Колись у дитинстві мені здавалося (як і більшості з нас, признайтеся), що бути дорослим — це очманіти як крутецько! У 18 планувала вийти заміж, у 20 народити дитину, і ще купа грандіозних планів.
У 4 класі, готуючись до ДПА з української мови, треба було написати твір за темою «Моя професія майбутнього». Зайшовши в глухий кут, начеркала, що мрію стати депутатом. Зараз би, звісно, написала, що депутаткою. Хоча, ні — не написала б, бо це химера. Та й не пишу вже давно такого.
А ще колись я вишукала кілька 5-пелюсткових квіток бузку. Ех, вдався тоді бузок щедрим на можливості, чи то мої ретельні пошуки вдалися. Я забажала всяких сміхотинь, мовляв, хочу стати і репортеркою, і співачкою, і актрисою, і ще, ще, ще… Звісно, зараз, топчучи ряст свого другого десятку, я вирую просторами прострації. І не допомагають ніякі бузки (хіба чарують витонченістю та п‘янять ароматами на короткі миті). Якби можна було отак знову нарвати тих 5-пелюсткових бузочків, то я б з’їла хоч цілий кущ, аби здійснилося наше найзаповітніше бажання, аби настав наш переможний мир, аби нарешті знайтися у велетенському Всесвіті.
Березень, 2022 рік
Чи є щось прикріше, ніж отримати статус «дитина війни»?
Ви взагалі спілкувалися з дітками з Маріуполя? Ну, вони такі різні. Веселі та сумні. Мені траплялися енергійні та сильні духом. І знаєте що здивувало? Дуже приємно здивувало! Малеча віком 5-8 років спілкувалася все життя російською мовою, але на нашому занятті з першої домедичної старалися говорити українською! Їм важко. Я ледь стрималася, аби міцно-преміцно не заобіймати їх! А знаєте, що спільного в усіх маріупольських діток? Вони дорослішають з колосальною швидкістю! Вони вчаться робити перев’язки, зупиняти кровотечі із зосередженою серйозністю. А знаєте, що спільного взагалі в усіх українських діток? Вони все розуміють. І вони налякані. Часом безтурботні, коли перебувають у відносно безпечному середовищі, але тривожні.
Повернувши голову, ненароком побачила дошку з написами. Там були приклеєні на аркушах кричалки, які дітки вигукують під час повітряних тривог, піднімаючи дух, виганяючи зайвий негатив та гуртуючись.
Олеся, 5 років. Запоріжжя.
Олеся принесла із собою будиночок для тваринок до бомбосховища. Тут були справжні динозаври, птеродактилі та папуги! Весело було! А потім Олеся почала розповідати: «Тьотя, тьотя, а ти знаєш, що у Запоріжжі стріляють? Там війна! Наші Воїни захищають мій дім, а російські солдати їх вбивають. Тьотя, тьотя, подивися, який український прапор намалював хтось. Такий красивий!»
Кирило, 6 років. Чернігів.
У підвалі Кирило мене вчив робити корабликів з паперу. Важко було, бо руки в мене не такі прудкі, як у цього відважного хлопчика. Він бачив набагато більше жахіть війни, ніж я — доросла цьоця. Кирило покинув своє рідне місто, бо там бомблять, бо там неможливо було залишатися. Долею суджено, мабуть, щоб ми зустрілися тут. Я зробила кораблик, написала там свої мрії: «Вільна українська земля» та «Жива здорова українська нація». Цей кораблик обов’язково попливе далеко-далеко, і всі бажання здійсняться (на відміну від рускава ваєнного, який самі знаєте в якому напрямку поринув).
Квітень, 2022 рік
Двійнята (дівчинка Кіра та її братик). 5 років. Київська область.
Якось їхня мама прийшла послухати курс з надання першої домедичної допомоги. Цілісінькі 2 години з цілісінькими двома шибениками. Перед початком заняття я урочисто вручила їм одноразові рукавички. І тут трапилася така дивовижа, від якої в мене очі на лоба полізли! Дівчинка присіла біля манекена, склала руки в «замок», і без роздумів поклала на місце, де потрібно робити натиски при серцево-легеневій реанімації. Позиція тіла, техніка виконання компресій — все було вірно! Біляві братик із сестричкою весь курс сиділи поруч, подавали спорядження та ставили питання: «Тьотя, а це для чого? Тьотя, а нащо стільки бинтів? Тьотя, а в нашої мами теж таке є».
Березень-травень, 2022 рік
Мишко, 9 років. Сумська область.
Мишко живе у нас вже… не можу пригадати, скільки часу. Ми звиклися один до одного, а дні… Дні пролітають шалено, болісно, неоднозначно. Знаємо тільки, що вже 31-й минув. Ми прихворіли й дивилися разом мультики. «Мадагаскар 3» у якісному українському дубляжі. Яка це дивовижність! Спіймала себе на думці, що давно такого не робила. Ну, мультики не переглядала. Налила нам чаю. Лікуємося. І так дивно стало. Це тільки на перший погляд діти такі «ля-ля-ля» і «мі-мі-мі», і нам, дорослим, здається, що нічого вони не знають, нічогісінько не тямлять. А вони ж то мають очі, вуха, рот, і тямлять більше, ніж можемо собі уявити! Чай на столі, а ми несвідомо помінялися ролями. Чи температура в мене почала підійматися, чи що, але так захотілося взяти замальовку і як розфарбувати там все! Гарно, щоб за контури не виходити. Мишко радо поділився своїми кольоровими блискучими ручками з ароматом. Поки я малювала, Мишко завантажив нову гру на мамин телефон і почав мені все пояснювати. Отож:
-Ось тут багато будинків — це росія. А тут я можу вибирати різні штучки, якими можна це все розвалити. Бачите?
І як почне валити псевдоуявну рашку в телефоні! Та з такою завзятістю!
– Це щоб вони на нас більше ніколи не нападали!
А я йому відповіла:
-Це вони погані, тому таке коять. А ми не будемо. Ми захистимо нашу землю, а вороги нехай собі роблять, що хочуть. Нехай лише Україну не чіпають.
Чесно? Не хотіла розпалювати дитячу агресію. Але якщо так подумати… Він же ж має рацію! Спалити б ту росію і завершити війну, яка тягнеться вже не одне століття! Щоб ніколи більше…
Мишко каже, що йому в нас подобається. Чула колись, що він хоче залишитися тут жити надовго (навіть коли війна завершиться). Проте, під час однієї вечері він разів зо 20 слухав кавер на пісню Калуша «Додому».
— Міша, чому ти одну пісню на повторі слухаєш?
-Бо мені подобається, — відповідає Міша і перемотує назад.
А рядки ж там:
«Де би не був, не забуду дім!
Хочеш закрути мене як бігуді,
Я з закритими очима знайду, де мій двір,
Бо де би не був, не забуду дім!»
Коли минув 71-й день війни, Мишко з мамою таки поїхали додому. Вони жили у нас півтора місяця. Перед від‘їздом він подарував мені браслет. Підійшов зі словами: «Це тобі. Бо ти мій найкращий друг. Я завжди тепер, коли буду чути ім’я Настя, то буду вспоминать тебе». І обійняв міцно-преміцно! А на браслеті пише «Best friend». Ми проводжали їх на світанку, о 5:40, і в усіх блищали під очима сльози.
Липень, 2022 рік
Вже не раз спостерігаю, як діти на майданчиках граються саморобними джавелінами, катаються на бандеромобілях чи вчаться прицілюватися іграшковими пістолетами. Тепер впереміш з майстер-класами із живопису чи танців, у програмі в них ще й рятувальницькі навчання. Зараз діти інтенсивно вивчають, як гасити пожежі та класифікувати міни. Як же хочеться, щоб ці знання ніколи не знадобилися на практиці.
А ще… Діти в парку часто продають книги, іграшки чи лимонад та збирають гроші на ЗСУ. З самостійно намальованими плакатами, коробками та міністелажиками. І неможливо ж пройти повз! Серце на шматки.
Грудень, 2022 рік
Незабаром День Святого Миколая. Що ви просили колись у листі в першу чергу, бувши дітьми? Я, наприклад, завше обіцяла Миколаю бути слухнянішою, розповідала про досягнення в навчанні. Далі — очевидно, що прохала наліпки, блискітки, ляльки, книги та багато іншого.
Трапилися мені в руки листи дітей-сиріт до Миколая. І от, читаючи ці рядки, слухаючи пісню «Ходить по землі Святий Миколай», я нестямно ревіла.
Ось уривки з листів:
«Дуже хочу, щоб на свято вся моя родина, вся Україна була разом. Щоб настав мир, щоб Україна перемогла. Я хочу жити без війни, в мирній Україні, бо мир на землі — найбільше багатство».
«Найбільше моє бажання — це щоб закінчилася війна, всі жили в мирі. З неба падав дощ або сніг, а не ракети».
Один з листів — формату А4, всіяний дрібненьким рясним почерком. Хлопчик дошкільного віку розповідав про себе та свою молодшу сестричку. Мешкають вони в одному притулку. Прохав перемоги, бо під час повітряних тривог вони спускаються в укриття. Через гул сирен його крихітній сестрі страшно. Хлопчик признається, що йому теж страшно, але він цього не показує, бо ж старший. Хоче миру, бо наступного року йтиме в школу і не зможе заспокоювати щоразу сестру. Прохання щодо подарунків займали від сили один маленький абзац.
Я ще довго плакала. У нас таки було безтурботне дитинство. Миколай виконував наші захцянки. А ми не можемо виконати головного бажання сиріт до 19 грудня, те, чого вони так ревно прохають. Задумалася: я мала гідне дитинство, вірила в казки, каталася на атракціонах. Мої мрії здійснювалися, а в підвал я спускалася, щоб обрати солодке домашнє варення.
Любіть дітей, які поруч з вами. Вони заслужили гідного ставлення, втративши безтурботне сьогодення. Говоріть, пояснюйте, навчайте.
Це не діти маленькі та несерйозні — це дорослі не можуть осягнути всю глибину дитячої душі.
Анастасія ГУЛЯЙ.
