«Батьки в армії, ви теж втратили близькість із дітьми на відстані? Я втратив… Залишилося тільки спілкування на екрані. Чесно кажучи, виходило не дуже. Восьмирічній дівчинці та пʼятирічному хлопчику важко втримувати увагу на зеленому квадратику тата. Час ішов, і дзвінки ставали все гіршими. Як я не намагався розпитати щось про їхнє життя, інтерес дітей до розмови падав дедалі швидше. В певний момент я був у відчаї…» — ці рядки написав у Facebook Віталій Шабунін, до війни — голова правління ГО «Центр протидії корупції», а нині — військовий ЗСУ.
Про це пише Hromadske.
Його пост активно коментували: з’ясувалося, що тема батьків-армійців, відсторонених війною від повсякденного життя своїх дітей, бентежить багатьох.
hromadske вийшло за межі фейсбучних дискусій і проаналізувало цю тему разом з бійцями, їхніми дружинами, дітьми та психологами.
Батьки, не соромтесь почуттів!
Один із бійців, з якими мені вдалося поспілкуватися, зауважує, що вони з хлопцями частіше говорять про дружин і дівчат, ніж про дітей. Діти — це щось дуже трепетне, корінець, яким боєць чіпляється за світ, про них мовчать або інколи діляться із психологом.
«Найбільше батьків на війні засмучує те, що вони назавжди пропускають якісь важливі моменти дитячого життя, що діти можуть ображатися на них: мовляв, от мені потрібна твоя допомога, а тебе нема», — говорить офіцерка Центру морально-психологічного забезпечення ЗСУ Оксана Зіядінова.
За словами Оксани, військові по-різному реагують на свою відірваність від дітей. Але фактично йдеться про два типи поведінки.
Одні батьки немов заморожують свої почуття, щоби зберегти ресурс для виконання бойових завдань. Таким батькам достатньо знати, що все в дитини нормально — і не треба ні фотографій, ні відео, ні рідного голосу в телефоні, ні подробиць, які навантажують і відвертають увагу.
Інші — навпаки: постійно шукають контакту із сім’єю, радіють будь-якій подробиці з життя дітей, сімейного побуту, говорять телефоном, приміром, про рукоділля в дитсадку чи рецепти улюблених сімейних страв. Спілкування з сім’єю їх емоційно підживлює, надихає, робить стійкішими.
«Але не можна сказати, що перші не люблять своїх дітей, а другі дуже їх люблять. Просто вони по-різному самоорганізовуються в умовах постійної небезпеки», — зауважує Оксана Зіядінова.
Вона наголошує: військовослужбовці емоційно виснажені й дуже потребують позитивних емоцій. Не варто телефонувати їм, щоб посваритися чи в чомусь звинуватити. Навпаки: постійно слід нагадувати, що їх чекають і люблять.
А чоловікам варто не соромитися своїх почуттів до дітей, а подумати, як вони на відстані можуть бути більш залученими в їхнє життя, чим можуть бути цікавими. Запитання про справи у школі не працюють, адже дитина думає, що цікавляться школою, а не нею самою. А от коли говорять про дозвілля, думки і почуття дитини, це вже сприймається як щира зацікавленість.
«Я кажу чоловікові: зроби над собою зусилля»
«Сашко пішов на війну 24 лютого 2022 року, — розповідає дружина військовослужбовця 31 ОМБр Тетяна Б. — Поки він проходив військове навчання, то міг періодично приїздити додому. Але за півтора року сумарно набереться хіба що місяць, коли діти бачили батька наживо».
За словами Тетяни, чоловік виходить на відеозв’язок приблизно раз на тиждень, хвилин на 30, а у проміжках між цим сім’я обмінюється повідомленнями. За пів години Сашко має поговорити з дружиною і двома дітьми — 14-річним сином та 8-річною донькою.
«З дочкою Саші простіше: коли він приїздив, було морозиво, солодка вата, якісь каруселі — і мала задоволена, — розповідає Тетяна. — А з сином треба було думати, про що і як говорити. Сашко навіть казав: “Я не знаю, що з ним робити”. А я говорила: якщо ти зараз не будеш емоційно вкладатися у спілкування з дітьми, то їхнє дорослішання пройде повз тебе, і нам усім через це буде важко. Підказувала: якщо ти їм будеш розповідати про своє життя на війні, то вони будуть говорити тобі про своє».
Сашко все-таки зробив над собою зусилля: дві третини тривалості дзвінка він розмовляє з дітьми. І результат не забарився: ті стали чекати його дзвінків, переживають, якщо їх довго немає.
Чоловік також почав знімати фото й відео про своє життя на війні (діти були вражені його спальником на землі в якомусь курнику), про фронтових тваринок. А діти йому надсилають свої фото й ролики.
«До війни батько не те що відкидав мене, але якось і не старався зі мною зблизитися, — розповідає син Сашка Роман. — Так, перекинемося кількома словами — і все. Тепер він більш відкритий став, розпитує мене про навчання, ми плануємо моє майбутнє. Коли зі мною щось цікаве відбувається, я дуже хочу, щоб він подзвонив, і я міг йому розказати. Він тепер часто говорить, що любить мене. Раніше ніколи зі мною так не говорив».
Війна не має асоціюватися з батьком?
Фахівець із тактичної медицини Юрко С. — громадянин США з українським корінням, який від початку російської агресії волонтерить в Україні. Наймолодшій із трьох його дочок, Ангеліні, 12 років.
«Коли ти поруч, дитина звертається до тебе з запитанням. Коли відсутній, це запитання адресується вже до іншого авторитета. І ти знову випадаєш. Я стараюся говорити з Ангеліною кілька разів на тиждень. Фотографую для неї котиків, жуків, якісь квіточки, щоб заспокоїти й дати відчути свою емоційну присутність. Вона мені шле відео своєї гри на фортепіано та розваг із собакою, знає, що це покращить мій настрій», — говорить Юрко.
Його сім’я ще з 2014-го підтримує Україну. А минулого року, щоб Ангеліна краще відчула, у чому бере участь її батько, Юрко привіз дочку та дружину на Рівненщину — працювати у таборі для дітей українських військових, розділити з батьком турботу про земляків.
Інша позиція — у Євгена М., лікаря 3 танкової бригади й батька двох дочок (10 і 12 років), які вимушено евакуювались у Краків із дідусем та бабусею.
«У нашій частині є “старлінк”, зв’язок — не проблема, — розповідає Євген. — Але сам я дітям рідко телефоную: вони постійно зайняті навчанням, гуртками, секціями. Я з ними до війни уроки робив разом, книжки читав, були прогулянки, поїздки, спорт. І зараз я в курсі усіх їхніх клопотів. Вони мені телефонують, коли є настрій: чи раз на тиждень, чи щодня. Можуть про Краків щось розказувати або фото какашки прислати, щоб мене розсмішити».
У розмовах з дочками Євген ніколи не акцентує на своїй відсутності, щоб не наганяти жалю.
«Я завжди на позитиві, — говорить чоловік. — Принципово не говорю з дочками про війну, про те, як мені буває тяжко. Нічого не розповідаю про поранених, про справи у підрозділі. Мені не треба, щоб вони мене жаліли чи співчували. Я не хочу втягувати їх у кошмар воєнного життя й асоціюватися у них з війною».
За півтора року Євген бачився з дочками 10 днів — приїздили в Україну під час батькової відпустки. Він боявся, що війна змінила його, і дівчатка побачать незнайомого, надломленого і втомленого тата.
«Але ми зустрілися, немов не бачилися лише пів дня. Я для них не змінився, жодного напруження. Було цікаво й весело. Шкода, що цей золотий час їхнього дитинства так для мене втрачається», — ділиться Євген.
Дитина як товариш
Михайло Б. із 47 ОМБр вважає, що в дитині треба виховувати однодумця. Він пішов до війська у травні 2022 року, а перед тим мав тривалу підготовку до фронту. У той час спілкування з 8-річним Семеном стало найбільшою розкішшю.
«Щойно я мав вихідний від тренувань, то їздив до Семена, хоч на дві-три години в місяць, — розповідає Михайло. — Я не робив жодних зауважень, не перевіряв щоденник. Ми просто гралися: хованки, велосипед, м’ячі, машинки. Просто щоб він коло мене полежав або щоб я йому голову на колінця поклав».
Потім був фронт і телефонні розмови. Для Михайла та Семена вони стали продовженням їхніх ігор — у слова, в назви міст, у загадки.
«Ми з ним радилися, який подарунок на день народження підготувати дівчинці, котра йому подобалася в класі, як його подарувати, — розказує Михайло. — Говорили, з якими хлопцями варто дружити. Про те, що тато не завжди буде поруч, і треба вчитися жити самостійно. Семен розпитував про війну, і я йому, як дорослому, казав: “Я, батько, маю боротися, щоб у тебе була країна”. Він зрозумів».
Кілька місяців тому Михайло зазнав важкого поранення, йому ампутували ногу. Семен знайшов для батька потрібні слова: розпитав про поранення і… запропонував погратися.
«Завдяки Семенові я не почуваюся тягарем для сім’ї», — відверто говорить Михайло.читайте також«Я боявся втратити руку, ногу, але ніколи не думав про зір»: рік після поранення«За межами лікарні життя жорстоке». Як важкопораненому вчитися жити по-новому
Дзвінки мають стати регулярними
Президентка Національної психологічної асоціації Валерія Палій стверджує: якщо батьки пішли на війну, певне відчуження з дітьми природне, адже зникає фізичний контакт. Їхнє життя, яке було до того спільним, стає окремішнім, тому обом сторонам треба старатися, щоб підтримати емоційну близькість.
«Якщо дитина зовсім маленька, до 3 років, дуже важливою стає позиція мами й інших родичів, — зазначає психологиня. — Вони мають постійно розповідати про тата, показувати його фото, передавати “від нього” подарунки, наголошувати, що щось робиться саме для тата. Дитина має знати, що в неї є батько, це член родини, він повернеться, а зараз її захищає».
З трохи старшими дітьми, за словами Валерії, тату слід старанно підтримувати той зв’язок, який уже встановився між ними до війни.
«Дзвінки, якщо є змога, мають стати регулярними. Розповідайте дитині про свій воєнний побут, про друзів, події дня, тварин, яких приручили чи побачили. Про те, що їли, як ці страви готували. Це те, що зрозуміло дітям, те, що вони здатні обговорювати й оцінювати. Якщо умови служби дозволяють, то чому б не допомогти дитині з уроками, не розповісти їй казку?» — каже психологиня.
Вона радить батькам не визначати точну дату наступного дзвінка, адже якщо не вийде зв’язатися, діти можуть панікувати. Краще мати гнучкий графік. Якщо немає можливості телефонувати, можна для передання своїх емоцій використовувати кодові слова чи знаки, зрозумілі дітям: знак оклику, приміром, може означати, що все добре. І подарунки від тата важливі не лише для маленьких дітей.
Найважче вибудовувати стосунки на відстані з підлітками, зауважує Валерія. З ними треба говорити відверто: пояснювати мотиви своїх учинків, разом обговорювати проблеми, давати їм конкретні доручення, які допоможуть дітям проявити свою турботу про батьків: знайти ролик на ютубі, зробити малюнок тощо. У спілкуванні з підлітками треба спиратися на той зв’язок, який уже є між батьками й дитиною. Проте якщо цього зв’язку не було до війни, він не виникне миттєво, проблеми спілкування важко розв’язувати на відстані, це не те, що робиться похапцем.
«Батьки з фронту мають обмежений час для комунікації з дітьми, зазвичай у розмові бере участь уся сім’я. Але важливо, щоб діти мали можливість поговорити з батьком і без мами. Сказати йому щось таке, чим вони хочуть поділитися тільки з ним, щоб мама не брала на себе роль посередниці. Для підлітків особливо важливий прямий контакт», — каже спеціалістка.
Ще один важливий момент: родичам не варто примушувати дітей до спілкування з батьками, якщо з певних причин діти його уникають.
«У такому разі може йтися не про дитячу байдужість. Діти вразливі, для них участь батька у війні, його поранення можуть бути великим стресом, треба їм допомогти справитися зі своїми переживаннями. За потреби можна звернутися до дитячого психолога», — говорить Валерія Палій.
Вона радить і бійцям звертатися до фахівців — до військових психологів або на гарячі лінії, якщо їх не задовольняють стосунки зі своїми дітьми.
