До 167-ї річниці з дня народження українського письменника і філософа згадуємо його експансивну вдачу, якій затісно у шкільних палітурках.
Власним розумом
Працездатність Івана Франка вражає. За 40 років активного творчого життя він створив понад 5000 окремих творів, видаючи приблизно 5–6 книжок щороку. Разом із рідною знав 20 мов: окрім української, вільно писав польською, німецькою, російською і болгарською, перекладав з десятків мов, зокрема й таких давніх, як давньогрецька, давньоарабська, давньовавилонська, давньоіндійська. Індійська культура, до речі, була особливим захопленням письменника. Був шаленим колекціонером книг: упродовж життя зібрав бібліотеку з приблизно 12 000 томів. Зрештою, на письменницькій ниві досяг надзвичайного — став першим українським літератором, який настільки успішно зробив письменство своєю професією, що спромігся жити з нього. Секретів тут щонайменше три: по-перше, Франко справді любив писати, творчість була його покликанням; по-друге, він щиро вважав просвіту нації своїм “собачим обов’язком” (“Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала”, 1897); по-третє, побутові потреби — утримання великої родини, будівництво власного житла — також не давали гаяти час. Власне, хист до заробляння розумом у Франка був змалку: він ще в школі допомагав однокласникам у навчанні за гроші.
Чай, кава і гірські стежки
Існує думка, що мати Франка, Марія Кульчицька, походила з роду козака і кав’ярника Юрія Кульчицького, який відкрив першу кав’ярню у Відні. Так це чи ні, була любов до східного напою успадкованою чи набутою — невідомо, та Франко добре знався на ньому й відмінно варив каву меланж по-віденськи. Хоча й традиція чаювання у родині письменника була — до чаю галичанина Франка призвичаїла дружина, Ольга Хоружинська, родом з Харківщини. Ще Франко любив вино, але ніколи не палив. Чимале задоволення отримував від риболовлі (часто рушали ловити рибу разом із дружиною, без жодних вудок — сітками або навіть голіруч), плекав сад, цікавився розведенням кролів і голубів, обожнював ходити по гриби і знав таємниці їх приготування. Франка можна вважати й засновником трекінгу в Карпатах: влітку 1884 року він організував першу в Україні студентську мандрівку. Її програма передбачала не лише огляд мальовничих місцевостей, але й “декламаційні вечірки з танцями” для знайомства студентів з провінційною інтелігенцією. 300-кілометровий маршрут — від Дрогобича через Урич, Бубнище до Болехова, Калуша, Станіславова, Коломиї, Вижниці й Устерік — уклав сам Франко і майже половину шляху подолав разом з молоддю.
Апдейт вишиванки
Долучився Іван Франко і до модних експериментів: саме він увів вишиванку у чоловічу “високу моду”. У ХІХ столітті ще вважалося, що вишиті сорочки носять прості селяни, а містяни віддають перевагу купленим “західним” сукням і костюмам. Піднесення національної свідомості в часи “Весни народів” 1848–1849 років, бум етновиставок від Лондона (1851) до Львова (1877, 1885, 1890), цікавість до вишивки як серед дослідників українського орнаменту, так і серед працівників модних журналів на кшталт берлінського Der Bazar — все це сприяло зацікавленості з боку шляхетних панн народним строєм і появі міського вбрання з його елементами. Чоловіча мода ж довший час залишалася консервативною. Іван Франко першим поєднав непоєднане: 1895 року, подаючись на посаду приват-доцента у Львівському університеті, він надягнув вишиванку замість класичної білої сорочки під європейський костюм-трійку — і зробив цей дует популярним. Сталося так, що Франко не лише вивів вишиванку із розряду святкового вбрання “для фотоательє” — завдяки йому вона стала маркером національного самоусвідомлення і водночас, як це не парадоксально би звучало, ознакою приналежності до модерного нового світу, де припустимо і схвалюється поєднання непоєднуваного.
З Україною в серці
У кожній сфері своєї діяльності Франко адаптував українську ідентичність до європейського виміру — і йдеться не лише про вишиванку під костюм. Він поринав уповні в усе, що його цікавило, і з кожного питання мав свої програмні судження — як щодо гуманітарного розвитку суспільства, так і соціально-економічного. Власне, він став і першим фаховим політиком — головою першої в Україні “Русько-української радикальної партії”. Але разом з тим не цурався пошуків і розчарувань. Захоплений марксист у молодості, пізніше у трактаті “Що таке поступ?” (1903) порівнював модель соціалістичної держави з в’язницею: “Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою”. Пошуки ідеальної моделі суспільства, слід думати, відігравали настільки важливу роль у думках Франка, що “змоделювали” і його шлюб. Переживши не одну відмову у коханні, сам визнавав, що “одружувався не з любові, а з доктрини” — шлюб з освіченою нареченою-патріоткою мав, на його думку, поєднати Галичину і Наддніпрянщину. Весілля-унія Франків символічно відбулося в Києві. Тости за молодих сусідили з тостами за соборну Україну.
