“Скрипниківка” — нова збірка поезії Сергія Жадана про мову, яка вийшла друком у серпні у видавництві Meridian Czernowitz. До збірки увійшов 51 вірш, а також 20 авторських фотографій письменника.
Перша автограф-сесія до випуску книжки відбулася у Харкові, загалом презентації заплановані у 20 містах України. Про особливість “Скрипниківки”, всеукраїнський тур та творчість під час війни — Сергій Жадан розповів в інтерв’ю в етері Суспільне Культура.
Як ви зауважили в одному зі своїх інтерв’ю, на презентації “Скрипниківки” у Харкові була найдовша автограф-сесія за всю вашу кар’єру. Чим зумовлений такий ажіотаж? І які перші відгуки отримали вже?
Я думаю, [зумовлений] тим, що українці — поезієцентричний народ та поезієцентричне суспільство, в нас люди люблять читати. Я звик до того, що на літературні вечори та фестивалі приходить велика кількість прекрасних, чудових людей. Це не була презентація, це була просто автограф-сесія, прийшло справді багато читачів, яких мені було приємно бачити.
Як після початку повномасштабної війни змінився інтерес до української книги?
Мені здається, більше людей цікавляться й українською музикою, й українською літературою, й українським кіно. Очевидно, це пов’язане, з одного боку, з війною, а з іншого — з тим, що ринок, культурний ландшафт змінюється і це приводить нових читачів, глядачів та слухачів.
До збірки “Скрипниківка” увійшов 51 вірш: ці твори були написані як до, так і після початку повномасштабної війни. Як відрізняються ці вірші? І чи взагалі відрізняються?
Мені здається, кардинально відрізняються. Як, в принципі, всі ми після 24 лютого теж відрізняємося, тому що змінилися обставини, змінилося повітря, змінилося все. Я думаю, на мові це позначається насамперед, мова найбільше чутлива у цьому сенсі, тому, мабуть, і на віршах, на текстах це позначається доволі очевидно. Збірка ділиться на два розділи, перший — це вірші, написані до 24 лютого, і другий — це вірші, написані після початку повномасштабного вторгнення.
Чи можна назвати збірку поетичним щоденником, де вірші є доповненнями одне одного і десь кожен вірш втрачає свою автономність?
Це щоденник, з якого можна вилучати окремі складові, але, мені здається, що набагато цікавіше простежувати все у тяглості та взаємозалежності, коли бачиш, як з одного настрою виникає інший, як якісь мотиви повторюються, як ритми набувають наполегливості та врешті-решт набувають якогось вирішення. Збірка попри свою розірваність і роздвоєність вийшла доволі цілісна. Насправді я доки не зібрав цей рукопис у щось ціле, мені самому було цікаво, який вигляд буде мати ця книжка. Зараз цікаво до неї повертатися, хоча там багато речей ще далі дуже живі та дуже відкриті.
“Скрипниківка” — так називали правопис української мови, складений упродовж 1925–1928 років. Ваша збірка зокрема про мову, наскільки зараз актуальна її назва? Адже після повномасштабного вторгнення питання мови є одним з найбільш важливих.
Там немає віршів про “Скрипниківку”, хоча згадується Скрипник як персонаж, але це не збірка віршів про правопис. “Скрипниківка” — певна метафора змін і трансформацій, яких набуває наша мова, її статус, її звучання, її присутність у суспільстві. Сьогодні це особливо важливий і дуже гострий процес, коли мова розширює коло свого побутування, коли мова для дуже багатьох українців справді стає чимось дуже приватним і рідним. Коли багато людей перевідкривають свою українську, і коли вона набуває зовсім іншої ваги, значення та гостроти. На сході це особливо добре чути: коли йдеш по Харкову і чуєш українську, то розумієш, що українською почали говорити на вулицях за останні півтора року.
З огляду на це назву збірки ви придумали ще до початку повномасштабної війни? Чи саме події після 24 лютого передували такій назві?
Назва з’явилася вже після того, як вірші були написані, тому що відразу впадало в око, що збірка вийшла передусім про мову. Мова, мабуть, є головним героєм, головним символом, головною метафорою.
У межах презентації нової збірки ви запускаєте тур 20 українськими містами. Чи є благодійна складова туру та яка вона, якщо є?
Сьогодні всі вечори та концерти тією чи іншою мірою є благодійними. Думаю, що ми з друзями на цих вечорах позбираємо якусь навіть серйозну суму на потреби Збройних сил України. Ми це робимо на всіх наших виступах.
З 2014 року ви активно займаєтеся волонтерством, однак від початку повномасштабної війни все це набуло більших розмірів. Зараз ви себе більше почуваєте митцем чи все ж волонтером?
Ми всі сьогодні, здається, передусім громадяни. Або не громадяни. Все інше — воно похідне, не настільки важливе. Сьогодні головним завданням є перемога країни, головною діяльністю — допомога Збройним силам та співвітчизникам.
Тоді як знаходити сили на творчість? Для того, щоб створювати і благодійні якісь заходи, і будь-які інші культурні ініціативи.
Сила в любові. Коли ти любиш країну, в якій живеш; людей, з якими разом живеш у країні, — це дає силу та енергію.
В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що нині ваше життя набуло кліповості. Все швидко змінюється: як і кожен, ви переживаєте періоди піднесення та періоди апатії. Що для вас зараз є найскладніше під час творчої та волонтерської діяльності?
Найскладніше — це читати новини з фронту та бачити обличчя загиблих. Найскладніше розуміти, що війна триває щодня і щодня вона забирає життя співвітчизників. З усім іншим можна дати собі раду.
Наостанок хочу запитати щодо презентації збірки на 14-му Міжнародному поетичному читанні Meridian Czernowitz у Чернівцях. Фестиваль відбувався і минулого року — наскільки важливо, що зараз попри повномасштабну війну відбуваються такі заходи?
На мою думку, це необхідно, щоб культура не мовчала, не здавала своїх позицій, не відмовлялася від своїх функцій та завдань, поєднувала свою діяльність із волонтерською складовою. Фестиваль Meridian Czernowitz буде мати волонтерську складову, там будуть збиратися кошти. Ми у Харкові ще з минулої весни намагаємося робити в місті фестивалі, концерти, вечори. Справді важливо, щоб ми не замовкали та не відмовлялися від важливих для себе речей, які наповнюють силою та дають можливість рухатися далі. Культура, на моє переконання, до цих речей належить.
Така сила духу українського народу демонструє силу міжнародним культурним діячам, і, можливо, у них зникає страх приїжджати до України. Наскільки важлива наша активна діяльність тут, щоб не боялися приїжджати міжнародні митці та брати участь в українських міжнародних фестивалях?
Важливо сьогодні не втрачати зв’язку з європейською та світовою аудиторією, якщо ми хочемо себе пояснити, якщо ми хочемо, щоб нас чули та розуміли. Тому справді важливо, щоб жителі Європи чи Америки на власні очі могли побачити, що тут відбувається. Та картина, яку ми бачимо в Україні, вона не зовсім така за межами держави. І дуже важливо використовувати можливості культури як певного наратора та модератора. Можливо, використовувати можливості культури для пояснення, для того, щоб фіксувати ті речі, які у нас тут відбуваються.
