Наше духовне життя до кінця пов’язане з тим, що ми постійно будемо потребувати і просити Божої благодаті. Постійно, до кінця, будемо відчувати свою людську недосконалість, гріховність — щоб повсякчасно просити милості у Бога.
На поширені запитання про сповідь відповідає духовний отець семінарії Пресвятого Серця Ісуса у Ворзелі Григорій Рассоленко, пише CREDO.
1.Як часто треба сповідатися: щомісяця чи раз на рік?
Священники часто радять, приступати до сповіді щомісяця, а Церква каже — хоча б раз на рік. Як часто насправді треба сповідатися?
Те, що Церква наказує нам у церковній заповіді, — це так званий minimum minimorum, тобто те, без чого ми точно загинемо. Церква також наказує бути щонеділі на Божій Службі — хоча такої Божої заповіді немає, — бо без цього людина загине. Зазвичай людина сама має це розуміти; але ми — слабкі. Тому Церква нагадує, дає заповідь і санкцію: тому що не бути в неділю на Месі це тяжкий гріх. Так само і щодо церковної заповіді «хоча б раз на рік сповідатися». Ми маємо розуміти, що треба регулярно користатися з Таїнства сповіді, бо ми — грішні. Внаслідок первородного гріха ми слабкі й дуже схильні до зла. Тому потребуємо сповіді. Але ми забуваємо про це, не відчуваємо такої потреби і поступово стаємо літеплими, байдужими: «Що там той гріх! Та всі так грішать». Так поволі, поволі прокладається стежка до важкого гріха. Адже люди, на жаль, більше схильні до зла. Якщо не діяти з Божою благодаттю; якщо не буде усвідомлення, що ми вчинили гріх; якщо не буде розпізнання за допомогою 10 Божих заповідей, що добре, а що зле; якщо не буде покути — то ми почуватимемося добре, бо совість спить.
2.Навичка покаяння
Чи може людина, якщо вона не має важкого гріха, сповідатися раз на рік і постійно приступати до Причастя?
Заповідь не говорить про те, чи може людина, якщо вона не має важкого гріха, сповідатися раз на рік і постійно приступати до Причастя. Натомість Церква показує: якщо ми хочемо постійно приступати до Святого Причастя, то треба регулярно сповідатися. Церква не вказує конкретно, але радить сповідатися раз на місяць, щоб кожну неділю на Божій Службі людина могла приступати до Причастя. Це важливо. Тут ідеться про чесноту, навичку покаяння. Коли людина приходить на сповідь — вона не лише очищається від гріха, а й укріплюється в чесноті покаяння. В кожному є гординя, яка постійно каже: «Я хороша людина». Або: «Я найгірша людина у світі» — це інший бік гордині, перфекціонізм. Бо диявол любить крайнощі. Він або підносить до небес, щоб людина звідки відразу впала, або так принизить, щоб людина думала: їй навіть на сповіді гріх не проститься. Це показник, що нас спокушає диявол. На Заході люди часто тривалий час не сповідаються і приступають до Причастя. Це дуже погано. Людина сама собі шкодить, бо триває у гріху, їй здається, що вона не робить тяжкого гріха, — але насправді вона може перебувати в гріху й не розуміти цього. Ми потребуємо для спасіння благодаті, яку отримуємо в Таїнстві сповіді. Так само, як і благодать, отриману у Святому Причасті. Якщо людина відкривається через своє покаяння, попри те, що воно може бути не таке сильне, не таке зріле, не таке досконале, — то благодать, яку ми отримуємо в Таїнстві сповіді, розширяє наше серце, відкриває його на Бога. І тоді це духовне світло, яке ми в інший спосіб ніяк би не прийняли, входить у наше серце.
3.Як добре зробити іспит совісті?
Добре зробити іспит совісті нам допомагає Святий Дух. Він — творець нашої душі. У Ньому ми рухаємося, живемо, існуємо. Він — автор і податель освячувальної благодаті. Освячувальна благодать — це стан душі, який нам дає Святий Дух. Що таке святість? Людина стає святою не своїми лише силами, а у співпраці з Божою благодаттю. Святою людину робить Святий Дух. Тому перший крок у приготуванні до сповіді — і до іспиту совісті — це запросити Святого Духа, щоб Він увійшов у моє серце й показав мені, що є насправді злом. Тому що ми можемо по‑своєму дивитися на зло і на добро. Дуже часто людина, коли приходить на сповідь, бачить не так реальну провину, порушення Божої заповіді, реальне зло, як інтенсивність почуттів, емоцій, які вона пережила внаслідок гріха. Дуже добре, що вона представляє це на суд Церкви, бо тоді Церква допомагає їй зрозуміти, скеровує її розум і волю на Бога, на Божі цінності, на Божі заповіді.
4.Навіщо сповідатися, якщо людина не змінюється?
Якщо люди сповідаються, але не змінюються, а інші це бачать. Чи є сенс у їхньому християнстві?
Духовність — це коли ти займаєшся своїм життям. І що більше починаєш у духовних речах дивитися на інших, то більше віддаляєшся від Бога. Як сказав Ісус Христос до Петра: «Що тобі до того [тобто до Йоана, за текстом]? Ти іди за Мною» (Йн 21,22). Може бути так, що людина все життя бореться з якоюсь своєю вадою, гріхом. Тут важлива конкретика: що це за людина, який гріх, у чому проблема. Може бути по‑різному. Але Бог більше може очікувати від нас не того, щоб ми позбулися цього гріха — наприклад, нетерпеливості, — а щоб ми навчилися терпеливості до себе, до Бога. В цьому полягає віра. Віра також справджується в тому, що людина може тривати в доброму, працювати над собою, боротися. Це навіть важливіше. Святий апостол Павло говорить, наприклад, про «колючку від сатани», яка йому постійно докучала. Він просив Бога, щоб той забрав її. На що Господь відповів Павлові: «Достатньо тобі Моєї благодаті». Наше духовне життя до кінця пов’язане з тим, що ми постійно будемо потребувати і просити Божої благодаті. Постійно, до кінця, відчуватимемо свою людську недосконалість, гріховність, щоб повсякчасно просити милостиню у Бога. Духовне життя полягає у тому, що ми залежимо від Бога. У XVII — на початку XVIII с т. були дві крайні єресі. З одного боку — янсенізм, який казав, що людина має своїми вчинками, своїми зусиллями стати такою досконалою, святою, аж благодать їй не буде потрібна. А друга єресь — це квієтизм, який проголошував, що людині достатньо Божої благодаті, вона може нічого не робити, не працювати над собою, не докладати зусиль — а Божа благодать і так спасе. Насправді ж християнство, духовне життя — десь посередині. Часом Господь тому й дозволяє мати якусь ваду і постійно з неї сповідатися, щоб людина виробила в собі довіру до Бога і терпеливість. Іноді це буває просто тому, що ми настільки слабкі, духовно обмежені, що нам треба сповідатися все життя з одного гріха. Але Божа благодать у цьому діє.
5.Як практично відрізнити легкий гріх від важкого?
Важкий гріх має бути свідомим і добровільним. Натомість наші вади обмежують нашу добровільність. Тобто людина, наприклад, звикла «ляпати язиком» що попало — це вада. Вона обмежує волю до добра. А якщо воля обмежена, то це вже не важкий гріх. Це не означає, що ми можемо не розкаюватися в цьому гріху. Якщо людина сумнівається, легкий це гріх чи важкий, то варто піти на сповідь. Іноді трапляються скрупульозні люди. Зараз вважається, що це неврастенія, прояв психічної неврівноваженості. З морального погляду, така людина не може добре оцінити свою провину: вона в маленькій провині бачить великий гріх, а там, де є слабкість, — тим більше бачить гріх. Людина копається в собі. Раніше вважали, що такі люди мають істеричну натуру. Це психічна проблема. Моралісти кажуть, що переважно такі люди навіть не можуть скоїти тяжкий гріх. Також не сповідаються з емоцій; але вони можуть спонукати до гріха. Що з ними робити ? Сповідь — це також виховання і певною мірою катехиза. На сповіді людина може спокійно збоку дивитися на свою ситуацію. Культура вчить керувати своїми емоціями так, щоб на людях їх не показувати, але й не придушувати — відкладати, а потім на самоті відреагувати. Наприклад, при панічних атаках треба звернутися до вегетативної системи: потримати 30 секунд на обличчі холодний рушник — тоді це нервове напруження, коли людина в афекті, спадає. Афекти є різні: страх, гнів, сексуальний афект тощо. Людина зазвичай себе запитує: чому я це роблю? Яка причина? Це може бути гріх, тобто моя зла воля. Що таке гріх? — я хочу цього зла. Але буває так, що людина просто нервово реагує, і це — психологічна реакція, її психологічний захист. Проблема не в тому, що людина, наприклад, розізлилася, а в тому — чому вона це зробила. Бо у неї проблема з нервовою системою І тут більший гріх у тому, що вона не дбає, приміром, про свій відпочинок. Бо є заповідь «люби ближнього свого, як себе самого». П’ята заповідь «не вбивай» стосується не лише іншої людини, а й себе, свого фізичного, психічного і духовного здоров’я. Якщо я когось спокусив, то я також убив цю людину в певному розумінні. Є наприклад, у кримінальному кодексі стаття «Доведення до самогубства». Це не своїми руками: це психічно людину довели до того, що вона наклала на себе руки. Так само і щодо себе. Якщо людина 24/7 працює, не має часу на відпочинок, не може виспатися нормально, — то, звісно, вона на всіх кидатиметься. Краще трохи зробити з любов’ю, ніж багато — з ненавистю.
