«Коли людина йшла пляжем, у темному небі над нею проходило її життя. З кожною сценою, як у фільмі, людина помічала дві пари слідів, які залишилися на піску. І коли людина продовжила йти, з кожною новою сценою з’являлась нова стежка слідів. Коли всі сцени були програні, людина оглядалась на доріжку слідів і помічала щось дивне — у час найсумніших і найвідчайдушніших слідів її життя на піску була лише одна пара слідів. А за щасливих днів — дві. Людина спантеличилася, бо Бог їй відповів, що коли вона присвячує життя Йому, то Він пройде з нею крізь усі злети та падіння. Чоловік запитав у Господа: «Чому в найгірші моменти мого життя Ти залишав мене? Чому мене покидав?». На що Бог відповів, що пройшов з ним крізь усе життя. Але пояснив, що в часи, коли на піску залишалась одна пара кроків, Він не йшов поруч з людиною, Він ніс її на руках».
Тіллі Коул
Як часто ми, подібно до людини в притчі, зневірюємося і відчуваємо себе самотніми? Розлючені на увесь світ та людей, які нас не помічають, немов загнаний звір, ми робимо боляче іншим від того, як страшно нам. Страх залишитися наодинці зі своїм «Я», бути покинутим Богом і забутим людьми — він хоч раз переслідував кожного. Страх самотності природний, бо людина — істота соціальна.
Подібно до явища симбіозу в біології, де дерево залежить від гриба, що росте поруч, а гриб – від дерева, так і люди залежні одне від одного. Не маючи зв’язку з оточуючими, вони занепадають. Та попри свою співзалежність і життєву підтримку, гриб і дерево не зможуть вижити без належних умов — вологості ґрунту, сонячного проміння та теплого дощу. Так і людина не може вижити серед людей без найважливішої підтримки у її житті — без Бога. І в момент, коли здається, що Він облишив нас наодинці з собою, маємо пам’ятати: Він ніколи не покидає нас, лише дає можливість самому обрати шлях, яким буде вести нас за руку. Коли ж сліди на життєвому шляху обриваються — Він дає нам паузу для того, щоб усвідомити помилки, проаналізувати власні вчинки та прийняти рішення. Адже все ж, хто що б не казав, відповідальність за свій вибір маємо брати самі, проте, яке б рішення ми не обрали, Господь завжди буде поруч, щоб підтримати чи розрадити.
Кожного разу, дивлячись на тих, що зупинилися чи звернули не туди, маємо стати їм підтримкою та подати руку. Бо інколи в скрутних ситуаціях Бог посилає нам людей, аби допомогти. Чи станемо ми тією людиною — це теж тільки наш вибір. Я схильна вважати, що майбутнє нашого світу залежить від кожного: малюка, що прагне його досліджувати, та дитини, що робить перші кроки, від дорослого, що прагне бути як дитина і дивиться довкола, проеціюючи добро. Вічна боротьба добра і зла насправді невидима, але вона відбувається щоденно у голові кожного з нас. Даруючи світу краплинку любові, щоденно ми вже робимо його кращим. Залишитися на самоті проти всього світу – це не тягар, а можливість. Не виклик, а відкриті обійми до всього навколо. Коли впускаєш світ до свого серця, то й він відкривається тобі. Та в моменти розпачу, які неодмінно зустрічає кожен в силу своєї людської природи, ми ніколи не самі. Якщо бачимо позаду себе вервичку слідів (пару чи дві), то це означає тільки те, що цей шлях ми вже здолали. І кожен крок, який робимо далі, завжди є під силу. А якщо ж ні — то завжди є Той, Хто готовий нести нас на руках.
Марія ІВАНЦІВ
