Ми часто використовуємо такі звороти: «нема часу», «гаємо час», «треба якось убити час», «відтягнути час», «час збігає»… Якщо придивитися ближче до слів, які ми використовуємо, говорячи про час, то не раз можна ствердити, що ми сприймаємо його як щось вороже. Це тим більше болісне спостереження, що «ворог» здається невловним. Святий Августин у своїй «Сповіді» запитував: «То ж що таке час? Якщо ніхто мене не запитує, то я знаю. Якщо силкуюсь пояснити тому, хто запитує, то не знаю».
Треба визнати, що ми рідко замислюємося над часом безпосередньо. Неспокій очікувань, будування планів, прагнення якнайкраще прожити мить або брак терпеливості — час для нас більше є досвідом, аніж поняттям. Якщо, однак, ми затримуємося, щоби спробувати його зрозуміти краще, то одразу помічаємо, що час існує у спосіб неминучий і незаперечний.
І навіть коли нам здається, що ми про нього забули, — коли, наприклад, кажемо «я взагалі не помітив, як той час промайнув», — він ніколи не перестане існувати, тому що Бог вписав час у діло свого творіння.
Тиск того, чого постійно бракує
Досягнення науково-технічної революції мали нам заощадити стільки часу! — однак здається, що все стало навпаки, вони посилили тиск часу. «Заповнили всі найдрібніші моменти нудьги завдяки знаряддям і системам розваг і комунікації». Внаслідок цього ми більше, ніж будь-коли, перебуваємо в невпинному бігу, не присвячуємо часу на життя, стараємося заповнити кожну хвилину, так ніби боїмося пустки. Але, запаковуючи так кожний найменший порожній часопростір, чи не ризикуємо ми «передозом»?
А на духовному рівні — сухістю?
Якщо Ісус закликає нас залишати у своєму житті вільний простір на прийняття Його присутності, як вчать Блаженства, то чи хвороба заповнення часу не становить найбільшої перешкоди у провадженні глибокого духовного життя? Яке місце ми залишаємо Господу? Чи готові ми Його прийняти? Чи маємо в собі тишу, щоби Він міг до нас промовити?
Хіба ж не стало так, що захват від використання часу став нашою залежністю, став божком? Парадоксально — за часом, який присутній завжди, ми так часто біжимо! Натруджені й зморені, почуваємось немов Кролик з «Аліси в Дивокраї», який постійно біжить, поспішаючи і тривожно зиркаючи на годинник. Багато в кого відчуття однакові: ми ні на що не маємо часу, занедбуємо стосунки з іншими, постійно за чимось женемося, щоби зрештою ствердити, що бігаємо по колу, оминаючи те, що в житті найважливіше.
Тим часом у Бога свій темп. У Нотр-Дам дю Лаус об’явлення тривали 54 роки — найдовше у світі. Виходячи з цього, можна поговорити про те, чи час для нас це ворог, а чи союзник; чому нам так важко чекати; що термінове, а що важливе; яку позицію щодо часу мав Ісус і чому «лови момент» — це абсолютно замало!
Фрагмент книжки Луї Фрера «Не маю часу! Духовні роздуми про життя поточним моментом і мистецтво чекання». Джерело
