«Де є любов — там темряви нема, де сходить сонце — ніч уже безсила.
Світись в мені, любове яснокрила, щоб в серці не селилася зима»
Ліна Костенко.
Війна забрала в українців надто багато — тепер число 24 асоціюється не з серпнем, а з лютим, а День незалежності приносить лише гіркий спомин про її ціну. Жодних святкувань та радості, бо ж у будь-який момент може «прилетіти». Та головне, що тепер День незалежності України для кожного громадянина не просто дата, що забезпечує вихідний на роботі, а пам’ять. Ще одне нагадування про нашу силу та незламність. І жодних тобі вихідних.
Іронічно, що для того, аби збагнути цінність незалежності, варто було її втратити. Зрештою, цінувати завжди починаєш після втрати. Однак, що ж таке ця незалежність? Чи справді це поняття тільки про територіальну цілісність? Чи були ми незалежними всі ці 32 роки, а чи просто хотіли у це вірити?
Незалежність — це не лише про недоторканість на територіальному рівні, це про повну свободу дій та волю чинити так, як бажаєш того ти. Та чи були ми вільними у своїй країні, живучи як малороси?
Звучить неприємно і гостро, але правда, вона завжди така — різка і неочікувана. А як інакше, якщо, живучи 32 роки у вже своїй, унікальній та незалежній країні, ми продовжували жити картатим чужим? Чужа мова на телебаченні, чужа культура, чужа музика у телефоні, чужі лідери думок, книги чужих видавництв, зрештою чужі політики та толерантність до всього чужого? (Якщо ви раптом не зрозуміли, то «чужий» = «російський» = «той, що зжирає зсередини нашу ідентичність»).
Мій вік далекий до віку незалежної України, але такою я пам’ятаю її лише в романтизованому ідеалі, що малювала собі. Чому ж тоді, виростаючи у вільній країні, я дивилась мультики російською мовою? Чому купляла книги, у яких на першій сторінці містом видання було «Санкт-Петербург» (в українській книгарні, в той час, як від 2014 року триває війна!)? Зрештою, я дійшла до розуміння проблематичності. Але чому вона взагалі існує? Чому, отримавши до рук незалежну країну, замість її розбудови ми прийшли до того, що молодші росли на російському? Хто нам мав пояснити, хто не збагнув помилок минулого? Історія не прощає помилок, вона раз за разом підкидає «ті самі граблі», на які ми будемо ставати доти, доки не усвідомимо, що від нашої наївності страждаємо ми самі.
І я маю надію, що сьогодні ми стали на цей шлях усвідомлення, що ми викоренимо бур’ян зросійщення та меншовартості з нашої свідомості. А ще більше я сподіваюсь, що ніколи сама не стану поколінням, у якому розчаруються і яке запитають, чому це дозволили зробити у рідному домі. Ціна наших помилок надто висока — вона вимірюється людськими життями та жертвами. Вона приходить до нас у вигляді дощів з обстрілів, а все, що ми можемо зробити, – це думати, що ж до цього призвело. Думати, мовляв: «десь повинна бути відповідь, щось пішло не так», і аналізувати. А усвідомивши помилку — все ж усунути її. Бо ця війна не розпочалась миттєво — ми були в меншості усі ці роки, допоки програвали свою культуру та свідомість.
Тому, відроджуючи це сьогодні, ми маємо усі шанси довести самим собі, що це — недаремно. Що смерть не буде забута, що любов не стане намарно. Маємо показати, що ми не настільки дали змінити себе, ми все ще один народ, об’єднаний спільним горем, сльозами та любов’ю. Ми всі різні, але разом формуємо націю. Націю гідних та сильних людей, які віднині й завжди пам’ятатимуть ціну та поняття незалежності. Націю, для якої кожен наступний день матиме присмак незалежності та волі.
Марія ІВАНЦІВ
