(Закінчення, поч. у ч. 36).
Вихованками опікувались три монахині на чолі з Анною Теодорович. Ці курси діяли від 1907 року, а через два роки вони отримали статус приватної вчительської семінарії для дівчат, а також діяла чотирикласна початкова школа. В 1909 році капітула дарувала цей дім на власність монастиреві. Тоді й розвинулась широко виховна діяльність монахинь.
При своєму монастирі сестри-монахині зорганізували три школи: народну (тоді її називали «школою вправ»), виділову школу (пізніше вона разом зі школою вправ називалася «вселюдною») і згодом учительську семінарію. Дарований інженером Осостовичем будинок вже не надавався для ведення там занять. Він був дуже старий і розміщення кімнат мав невигідне. В класах було все старе і зіпсуте, печі курили. Але все таки учениці були горді, що училися в рідній, українській школі. Вже тоді у малих дівчат кріпшало патріотичне наставлення.
У 1911 році було вирішено будувати нову споруду. Проєкт нової споруди розробили відомі українські архітектори Іван Левинський та його учень Олександр Лушпинський. Будова нового будинку була розпланована так, що почали будувати одне крило, де мали міститися школи, при значній допомозі станиславівського єпископа Григорія Хомишина, який дав 250 000 корон на будівництво монастиря. Проте їх не вистачило, то ж гроші збирали всією громадою, навіть цісар Франц Йосиф І пожертвував тисячу корон.
Призначене для навчальних закладів праве крило монастирського будинку звели до травня 1912 року. І сюди зразу ж переселилися Сестри. Втім спорудили лише ліве крило – третину від запроєктованого, бо забракло грошей. Однак навіть оця П-подібна триповерхівка не йшла ні в яке порівняння зі скромним будиночком Осостовича. На першому поверсі містилися вчительська семінарія, початкова школа й конференц-зал, на другому – “Інститут Марії”, на третьому – монастир та каплиця. 1912-го року при монастирі відкрили новіціят – дворічні підготовчі курси для охочих бути монахинями. З його появою Станиславівський монастир став повноцінним чернечим об’єднанням, у ньому працювали та молились 90 монахинь.
Під час Першої світової війни Станиславів кілька раз займали російські війська. Під час окупації єпископ Григорій Хомишин дозволив сестрам залишити місто і переїхати у безпечніше місце, проте жодна з них не покинула монастиря. Монахині влаштували тут сиротинець для бездомних дітей і відкрили кухню для бідних та притулок для жертв війни, допомагаючи їм одягом та медикаментами. Важливу допомогу в проведенні цієї роботи надавала діюча в місті місія американського Червоного Хреста. Сестри дякували Богові не тільки за самозбереження, а й за нову царину служіння ближньому.
У час Брусиловського прориву 1916 року, коли бойові дії сягнули апогею, монастир на деякий час перетворився на військовий шпиталь. Також впродовж 1915-1916 років монахині провадили захоронку на Майзлях. У міжвоєнний період у закладі продовжувала діяти вчительська семінарія, а від 1933-го почався паралельний набір у приватну гімназію.
Як відомо, будова навчального крила закінчилась у 1919 році. Але це була тільки третина запланованого будинку. В другій частині будинку мав бути монастир, а посередині будови мала постати церква. До 1939 року добудували церкву, але не закінчили її, тому в цьому році не було запланованого посвячення. Цікаво, що першу Службу Божу мав відслужити на власне прохання син інженера Осостовича, римо-католицький священник, який довший час вивчав Службу Божу в греко-католицькому обряді. Але до того не дійшло, бо Друга світова війна перешкодила сестрам в їх планах.
Д-р Мати Соломія Цьорох у своїй праці «Погляд на виховну діяльність монахинь-василіянок» (Рим, 1964, 256 сторінок) називає директорів народної школи, які були деколи рівночасно директорами й семінарії у цьому закладі. Ними були: Михайло Девоссер — в 1909-1910 pp., мати Магдалина Гуменюк в 1910-1912 pp., А. Шепарович в 1912-1914 pp., знов Михайло Девоссер — від 1915 аж до 1925 p., Микола Ковальчук — в 1925-1928 pp., Мати Софронія Василишин в 1928-1930 pp., Андрій Крохмалюк в 1930-1933 pp., Григорій Заморока від 1933, аж до Другої світової війни в 1939 році. Із монахинь були вчительками Агнета Ценкнер, Ірина Олексюк, Емілія Пришляк, Мокрина Павлюк, Василія Глібовицька, Макарія і Дарія Полішко, Ілярія Павлишин, Панкратія Музика, Софронія Василишин, Тереса Колісник, Меланія Буцманюк, Мирослава Максимчук, Йосифа Ісопенко, Марта Мищишин, Євстахія Ольхова, Августина Весоловська, Ольга Борковська, Єроніма Яцук і Іринея Ортинська.
Зазначимо, що в перших роках свого існування ця школа діяла без права як приватна, монастирська. В 1912 році вона дістала право прилюдности. Вселюдна школа почала свою працю з 23-ма ученицями. В роках 1917-1920 те число дійшло до 364 учениць. Потім кількість учениць зменшується і вагається між 146 та 91. Крім управителів шкіл, були ще префекти-монахині, які мали займатися адміністраційними справами шкіл та контактували з ігуменями монастиря сестер Василіянок.
Як було сказано вище, патроном шкіл сестер Василіянок був станиславівський єпископ Григорій Хомишин. Два рази в році він візитував школи. Кожного року одна з тих візитацій припадала на день св. Григорія, бо тоді сестри запрошували єпископа до школи. Тоді всі школи справляли іменини Преосвященному. Два рази приїжджав до школи Митрополит Андрей Шептицький. Його візитації запам’яталися ученицям, бо митрополит своєю появою та відношенням до них вносив святково добрий і шанобливий настрій. Тоді вони мали шкільну і релігійну врочистість. Всі ішли до митрополита до сповіді й довго ще по від’їзді пригадували собі його слова, звернені до них. Натомість візитація владики Хомишина, за спогадами вихованок, лякала їх і в школі творився переполох. Він суворо тільки споглядав на них і ніколи нічого не говорив.
Коли навчальний заклад став міцно на ноги, греко-католицька капітула повністю віддала його в управління черницям. У липні 1909 року вони добилися, щоб поруч з «Інститутом Марії» відкрили українську приватну учительську семінарію і народну школу ім.. Маркіяна Шашкевича. Згодом сестри Василіянки звернулися до українського народу із закликом зробити пожертви на будівництво нового приміщення монастиря та школи.
Зауважимо, що проєкт багатофункціонального комплексу включав у себе приміщення навчального, житлового та культового призначення, причому все мало бути побудоване в українському стилі – своєрідному поєднанні романського, візантійського і наддніпрянського (козацьке бароко) стилів. Національна своєрідність виявилась насамперед у силуеті шестигранних прорізів вікон, вирішенні порталу. Проте архітекторам не вдалося до кінця завершити свій задум… І все ж фахівці високо оцінюють будинок та стверджують, що це єдиний зразок «українського стилю» в архітектурі довоєнного Станиславова. На той час це була одна з наймодерніших новобудов Станіслава, оснащена системами центрального опалення та водопостачання.
У 1938 році під керівництвом станиславівського будівничого Михайла Грицака звели центральний об’єкт, в якому діяла монастирська церква Пресвятого Серця Христового, та праве крило комплексу. Фахівці високо оцінюють цю споруду і стверджують, що це єдиний зразок «українського стилю» в архітектурі довоєнного Станиславова.
За «перших совітів» монастир продовжував діяти, проте сестер майже щодня викликали на допити. Їм заборонили займатися викладацькою діяльністю в семінарії. Щоб заробити на життя, сестри Василіянки куховарили, працювали гувернантками чи світськими вчительками у школах. З приходом німців монахині зосередилися на веденні підсобного господарства. Вони займали половину приміщень, решту було переобладнано під військовий шпиталь. Після війни у монастирі відкрили педагогічне училище. Черницям залишили тільки чверть будівлі.
У листопаді 1947 року радянська влада вирішила ліквідувати монастир. Монастирське подвір’я заповнили солдати, вантажівки, навіть танки. Перелякані сестри забарикадувалися. Тоді військові танком проломили двері та викинули жінок і церковне начиння на вулицю. Монахинь завантажили на машини та вивезли за місто. Когось відправили до Сибіру, а декого просто висадили в полі… Загалом з обителі було виселено 30 монахинь, а настоятельку Йосифу Ісопенко засудили на 10 років таборів. Іншим сестрам було заборонено оселятись ближче 40 км від Станіслава. Проте в середині 1950-х років цю заборону зняли, і десь зо два десятки монахинь повернулися до міста.
Після Другої світової війни у будівлі розмістили педучилище, партшколу, радгосп-технікум. З 1983 року в правому крилі відкрили обласну бібліотеку ім. І. Франка. Монастирське подвір’я зайняла військова кафедра інституту нафти і газу.
Протягом 1993-1995 років будинок поступово частками передавали його законним власникам. Тепер у центральній частині споруди – церква Пресвятого Серця Христового, у правому крилі – монастир святого Йосифа, у лівому – школа св. Василія Великого. І сьогодні всією спорудою разом із подвір’ям, як і раніше, володіють сестри Василіянки. І вони, як і колись, служать Богові та навчають дітей.
Подав Іван ДРАБЧУК,
історик, член НСКУ.
