З черева міста чути звук ревіння залізного звіра. Стукіт коліс об холодний серпантин алюмінієвих змій сповіщає людей про прибуття залізяки. Кожен в очікуванні. Стрілки годинника підганяють то на роботу, то додому компанію двоногих на станції. Старенький механізм трамвая дарує пасажирам усмішку з холодним відблиском.
Металева оболонка з радістю приймає у своє лоно живих істот. Та от ніхто з них чомусь не втішений: чи то життям, чи внутрішньою бурею. Схвильований пасажир кривить обличчям й душею, занурюючись в минуле століття цивілізації й трамваю заодно. Не життєва стихія занурила пасажирів у гіркий сум — з пащі метро вигулькнув новенький трамвайчик. Хромований, з сучасними кнопками та рядками крісел. Чистий, не цілований часом і життям залізний звір.
Старенький трамвай чимдуж мчить коліями, наче доводить світу власну міць. Давній монітор застиг на одній зі станцій. Він відчуває думки пасажирів: нікому не подобається, він старий, гучний трамвай. Усі бажають перебувати в комфортному новенькому салоні. Ще 20 років тому всі раділи йому, першому трамваєві. Така чудернацька машина отримувала шквал захоплення та визнання від усіх та кожного. Люди з радістю мчали на станцію метро, щоб нарешті зустрітись з металевим звіром. Зараз же його деталі зношуються швидше, сидіння затерті й вицвілі. Той, що дарував радість багато років тому, тепер може тільки мріяти про це.
Озираємось на власне минуле, і нас огортає сум. Пережиті роки ніколи не повернуться, а з ними — час. Час, що дарував усього себе нам, поціновувачам відкладати все на потім, одягати найкращий одяг тільки на свята, їсти найсмачніші цукерки останніми. В очікуванні саме тієї дати повз нас проходить життя. Наче піщинки, воно вислизає крізь пальці, а ми, засліплені очікуванням, навіть не намагаємось підкласти іншу долоню.
Люди — дивні створіння. Посеред трьох вимірів часу ми обираємо майбутнє. «Колись здійсню подорож», «напишу книжку», «стану мандрівником», «кину остогидлу роботу», «знайду себе», «куплю ту сукню», «вивчу іноземну мову». У далекому майбутньому зі сльозами на очах пригадуватимемо минуле: щасливе, сповнене можливостей, спогадів, емоцій. Та все ще не усвідомлюватимемо істину — ми втратили теперішнє. Щаслива мить минулого була теперішнім. Найяскравіший спогад юності теж був теперішнім, коли ми вперто заглядали в майбутнє. Жити тут і зараз, цінувати теперішнє, пишатися минулим і без фанатизму зазирати в майбутнє.
Сила: прожити життя. Будучи стареньким трамваєм, з посмішкою озиратись на минуле — «Я прожила/прожив життя! Здійснила/здійснив місію: знайти власне щастя». Пийте запашну каву, милуйтесь початком нового дня, кохайте, мрійте, дійте тут і зараз!
«Нам треба жити кожним днем.
Не ждать омріяної дати.
Горіть сьогоднішнім вогнем,
Бо „потім“ може й не настати».
Сніжана ГОНТАРЮК.
