Мій прадід помер від того, що подавився. Був тоді гостем на чиємусь весіллі, так і не ставши ніколи прадідом чи навіть дідом. Він назавжди залишився 33-річним батьком двох крихітних дітей напівсиріт. На той час ніхто чомусь не знав, як допомогти, хоча й не сиділи, склавши рук. Було багато гамору, шуму, руху, але підсумок все ж фатальний. Не вдаватимуся в деталі, бо знаю цю історію з описів бабусі, та й не хочеться перекручувати чи вигадувати небилиць.
Бувши підлітком, я стояла в церкві, вбрана у гарнезній вишиванці та шаляновій квітчастій спідниці. В перших рядах стояла, бо ж було, либонь, свято. Та ще й урочисто тримала фану. Було спекотно. Отож, спершу мене почало трішки нудити, запахи здавалися надто різкими. Наступна фаза: дзвін у вухах. Мерехтіння в очах, а за ним – і потемніння. Здогадалися? Все доволі просто – перші симптоми зомління, які відчувалися внутрішньо тільки мною, бо навколишнім же не помітно. Моє тіло миттєво зм’якло, вклавшись на холодну плитку. І ніхто не второпав, чому біла фана почала падати. Її впіймали, а мене вивели/винесли/виволокли на вулицю. Наполегливо намагалися посадити на стілець, поливали водою, били по щоках. Із затьмареною свідомістю важко було вимовити, аби ці розмиті постаті припинили робити ці неприємні речі. Доволі безглуздими були ті їхні чисельні благі потуги, бо мені ставало лише гірше.
Київський метрополітен, станція «Вокзальна». Скупчення людей, як і завше в годину пік. На підлозі – чоловік, в якого відбувається напад судом. І його тіло неконтрольовано, ривками кидає по підлозі. Йому вже надавала першу допомогу тямуща жінка. Уявляєте, що вона робила при нападі судом? Як з’ясувалося згодом, у чоловіка то хронічне – називається епілепсія. А зараз читайте ДУЖЕ УВАЖНО: вона підклала під голову потерпілого його куртку – це для того, щоб він не травмував голову. Постійно перевіряла наявність дихання. Очевидно, що викликала швидку. Продовжуйте читати ДУЖЕ УВАЖНО: на цьому все. Вона не запихала до рота ніяких зайвих предметів, своїх пальців чи шпильок, вона не витягала його язика з ротової порожнини й не розтискала щелепи.
Чому я це пишу? Бо кого не запитаю, з відповідей розумію, що давній недосліджений метод-міф досі живе в головах суспільства. Як ця старезна інформація потрапила в мізки навіть сучасній молоді – гадки не маю. Прочитайте про це більше, поцікавтеся, бо я ж тут не наукову статтю пишу. Але до рота потерпілому при судомах чи епілепсії запихати нічого категорично не можна – ми цим можемо нанести ще більшої, часом, навіть непоправної шкоди.
У мене з собою була термоковдра, адже в метро зимно. Вартувало подбати про комфорт чоловіка, отож і почала витягати золотисто-сріблястий згорточок, аби вкрити його. Жінка схвально кивнула. Але тут нізвідки з’явився суворий чолов’яга – свідок події, і, насупивши брови, почав нервово, навіть трохи агресивно допитувати, «що то я таке роблю», тим самим заважаючи та привертаючи ще більше непотрібної уваги ще більшої кількости перехожих.
Студентські роки. Ми з групою вирушили підкорювати вершини Карпат. Якщо говорити про погоду, то так звана фортуна посміхалася нам щиро і на всі зуби, але в другій половині мандрівки… Ні, сонце продовжувало ділитися своїм теплом і променями, віяв приємний вітерець, ми майже доходили до фінішу, але фортуна обернулася спиною. Моїй ліпшій подрузі раптом стало геть кепсько: важке дихання, прискорене серцебиття. Вона поблідла, і раптово втратила притомність. Що ж, варто зберігати спокій.
В голові вималювався алгоритм, про який розповідали на курсах з надання першої домедичної допомоги. Перевірка реакції на голос, дотик; далі – звільнення дихальних шляхів, перевірка дихання. Стабільне, в нормі. Повертаю її у безпечне бокове положення, продовжую слідкувати за станом та життєвими параметрами. А далі прийшли старші дівчата і наробили галасу-паніки, мовляв, «ааааааа, їй потрібно робити штучне дихання!». Дякую Богу і невидимим силам, що дали мені сміливості чинити опір цим «помагальницям» і не допустити здійснення масажу серця потерпілій. Саме тоді воно було не те щоб непотрібним, а протипоказаним: такі дії могли б ой-йой-йой як нашкодити та погіршити стан.
Серед ялівцю, хмар та гірських краєвидів критично не вистачало одного – мобільного зв’язку. Як би ми не старалися, але викликати спеціальні служби порятунку не вдавалося, бо зв’язок наче задувався вітерцем на кілька мінісекунд, і безслідно зникав. Після майже годинного перебування на горі нам пощастило. Трапилися чудові подорожні парубки; наш розум зметикував, що залишатися там – не варіант, а поліетиленові дощовики знайшли нове призначення: вони сплелися в обіймах між собою, і вийшов імпровізований килимок для перенесення потерпілої подруги.
Ми донесли дівчину до полянки, де дивом зустріли жінку-медсестру. Через кілька годин прибули гірські рятувальники. Нам було лячно, бо подруга періодично поверталася до тями, не відчувала кінцівок, важко дихала, а серце билося шалено швидко. Я не можу з певністю сказати, що дуже допомогла їй в цій ситуації, але знання з курсів таки знадобилися. Мені вдалося випитати про всі симптоми, хронічні болячки чи алергії, що є важливою інформацією надалі для медиків. Я дотримувалася базового алгоритму надання допомоги, хоча не розуміла, що саме відбувалося з подругою. Не панікувала, зберігала холодний розум. І щонайважливіше – запобігла проведенню серцево-легеневої реанімації з боку не цілком обізнаного оточення. Як бачите, не тільки дія, а й своєрідна доцільна «бездіяльність» можуть врятувати здоров’я чи навіть життя.
Як і Сократ, «я знаю, що я нічого не знаю». Точніше, знаю, але мало. Спробуйте покопирсатися у власних закапелках пам’яті та пригадати: свідками скількох схожих ситуацій ви були? Чи знали ви, що робити? Чи люди, які були поруч, щось робили? Незліченний список запитань цілком реально начеркати. Я не можу гарантувати 100%, що вдасться в критичній ситуації правильно зреагувати, бо людські фактори ніхто не скасовував. Просто пам’ятайте: незалежно від віку, статі, професії, статусу, віросповідання чи інших поглядів, ми ніколи не можемо бути певні, чи знати точно, що нас чекає. Тіло має здатність ламатися чи давати збій. Тим паче живемо ми в часі війни, і стати небезпечно навколо може хоч зараз. Будь-якої миті ви можете тримати в руках чиєсь життя. Будь-якого моменту ваше життя може опинитися в чиїхось руках.
Признайтеся мені (чи собі), пошепки або й подумки: чи існує людина, якій навички першої домедичної допомоги були б неактуальними?
Проходьте курси з надання першої домедичної допомоги у сертифікованих тренерів, використовуючи офіційні джерела та дані. Повірте: це буде однією з найвдаліших інвестицій вашого часу.
Анастасія ГУЛЯЙ.
