До річниці з дня народження Михайла Коцюбинського, сонцепоклонника й автора “Тіней забутих предків”, згадуємо ключові моменти з його біографії.
Про це пише українське видання VOGUE.
Поза літературою
Життя письменника почалося 17 вересня 1864 року у Вінниці. Батько був чиновником, вільно говорив польською — і після російської це була друга мова в родині. Українську Михайлик чув лише від няньки та на вулиці. Про те, що первісток знає ще одну мову, довідалися випадково: “Занедужавши на дев’ятому році на запалення легенів, я в гарячці почав говорити по-українському, чим немало здивував батьків” — писав Коцюбинський в автобіографії. Закінчивши духовну семінарію у Шаргороді й скоро по тому здавши екстерном іспити на вчителя, заробляв на життя приватними уроками, у 20 дебютував як письменник. Жив у Вінниці, Житомирі, Чернігові. У Житомирі працював у редакції газети “Волинь”: писав, редагував, а часом і продавав свіжі номери, оформляв передплату — до цього також мав хист, бо за час його роботи газета кілька разів збільшувала наклад. У Чернігові з 1900-го був заввідділом статистичного бюро. Впадав в око — вродливий, стрункий, зі смаком вдягнений. Статки родини в різний час були різні, але письменник завжди носив вишукані краватки, мав золоті запонки. На роботу в статбюро ходив з неодмінною квіткою в бутоньєрці. Там, до слова, його, батька чотирьох дітей, спіткало кохання до юної колеги Олександри Аплаксіної — роман тривав мало не 10 років, до самої смерті письменника, але почуття обов’язку втримало його при родині.
Сонцепоклонник
Коцюбинський починав з талановитих дитячих оповідань, як-от “Ялинка” (1891), “Маленький грішник” (1893), їх змінили психологічні новели на кшталт “Цвіт яблуні” (1902), “Intermezzo” (1908) та повісті “Fata morgana” (1910), “Тіні забутих предків” (1911). Творчість письменника — це акцент на почуттях героїв, зображення місцевого колориту і характерів, роздуми над питаннями життя і смерті, вибором між особистими переживаннями і суспільним обов’язком. Один з лейтмотивів — невіддільність людини від природи. Вважав сонце своїм богом, писав: “Яка сила життя! Ми звикли до нього і не помічаємо, що сонце творить квіти й плоди з мертвого каменю, не бачимо, як всюди торжествує живе, щоб бадьорити й радувати нас”. Як мало хто з літераторів знався на ботаніці: у творах змалював близько 200 рослин, звідусіль привозив у свій чернігівський сад цікаві екземпляри, серед них і екзотичні. Письменник мав проблеми з серцем, через що в останні роки життя кілька разів виїжджав з України на лікування. За кордоном був як риба у воді — знав дев’ять мов: крім трьох слов’янських, також французьку, італійську, румунську, кримськотатарську, турецьку і ромську. 1910 року, повертаючись з-за кордону, заїхав на Гуцульщину, до Криворівні — враження від тієї поїздки стали основою повісті “Тіні забутих предків”, екранізованої Сергієм Параджановим. 
В авангарді
Яку б з трендових модерністських течій межі ХІХ-ХХ століття не взяти — імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм — вони так чи інакше вирують у творах письменника. За визначенням його найближчого друга, Миколи Лисенка, Коцюбинський був абсолютним “європеєм”. В Чернігові влаштовував творчі вечори, зустрічі літературного клубу для молоді (їх відвідували Павло Тичина, Микола Вороний, Василь Блакитний). Товаришував з Борисом Грінченком й Іваном Франком, Оленою Пчілкою і Лесею Українкою, Василем Стефаником і Михайлом Старицьким. Листувався зі шведським істориком Альфредом Єнсеном і прозаїком Августом Стріндбергом. 1903 року саме Коцюбинський склав відозву до українських письменників про вихід за межі змальовування селянського побуту, розроблення філософсько-психологічної, історичної проблематики в літературі. Поза всім тим про свої здобутки зауважував скромно: “Я не вважаю, що конче треба, щоб про мене колись багато писали критики та історики літератури. Але цікаво було б, щоб так – за півсотні років… після моєї смерті десь написали на пів сторінки чи там сторінку, де просто перелічили б, що я зробив і що з того від мене зосталось у пам’яті. І в чиїй саме пам’яті. Ну, і коротко сказали б – чи надовго мене вистачить у будущині”.
