Чи готові ми до того, що побачимо після війни?
Знищені вщент міста й села, кілометрові вирви від ракет чи їх уламків, заміновані поля, ліси, садки й дороги, скалічені життя.
Війна – це чорна смерть. Вона стирає яскраві кольори, залишаючи по собі монохром, чорний, від крові наших земляків та безпросвітної туги. Чорна як ніч печаль закутала нашу землю в темний саван. Щільно, навіть повітря не проходить. Люди щодня гинуть через обстріли, втрачають рідних, друзів, майно. Втрачають життя. Чи зможуть вони оговтатись, вийти з пітьми втрати й розрухи назустріч світанковому променю? А чи готові ми до того, що відкриється після «припинення вогню»?
Буча, Гостомель, Ірпінь, Маріуполь, Авдіївка, Ізюм, Оленівка… Мурахи бігають шкірою від одного тільки звучання колись прекрасних «живих» міст. Здається, ще й досі бачу руку з багряними нігтями на мокрій землі. Памʼять генерує всі прочитані історії жахіть після деокупації. Чи зможемо оговтатись від того, що очікує на нас «опісля»? Скільки братських могил ми знайдемо там? Як довго ридатимемо від числа зниклих, замордованих людей та дітей? Скільки воїнів азґарду зреклися життя, кидаючись у бій? Скільки тисяч кілометрів нашої родючої наступне десятиліття таїтиме в собі смерть? «Житниця» Європи ще не один десяток років родитиме мінами.
Однозначно, ми не готові. Можемо завчити напамʼять хоч усі вірші чи пісні про війну. Це не допоможе. Перемога – це не тільки про співи й відбудову держави. Це про життя. Життя кожного, хто був, бачив, втратив, пережив.
Наші сміливі воїни, безперечно, герої. Щодня, долаючи ворога, вони приносять у жертву себе, своє життя та здоровʼя. Чи готові ми до того, що вони повернуться вже іншими? З посттравматичним стресовим розладом, обсесивно-компульсивним розладом і тривожними станами? Чи готове суспільство до цієї зустрічі? Ні.
Соціальні мережі розвиваються зі швидкістю світла, надаючи можливість вивчати все, що відомо людству. Та досі жоден з нас не знає як допомогти людині під час панічної атаки. Ми не вміємо і не знаємо як любити їх після повернення. Як вберегти їх від саморозпаду, як показати, що їх поважають.
Людська психіка – унікальна річ. Інколи ми залишаємось незворушними в найгірші моменти життя. Та інколи в цілковитій безпеці ми згораємо від найменшої іскри. Ця напасть немає терміну давності, вона вражає навіть найміцніших кованих солдатів.
Ми романтизуємо війну, не переймаючись через наслідки. Тил не готовий до реалій поствоєнного світу з усіма його моторошними історіями, зламаними життями, втраченими кінцівками та психологічними розладами. Суспільству слід вчитися чомусь більшому, а не тільки як вести особистий блог. Ми повинні навчитися й зуміти прийняти усіх та кожного опісля. Вони поміж нас, вони – за нас.
Такою буде наша вдячність за життя.
Сніжана ГОНТАРЮК
