Ця історія XVIII століття — одна з багатьох історій нищення царською росією Греко-Католицької (Унійної) Церкви на теренах Речі Посполитої. Показова ілюстрація «стосунків» Греко-Католицької Церкви і росії — імперії, у якій релігія та російське православ’я мають функції особливого інструмента упокорення. Крім іншого, історія полоцьких мучеників — чотирьох ієромонахів-василіан, убитих Петром І та його поплічниками 1705 року в Полоцьку, на відміну від інших численних випадків, має документальні свідчення.
«У 1881 році російський художник Васілій Суріков закінчив своє монументальне полотно — „Ранок Стрілецької страти“: на ньому зображена страта стрільців, які повстали проти влади царя Петра І у 1698 році. З історичних джерел відомо, що молодий московський цар власноручно рубав їм голови. За кілька років він повторив свої садистські дії: цього разу його жертвами стали монахи-василіани в Полоцьку», — починає цю розповідь з «Історій з історії УГКЦ» історик Церкви Юрій Скіра.
Історія вбивства василіан у Полоцьку — прологом до багатьох подій, пов’язаних зі ставленням царської росії до Берестейської унії і Греко-Католицької Церкви: російська імперія від початків укладення унії вбачала загрозу своїм цілям і колоніальним амбіціям, загрозу ідеї «русского міра», у межах якої православ’я було потужним інструментом імперії. У дослідженні з історії ЧСВВ, опублікованому в журналі «Місіонар», ці причини пояснені так: «Московська церква після отримання патріаршого статусу в 1589 році намагалася отримати владу над Київською митрополією, використовуючи при цьому, крім політичних, і релігійні засоби, представляючи себе „захисницею православ’я“ на Сході Європи. Проте ухвалення Київською митрополією Унії та її активне поширення на теренах Речі Посполитої завадило москві реалізувати свої амбітні плани — принаймні на той час. Для москви Унійна церква стала перешкодою до повної анексії та асиміляції Київської митрополії, тому ще тоді постала мета її знищити.
Реалізовуючи політичні плани, у 1686 році царська росія підписала з Річчю Посполитою договір про поділ Гетьманщини, який увійшов в історію під назвою «Вічний мир». Згідно з ним Польща визнала за московією чимало земель, які колись належали їй (Лівобережжя, Київ, Стародубщину та інші землі). У цьому договорі був прописаний дев’ятий пункт, у якому уряд Речі Посполитої гарантував свободу православній вірі в Польщі, а москва обіцяла цю віру захищати, заявляючи, що «справа віри має найбільше значення, і вона важлива, а іншої, більш важливої, немає». Це давало царату можливість втручатися у простір Речі Посполитої, під якою перебували території Правобережної України. Цього ж 1686 року через підступні дії московського уряду в Константинополі Київська православна митрополія була підпорядкована Московському патріархату. Москва віддавна пропагувала серед вірних Київської православної митрополії ідею «православного царя» як захисника спільної віри — православ’я, натомість Унію представляла як насильницький проєкт Польщі, яка таким чином хоче полонізувати та окатоличити русинів.
У кінці XVII — на початку XVIII століття три єпархії перейшли на Унію: 1691 року — Перемишльська, 1700 року — Львівська, 1702 року — Луцька. Це дуже непокоїло царську росію, якою тоді правив Петро І. Він украй вороже ставився до Унійної церкви, адже вона була перешкодою політичної ідеї царя про «збирання», тобто підкорення колишніх земель давньої Київської держави й створення «Югоросії», або «Юго западного краю». Для цього використовували релігійні засоби, тобто боротьбу проти українсько-білоруського католицизму. Про це свідчить ставлення Петра І до унійного митрополита Лева Зеленського: «… будь-якою ціною хотів взяти його у свої руки, кажучи: „Не буду царем, коли його не повішу“».
«Станом на 1705 рік Річ Посполита була в центрі подій Великої Північної війни, — розповідає Юрій Скіра. — Це було грандіозне протистояння між шведським королем Карлом XII і московським царем Петром І. Кожен мав своїх союзників і кожен хотів домінувати на Балтійському морі. Московські армії раз по раз переходили через українські й білоруські землі, створювали бази для постачання військ. Московський цар був частим гостем у Речі Посполитій. І в якийсь момент навіть перетворився на її господаря.
11 липня 1705 року в Полоцьку перебували московські війська на чолі з царем. У монахів був звичайний день. Та несподівано цар зі своїм оточенням з’явився біля катедрального собору Святої Софії. Те, що сталося в наступні хвилини, шокувало християнську Європу.
До наших днів дійшло кілька версій розгортання подій. Ось одна з них.
Заходячи до храму цар проколов шпагою ієромонаха Якова Кізіковського. Далі попрямував до вівтаря і палицею вбив ієромонаха Костянтина Заячківського. Відсік голову ієромонаху Ієрофанові Колбичинському. В цей час царська свита била в іншому кутку храму ієромонаха Якова Книшевича. Згодом він помер від заподіяних ран. По цій масакрі цар розсипав по підлозі Святі Дари і потоптав їх. Храм наказав перетворити на склад пороху».
Важливий момент: у катедральному соборі Святої Софії у Полоцьку, де Петро І і його опричники вбили монахів-василіан, зберігалися мощі святого священномученика Йосафата Кунцевича (1580–1623), засновника монашого ордену василіан, єпископа Української Греко-Католицької Церкви. Автор «Історії про вбивство василіан в полоцькій церкві московським царем…, в 1705 році 30 дня червня старого стилю» о. Антоній Завадський (? — 1737, Хелм), священник та історик ЧСВВ, протоархимандрит Василіанського чину в 1713–1726 роках розповідає про це так: п’яний цар Петро І зі своїми вояками і в супроводі графа Меншикова увірвався до унійної катедри Святої Софії в Полоцьку, де зберігалися мощі св. Йосафата, і зажадав від настоятеля монастиря ключів від табернаклю (дарохранильниці), а коли той відмовив, власноручно його вбив. Насміхаючись з ікон Йосафата, Петро І хотів зневажити мощі святого. Тоді наказав вирвати дверцята з дарохранильниці, розсипав по підлозі Святі Дари і потоптав їх.
З інших джерел відомо, що василіани напередодні вступу Петра І до Полоцька домовилися з литовським канцлером Каролем Радивілом про переховування срібної труни з останками св. Йосафата. Мощі були негайно вивезені зі Софіївського собору до жировицького монастиря, а пізніше перевезені до замкової родової каплиці князів Радивилів, що в містечку Біла-Підляська.
«Інформація про скоєний у Полоцьку злочин дуже швидко досягла Рима. Про цю подію Папу Римського Климентія ХІ інформували як Київський унійний митрополит Лев Заленський, так і нунцій у Варшаві монсиньйор Гораціо Спада, — розповідає Юрій Скіра. — Папа написав у листі до митрополита про свій жаль із приводу вказаних подій і повідомив, що звернувся в Полоцькій справі до короля Речі Посполитої Августа ІІ Сильного. Варто зазначити, що папа Климентій ХІ написав до короля три листи щодо злочину в Полоцьку. У них він просив створити комісію, яка б розслідувала ганебні дії російського царя. Але далі листів справа не пішла. На 1705 рік король Речі Посполитої Август ІІ Сильний уже не був повноцінним союзником Петра І — він був залежним правителем, чия влада опиралася на московські багнети. Так полоцькі василіани стали одними з жертв Великої Північної війни, яка спустошила Річ Посполиту ц започаткувала остаточний упадок цієї держави».
Натомість у соборі Святої Софії тоді ж, 1705 року, за наказом Петра І був облаштований склад амуніції та пороху. За 5 років там сталася пожежа, і вибух боєприпасів призвів до цілковитої руйнації храму. Руїною він простояв до 1738 року, коли унійний Полоцький архиєпископ Флоріан Гребницький розпочав його відбудову.
Полоцькі мученики не були проголошені святими офіційно, але пам’ять про них у Греко-Католицькій Церкві живе. У Білоруській Греко-Католицькій Церкві, де існує культ почитання їх як мучеників, щорічно в липні відбувається паломництво до Полоцька, присвячене їхньому вшануванню.
Також про це:
