«Був сірий день. І сірий був сусід.
І сірий стіл. І сірі були двері.
І раптом нявкнув кольоровий кіт.
Залив чорнилом вирок на папері».
Ліна Костенко
«Кольорові миші» (вірш, уривок якого я використала як епіграф) вже багато років залишається моїм улюбленим віршем Ліни Костенко. У ньому знаходжу нашу реальність — сіру, непідйомну до змін та консервативну. Та не все так сумно, бо наприкінці інакшість все одно бере гору. Бо як ідейники зрештою змінюють світ, так і мале дівча у вірші кінець-кінцем продовжує безжурно жити. Але цей текст не про дівчинку, не про розбір вірша, він — про нас з вами, про кольорових мишей.
Кожне суспільство починається з його окремої маленької складової — з людини. Якщо доброю буде кожна людина (принаймні, намагатиметься), то й суспільству не залишиться нічого, як стати добрим.
Тому, вважаю, що проблеми нашого з вами суспільства — це наші з вами проблеми: наслідки наших життєвих виборів, ідеологій, особистісного росту та ставлення одне до одного. Світ не жорстокий і ніколи таким не був — жорстокі люди, які змінюють його на свій лад.
До слова, про жорстокість: чи ми самі не є такими, чи ніколи не були до інших? Це питання не тільки про ушкодження тілесні чи щось у цьому плані. Але ж як щодо нашої поведінки з іншими? Наших слів та поглядів? Чи завжди вони добрі та щирі, чи не роблять боляче?
Ми схильні вважати, що будь-які проблеми під силу подолати новому поколінню — молодшим, натхненнішим, добрішим та ідейнішим. Скидаючи на плечі молодшого покоління, себто дітей, відповідальність за цей світ й за власне бездіяння та дії, ми намагаємося “очистити” свою совість та діяти за принципом “моя хата скраю”. І нікому не важливо, що та хата скоро обвалиться від тягара людської байдужості, що причаїлась у неї на порозі.
Єдиний правильний крок, який можемо зробити, аби забрати хоч частинку відповідальності на свої ліниві й трохи хитрі плечі, — змінитися самому. Не чекати примарного ідеального покоління, здатного ухопити й приборкати світ, а стати цим поколінням. Звісно, куди легше жити з вірою в майбутнє покоління супергероїв (а якщо воно не зуміє, то назвати його “пропащим”), аніж стати кращим та нести у світ крихту добра, справедливості й любові. Але, шановні, не те щоб у нас був вибір, бо це — єдиний вірний шлях.
Адже нові покоління формуються, дивлячись на нас. Вони – наше дзеркальне відображення. Ні для кого не секрет, що центром всесвіту для дитини є батьки. Відповідно, його кордони та виходи вона формує на той же манер. Тому казати, що діти злі, жорстокі чи безнадійн,і ви можете тільки тоді, коли глянете в дзеркало, а замість “діти” використаєте слово “я”.
Та вірю, що не все так трагічно і гіперболізовано, адже, дивлячись на теперішніх дітей, я радію, бо вони кращі. Для них неважлива національність, колір шкіри, зачіска, тип фігури чи зовнішність. Єдиним показником, аби стати їм другом, є внутрішня краса. І це — заслуга їхніх батьків.
Коли ваша дитина йде до школи, в садочок чи з друзями у двір, поговоріть з нею. Розкажіть, що люди та діти є різні, у них може бути інша зовнішність, інша вимова, вони можуть бути дуже розумними чи дуже тихими й замкнутими. Поясніть їм (і собі), що немає кращих чи гірших, що кожен прекрасний по-своєму.
Як би це не звучало, розкажіть їм про війну, а насамперед про мужніх Захисників та Захисниць, які щодня оберігають наш сон. Багато з них повернуться іншими — ментально чи фізично. Розкажіть їм, що протез замість руки чи ноги, це не дивина, а лише ознака сталевої волі, непохитної віри та доброї душі. Поділіться з ними, що рани чи шви на тілі — це крій свободи та сили, а ще — невимовної любові: до рідної землі, до людей і до нього чи неї, хлопчика чи дівчинки, маленького життя, яке тільки розпочалося. Навчіть їх, і себе за компанію, казати «дякую».
Ми з вами у цьому світі — лише маленькі миші, хтось сірий та звичний (і це прекрасно!), а хтось кольоровий і натхненний змінювати світ на краще. Наше майбутнє залежить від того, яким ми його збудуємо вже сьогодні, але наше суспільство залежить від того, як зміниться кожен з нас.
Марія ІВАНЦІВ
