Наталія Морквич, 29 років, фехтування на колісних кріслах. Майстриня спорту міжнародного класу, срібна призерка Паралімпіади в Токіо
“У мене на автомобілі немає особливого значка. Ну тобто він є, але я вожу його складеним. Так ось, не встигаю вийти з машини, а мені вже стукають у вікно: „Ви що, не бачите, де паркуєтеся?!”. Іноді навіть не встигаю сказати, що в мене інвалідність. Не знаю, звідки ці стереотипи, що людина з інвалідністю — це неохайна особа, яка не може мати машини й бути нормальною на вигляд. Для мене це дико: усі мої друзі-спортсмени — акуратні, доглянуті, на взір як звичайні люди. Тож іноді я, спокійна від природи, вибухаю”, — розповідає Наталія Морквич. “Але, дивлячись на вас, не здогадаєшся, що у вас інвалідність”, — зауважую я. “Як людина себе подає, так її й сприймають”, — відбиває спортсменка.
Ще якихось два роки тому паркуватися на місцях для людей з інвалідністю було заведено. Ніхто нікого не штрафував, не виховував. “Тепер, хоч куди я заїду, завжди є вільні місця. Навіть кілька разів підходила поліція, запитували, чи є в мене документи. Тобто суспільство змінюється на краще. Але стереотипи все одно сильні”.
У школі Наталія любила фізкультуру, добре бігала, грала у футбол, волейбол, баскетбол, каталася на велосипеді. Напередодні 1 вересня (дівчина мала йти в 10 клас) вона їхала з другом на скутері; зустрічна машина вилетіла просто на них. Якби водій не зник і відвіз її до лікарні, вона б не втратила ногу. Але сталося як сталося: ампутація вище від коліна, протез.
Дівчинка не хотіла бути тягарем для батьків; вона лежала в реанімації — крапельниці, трубки — і говорила приятелеві: “Не хвилюйся, ми ще покатаємося”. Якимось чуттям розуміла: життя не закінчується. Озираючись назад, Наталія іноді запитує себе, як змогла пройти через усе це в 15. “Певно, у кожного трапляється переломний момент, і тоді даються сили, щоб це пройти. Не хочу навіть знати, як зустріла б таке випробування сьогодні”, — каже вона.
Якоїсь миті, перебуваючи в реанімації, Наталія побачила дощ — побачила по-новому, як ніколи до того. “Боже, я не можу пробігти зараз під дощем, я навіть не можу встати, щоб відчути краплі”, — думала вона. І саме тоді усвідомила, як по-різному можна сприймати й цінувати світ. І вирішила для себе, що хоче жити вповні й отримувати насолоду. “Люди часто не помічають, що мають від природи. Пройшовши свій шлях, ти цінуєш життя по-новому”, — каже вона.
Після аварії вона відразу сказала собі, що ніяких крісел на колесах в її житті не буде. Для дому винайшла свій спосіб пересування: пристосувала комп’ютерний стілець на коліщатках. Потім навчилася ходити, і лікарі з протезного відділу спрямували її на заняття спортом. Перше знайомство з фехтуванням шокувало: з’ясувалося, що тренуватися доведеться на колісних кріслах (це певним чином зрівнює в можливостях спортсменів з різними проблемами: у когось немає руки, ноги або обох ніг). “Ооо, ні-ні-ні, без мене, — подумала Наталія, — я в крісло не сяду”. Але несподівано воно виявилося зручним, рапіра сама лягла в руку. І їй сподобалося.
Про життя після ДТП
31 серпня я потрапила в ДПТ, 13-го грудня вже встала на свій перший протез. Було кілька операцій, щоб усе загоїлося, і я потроху вчилася ходити. Коліно в мене змінювалося що два роки, і треба було звикати до того, як воно себе веде. Треба було вчитися ходити по сходах. Будь-яка шлях, камінь, ямка потребували нових навичок; потрібен був час, щоб навчитися керувати ним правильно.
Щороку мені намагалися купувати найкращий колінний вузол, щоб ходити ставало трохи простіше. А потім я пішла в спорт, вступила до університету, і якось все закрутилося.
Про підтримку й батьків
Я дуже їм вдячна: свого часу вони дуже допомогли й мотивували мене. Через рік після аварії й домашнього навчання я сказала, що не піду до школи. Вони відповіли: “Ти підеш. Підеш, і годі тут говорити. Тема закрита”. І я пішла в 11 клас.
Можливо, мені потрібен був чарівний поштовх, і батьки мені його дали. Вони тішаться всім моїм успіхам. Вже стільки років я привожу додому медалі, вони вже могли б якось спокійніше реагувати, але ні.
Ми живемо разом. Звісно, я допомагаю фінансово — і взагалі всім, чим можу. Мені здається, якоїсь миті зобов’язання від батьків переходять до дітей.
Про фехтування й тренування
За кілька днів до аварії я побачила фехтування по телевізору. І подумала: “О боже, ну що вони там махають? Що це за спорт такий узагалі?”. Згадала про це, коли вже щосили тренувалася. Ніколи не кажи ніколи.
Олімпійці фехтують тільки на одному різновиді зброї, паралімпійці — на двох, рапірі й шаблі. На шаблі важливо робити все швидко й легко: докладеш трохи більше сили — втратиш частки секунди. Крісло, на якому тренуються спортсмени, — особистий інвентар, як ракетка в тенісистів. Його роблять на замовлення за індивідуальними мірками; є й вимоги: подушка тверда, спинка певної висоти. На змагання й збори кожен їздить зі своїм. Тренер каже, що в мене всі задатки для фехтування: м’якість і швидкість, рідкісна комбінація.
У нас дуже часто збори, які тривають від 14 до 18 днів, ми тренуємося двічі на день, вранці й увечері, по 2—3 години. Один вихідний. 85% часу я тренувалася з чоловіками. Можливо, саме тому й росла професійно. Ми фехтуємо до рахунку 15; я можу програвати з рахунком 14—1, але жодного свого очка нікому не подарую.
Я живу фехтуванням. Мені в принципі важливо займатися в житті улюбленою справою. Я насолоджуюся процесом, кайфую від того, що перемагаю.
Про переломний момент у спортивній кар’єрі
Розуміти, що в мене багато чого вийде, я почала в 17—18 років. Тоді я справді відчула, що люблю фехтування. Тренер дав мені віру, що в мене є задатки. Я затямила: якщо багато працюєш, то досягнеш будь-якого результату. Моя перша мета була виграти чемпіонат України. Я довго до цього йшла, але в один прекрасний день прокинулася чемпіонкою. Потім перші міжнародні змагання, бронзова медаль. Я почала рости, побачила результат. Зрозуміла, що закохуюся в цей вид спорту, закохуюся у своє життя. Кожна медаль дає можливість зрозуміти, що я не стою на місці, а підіймаюся дедалі швидше.
Про жалість
Мені важливо, щоб до мене не виявляли ніякої жалості, я сприймаю її як образу. І сама не дозволяю собі когось жаліти. У нас у збірній є хлопці, які пересуваються в колісних кріслах. Ми ведемо їх з тренування й по-дружньому тролимо: “Що, не змогли?” або “У сенсі, ти не спіймав?”. Всі ми передусім люди. І треба бачити не крісло, не протез, а особистість.
Про мить, яку хотілося б змінити
Можливо, ще кілька років тому я, найімовірніше, назвала б ДТП. Але сьогодні знаю: треба рухатися вперед, попри все. Я щаслива від того, яке в мене життя, як я його проживаю. Не всі звичайні люди з руками й ногами живуть так само насичено, як я. Так що я живу, я кайфую.
Так, мені було б цікаво якоїсь миті відчути, як це: прокинутися вранці — і встати на обидві ноги. Пробігтися. Теоретично я можу — на бігових протезах, на спеціальному стадіоні, але це такі складнощі. Плюс у мене фехтувальний вид спорту, падати не можна: руки дуже цінні.
Про цінні перемоги
Виграти — це одне, виграти гарно — зовсім інше. Люблю медалі, які мають якусь історію. Я потім довго пам’ятаю ці емоції, переломні моменти в боях, радію, що змогла пересилити себе, змінити все й виграти. Трапляються “бронза” і “срібло”, які приносять набагато більше емоцій, ніж “золото”. Краще бронза, але та, якою я пишаюся, ніж золото, яке я виграла в слабкого суперника: так кожен може.
Найбільше пишаюся, мабуть, своїм “золотом” на чемпіонаті світу. Кожен бій — за вихід у четвірку, за вихід у двійку, за вихід у фінал — був важким: траплялися досвідченіші суперниці.До речі, за день до того я програла на рапірі й навіть плакала, але змогла зібратися — і виграти.
Про характер
У кожному виді спорту потрібен характер. Не кожен може бути спортсменом. З мене всі дивуються: “Ти така мила, спокійна, як ти можеш фехтувати”. Але потім бачать, як я борюся, і розгублено кажуть: “О Боже, ти так кричиш”. А я просто вмію перемикатися між звичайним життям і залом. Характер у мене дуже сильний. Без нього я б нічого не домоглася. Люблю доводити передусім собі: якщо ти хочеш, — то зможеш. І все, немає більше нічого. Треба просто взяти й зробити. Можливо, не відразу, можливо, потрібен час, але ти все можеш.
Про те, що зробити для людей з інвалідністю в Україні
Головне — це доступність. Адже в нас кругом бруківка, сходи. Пандуси трапляються, але не так часто; у маленьких містах їх немає або вони зроблені не за стандартом. І мені шкода, що, коли до мене у Львів приїздить колега на колісному кріслі, вона мусить відчувати дискомфорт. Коли я поруч, допоможу їй піднятися, але ж кожна людина хоче бути незалежною від сторонньої допомоги, хоче бути впевненою, що зможе потрапити в потрібний їй заклад, у туалет, зрештою, — не переживаючи, що там двері, куди ледь проходить крісло.
Крім людей з інвалідністю, є ще мами з дітьми в колясках, маленькі діти, люди похилого віку, яким важко піднятися сходами, — їм теж потрібен комфорт. Пандус — певний безумовний мінімум, який треба забезпечити. Зрештою, це не складно, та і є певні вимоги.
Люди мають почуватися спокійно й вільно, мають знати, що в будь-яку мить можуть піти гуляти самі, і їм не треба нікого просити. Це допомагає почуватися незалежно й жити так, як хочеться.
Про body issues і прийняття себе
Після аварії був момент, коли я прийшла до крамниці, вже на протезі, і зрозуміла: тепер я не зможу вдягнути сукню. Хоча до того я була “пацанкою”: шорти, кросівки, ніяких спідниць. І тут раптом захотілося.
Тож спершу в мене був один великий комплекс. До ДТП я не стикалася з інвалідністю. Пам’ятаю, коли побачила свій протез, це був важкий шок: адже я малювала собі гарну картину, а вона не збіглася з моєю реальністю. Я не могла себе прийняти. То був важкий період, немов я була не я. Треба було постійно грати якусь роль, приховувати протез. Якось усвідомила: мені це набридло — і сльози, і переживання. Я сказала собі: “Ну добре. Завтра тебе знову зіб’є машина, тебе взагалі не буде — і що? Подумаєш — люди тебе побачать з протезом. Можливо, ви більше взагалі ніколи не зустрінетеся. Просто роби крок назустріч собі: так більше не можна”.
Вдячна Валерію Сушкевичу, який після Ріо купив нам гарні дорогі протези. Саме в Ріо ми побачили, що люди ходять абсолютно відкрито, і це було потрясінням. Після цього в нас з’явилися дуже круті протези. І я вперше зустрілася із собою. І зрозуміла, хто я така. Такий тягар впав з моїх плечей. Мені стало комфортно в сукні: я більше нічого не приховувала. Ось, дивіться, будь ласка. Більше ніяких питань: “Що, ти кульгаєш?” — так, це я, така, як є. Я люблю себе. Можу робити все, можу займатися спортом, щоб моє тіло було таким, як хочу.
Нещодавно хтось сказав: “У тебе такий крутий прес, крутіший за твою ногу”. Думаю: ну ось, тепер усе ідеально.
Про мрії
Дуже люблю мріяти. У 21 сказала собі: до 30 років у мене буде те, те і те. І ось приходить момент, коли я їду в Токіо і розумію: мені тридцять за пів року, якщо не тепер, то коли?
Я не думаю про те, що бажання великі чи нездійсненні, не морочуся питаннями, як вони втілюватимуться. Просто знаю, чого хочу, і в моїй голові завжди все є.
За 10 років я бачу себе стильною чувихою. У мене хороша сім’я, двоє дітей — чи, може, й троє. Я б хотіла бути тренеркою, мені це подобається. До сорока в мене буде добрий досвід, стаж, і родині я буду потрібна. Гарний будинок, чоловік, собака, тренерська освіта, можливо, якийсь власний бізнес — наприклад, кафе у Львові.
