим, які вступають на факультети російської філології, аби вивчати «могутню» (читайте як «ницу») російську літературу? Чи тим, які, стаючи «літературознавцями, сприймають її як «одну з», що є історичним спадком?
Саме це і є наш кут зору: для людей, які в Единбурзькому університеті мали б вивчати літературу, написану російською мовою, замість чисто російської літератури друкують українську, яка передає наш тип мислення, наше бачення, наші цінності й історію. Направду, це все ж трохи витіснить «російських класиків» з голів та світогляду іноземних студентів. Чи друкувалися там українські твори раніше? То, можливо, краще почати бодай з чогось?..
Сама ж Оксана Забужко каже: «Звичайно, я їм дала згоду. Адже це прекрасно, коли західні кафедри русистики, замість видавати збірники пушкіністики чи що вони там ще видають, на ці гроші видають переклади української літератури, які 10 років не могли побачити друку в росії і не побачать».
«Вони будуть тепер своїх студентів-русистів учити на українській літературі, перекладеній російською. Це деколонізація називається. Ось таким хитрим способом ми забираємо кошти у російських кафедр, які раніше йшли на пропаганду російської літератури на Заході. Це хороший, так би мовити, культурно-політичний хід», — вважає письменниця.
Та хвилю незадоволення у її бік не зупиниш, адже ніхто не хоче дивитися глибше. Безсумнівно, що переклад англійською був би доречнішим. Та чи зарадив би він паралельному поширенню російської пропаганди при обов’язковій умові друку російською для майбутніх філологів?
Шкода, що думка людей мінлива, мов березень, і залежить у тому числі від маніпулятивних заголовків та чужих поглядів. Чому ж ніхто не згадує тверду позицію пані Оксани й намагання популяризувати українське в усі часи? Про слова унікальності й «тожсамості», яку Забужко ввела у своїх текстах?
«В таких умовах вирішальним було зберегти своє велике “НЕ” — свідомість того, що “ми”, по-перше, НЕ такі (як “вони” нас бачать), а по-друге, НЕ те, що “вони”: “ми” — інші, “ми” — Європа, то тільки через “них” у “нас” звихнулась історія… І от з’ясувалось, що в Україні незалежній саме поняття “ми” набуває зовсім іншого сенсу — що українська нація не тотожна ні власне етнічному, ані навіть україномовному українству (в молодшій ґенерації дедалі більшає людей, котрі йменують себе “українцями російського походження”), що доскіпатися якихось синтезуючих констант в ким тільки не твореній (і все ж то не без участи українців!) українській історії — справа геть безнадійна, і ліпше відразу махнути на все те рукою, та й запустити в річницю війни ветеранів УПА з ветеранами радянської армії по вулицях спільним ходом, в надії, що скорботна пам’ять усіх примирить, — з’ясувалося, що над Україною, якою вона повертається “до себе” після відвічної одіссеї, взагалі навряд чи можлива парасолька єдиної ідеології. Та й чи потрібна?», — писала вона у «Комплексі Ітаки».
І сьогодні замість того, щоб, мов Одіссей з міфу, повернутися до рідної Ітаки, ми завдяки своєму розбрату створюємо нову «Ахіллесову п’яту», але то вже зовсім інші міфи…
Марія ІВАНЦІВ
