З вірою і молитвою дожили до поважних років 93-річна учасниця спільноти «Апостольство молитви» Павлина Жолобак з с. Креховичі та 100-річна церковна сестриця Катерина Прокопик з Рогатина. Ми дізналися про їхній непростий життєвий шлях.
На многая літа, пані Ревнителько!
«Щонеділі та на релігійні й державні свята, разом з родиною вона у храмі. Це приклад непохитної віри, великої надії та неймовірної любові до Господа!» Такий допис у соцмережах я прочитала на сторінці отця Миколи Андибура, пароха храму Благовіщення Пресвятої Богородиці, що в селі Креховичі, Брошнівський протопресвітеріат. На фото, що під дописом, поруч зі священником стояла усміхнена і ошатно одягнена пані Павлина. Звісно, видно, що життя жінки було непросте, але очі… Вони навіть через світлину сяють великою материнською добротою, миром, спокоєм й молитовним затишком.
Я звернулася до отця Миколи, аби він розповів про поважну парафіянку. Душпастир познайомив мене з пані Віталією Романів-Жолобак, іконописицею, художницею-реставраторкою й онучкою шановної пані.
«Моя бабця народилася 3 грудня 1930 року у добрій побожній родині в селі Креховичі. Вона була найстаршою донькою в багатодітній сім’ї. Окрім неї в батьків було ще три сестри та брат», — розповідає пані Віталія.
Дід пані Павлини вчився на священника, але за об’єктивними обставинами не прийняв сан. Проте постійно був у храмі: служив дяком, а згодом став старшим братом. Вечорами, згадує пані Павлина Жолобак, в її родині робили свічки з бджолиного воску, а вранці несли їх до церкви на Літургію. Також у їхній привітній хатині часто збиралися люди із села, а дід читав Святе Письмо.
Змалечку Павлинка допомагала прибирати церкву. У 8 років пішла в школу, та через непрості часи навчалася лише чотири роки. Зараз уміє читати по складах і добре рахувати. У 1939-му році батька дівчинки забрали на війну. Старшій доньці довелося допомагати матері та молодшим сестрам й брату. Родина важко переживала ті часи, бо від батька не було жодної звістки, ніхто не знав, чи він убитий, чи полонений, чи поранений, — продовжує пані Віталія. — Але, на щастя, він повернувся додому у 1943 році».
Юна Павлина і далі важко працювала, двічі переживала голод, у 12-ти та у 18-ти річному віці. Жінка згадує, що тоді вона та її рідні їли одну кропиву. А згодом радянські зайди давали одну невеличку хлібину, один раз в 4 дні, і то хтозна-як спечену. Її ділили на 8 осіб. Рятувала корова, яка давала трішки молока. Так і вижили. За словами пані Романів-Жолобак, у 1948 році її бабця пішла на важку деревообробну працю, згодом трудилася на полі, заводах та у лісі. 14 травня 1950 року вийшла заміж за Степана Жолобака. За словами пані Віталії, бабця та дідусь народилися в один рік, і навіть в один день — 3 грудня 1930 року. Майже одразу після весілля його забрали в армію на два роки. А коли повернувся, то аж через рік, важко працюючи, заробили та збудували власну хату. У цій господі жінка живе й досі зі своїм наймолодшим сином та його сім’єю.
У родині Жолобаків народилося 4 сини: Іван, Михайло, Ігор та Петро. Зараз у бабці є 10 онуків, 14 правнуків й 1 праправнучка. У 1994 році після важкої хвороби пішов у засвіти Степан Жолобак, бабця Павлина зосталася удовою. Згодом померли її син Михайло та онук Володимир. Важко пережила жінка втрати найдорожчих. Та завжди без нарікань, з молитвою. Урівноважувало бентежну душу вишивання. Бабця вишивала дуже багато, спочатку сорочки для себе та рідних, а згодом мережала полотно голкою і для замовників. З-під її вправних рук швидко з’являлися рушники, штори, обруси, подушки й сорочки. Вишивала вечорами, після роботи. Чимало своїх робіт дарувала у храм. Це може здатися неймовірним, але пані Павлина вишиває й досі. Без окулярів. Хоча, чує, на жаль, погано, зате бачить добре і навіть має замовлення на вишивки.
«А ще бабуся знає безліч казок, які розповідала спочатку дітям та онукам, а тепер правнукам. — каже онучка Віталія. — Вона дотепер працює на городі, смачно готує. У неділю після Служби Божої бабця готує для родини вареники з картоплею та капустою, на свята завжди випікає святковий солодкий калач. У рідненької сильний характер і величезна віра та довіра до Небесного Отця. Усі труднощі вона долає лише з молитвою». Коли у важкі радянські атеїстичні часи в селі зачинили церкву, жінка щонеділі та у свята ходила понад 8-15 кілометрів пішки, щоб потрапити на Службу Божу. І при щонайменшій можливості поспішала до храму, ходила на різні прощі.
Понад 13 років Павлина Жолобак є учасницею спільноти «Апостольство молитви». Щомісяця, у кожну першу пʼятницю, жінка йде до Святої Сповіді та Причастя. Щодня, уранці та ввечері багато молиться, промовляє дев’ятниці та вервиці. Під час молитви стоїть на колінах. Також кожного дня о 15.00 пані Павлина молиться вервицю до Божого милосердя. До молитви та до відвідин храму привчила всіх своїх онуків і правнуків. Не дивно, що за покликом серця, пані Віталія обрала непросту, але Божу стежину іконописиці. Ще один онук поважної жінки зараз навчає у Дніпрі наших Захисників і сам є Вояком. «У час війни бабця ще більше молиться за мир, за здоров’я, силу, відвагу, міць і щасливе повернення додому наших хлопців і дівчат, які боронять Україну. Жінка каже, що усе, що зараз є та буде, — у Божих руках», — підсумовує онучка. А ми бажаємо поважній Ревнительці «Апостольства молитви» дочекатися перемоги й довгих років життя при Божій опіці та ласці.
Вервиця, родина і пані Катерина
Поважну кравчиню та знану церковну сестрицю Катерину Прокопик у Рогатині знають сотні людей. Днями поважна пані відзначила сторіччя. Жінка народилася у лемківському селі Ванівка Підкарпатського воєводства нині Республіка Польща. Її батьки були поважними господарями, які свого часу їздили на заробітки до Америки. Окрім неї, у родині було 3 сестри та брат. Юна Катря закінчила 7 класів та вивчилася на кравчиню, бо батьки радили їй, що цим ремеслом вона завжди зможе заробити на життя.
У 22 роки Катерина вийшла заміж за хлопця Миколу. У закоханих, до речі, було однакове прізвище — Прокопик. На жаль, молоду сім’ю примусово вивезли на територію тоді радянської України. Жінка гірко жартує, що вона «пішла за невістку до вагону». Із родиною чоловіка Катерина поїхала у невідомість. Зупинилися вивезені лемки в Рогатині, тут і оселилися у хаті, де колись жили поляки. У родині народилися 2 дітей, 4 онуків та 6 правнуків. Усе життя пропрацювала кравчинею, але не лише шила, але й вишивала, в’язала на спицях та гаптувала гачком. Власне ремесло рятувало Прокопиків. Пані Катерина згадує, як вона з чоловіком пошили рукавиці для працівників хлібопекарні і мали за це смачний свіжий хліб. Цим хлібом родина ділилася з друзями та знайомими, бо часи були нелегкі. З чоловіком поважна жінка прожила 55 років. На жаль, пан Микола помер у 1995 році. За нього вірна дружина молиться кілька разів на день.
«Бабця наша, як сонечко ясне, дуже добра, щира, привітна, неймовірна господиня і дуже-дуже побожна, — розповідає онучка Тетяна Завгородня. — Вона допомагала вибавити усіх своїх онуків та навіть деяких правнуків». Щодня пані Прокопик молиться на вервиці, і донедавна допомагала прибирати та прикрашати храм Різдва Богородиці, була учасницею церковного сестринства. «Так, як все впорядкує «пані Прокопичка», то ніхто не зробить, — казав священник та парафіяни. А ще бабця завжди частувала рідних лемківською стравою — киселицею, що готувала на заквасці із вівсяних пластівців.
Разом з чоловіком пані Катерина навчала своїх рідних молитися, заохочувала ходити до храму, бути на Сповіді та приймати Святе Причастя. Жінка їздила на різноманітні прощі у Зарваницю, Крехів, Гошів. Зараз у сторічної ювілярки чіткий розпорядок дня: молитва, сніданок, відвідини онуків, знову молитва, вечеря та сон. Пані Катерина переконана, що лише молитва та велика віра допомогли їй все пережити, дочекатися правнуків, й допоможуть дожити до перемоги та потішитися життям у міцній сильній державі.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
