Упродовж 3–13 вересня 2023 року у м. Римі (Італія) відбувся Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. Напередодні повідомлялося, що це місце було обране невипадково. Адже Рим є центром католицького світу, місцем перебування Наступника апостола Петра та джерелом, із якого в різні куточки світу розливаються потоки християнської науки та відповідей на сучасні виклики життя.
Під час цьогорічного Синоду Єпископів УГКЦ владикам вдалося зустрітися із кількома представниками Курії Апостольської столиці та з Святішим Отцем Папою Франциском. Однак, чи вдалося донести до Ватикану біль і страждання українського народу, спричинені російською війною проти України? Чи вдалося синодальним отцям віднайти відповіді та методологію для ефективного душпастирства задля зцілення ран війни? Чи Українська Греко-Католицька Церква готова підтримувати своїх вірних та увесь український народ у ці хвилі труднощів та випробування? Про це ми спілкуємося із владикою Борисом Ґудзяком, архиєпископом і митрополитом Філадельфійським.
У цьому інтерв’ю ви довідаєтеся:
- Чи повинні ми бути вдячними Папі Франциску;
- Як шукати єдність у сучасному розмаїтті думок та експертних оцінок;
- Якими характеристиками має бути наділена Церква, щоб допомагати у зціленні ран війни;
- І чому Норвегія є значно ближчою до нас, аніж може видатися.
Вітаємо вас, владико Борисе! Цьогорічний Синод із багатьох сторін є доволі унікальним. Насамперед це один із найбільших Синодів Єпископів нашої Церкви. З іншої сторони, цей Синод відбувається у воєнних умовах. А це означає, що український народ відчуває сильний біль як з причин війни, так і через нерозуміння його досвіду зі сторони міжнародної спільноти.
Одним із основних моментів цього Синоду була зустріч із Папою Франциском. На Вашу думку, наскільки плідною була ця зустріч? Зрештою, наскільки нашому Синодові вдалося донести Папі біль українського народу?
Важливо підкреслити, що попри війну, неймовірні труднощі, які переживає наш народ, попри травми і кривди, попри вістки про смерті, наша Церква живе. І це був живий Синод. На сьогодні у нашому Синоді є 56 єпископів. Якщо ми подивимося на історію нашої Церкви, у 1900 році були лише три єпископи. У цьому міжчассі були різні спроби, які тривають і досі, нашу Церкву знищити. Сам факт того, що наша Церква розвивається, є джерелом великої вдячності. Адже це не заслуга людей, а Божа благодать. І саме цю благодать ми відчуваємо на наших зустрічах.
Без зайвої канонізації, без якихось суперлятивів фактом є те, що ми — Синод Української Греко-Католицької Церкви — працювали тут, у Римі, у мирі, злагоді та дискусіях і шукали консенсус. Ми зустрічалися із представниками Святого Престолу на чолі із Папою Франциском. Були зустрічі із кардиналом П’єтро Пароліном, кардиналом Маттео Дзуппі та кардиналом Куртом Кохом і майбутнім кардиналом, а сьогодні архиєпископом Клаудіо Ґуджеротті. В усіх цих зустрічах відбувався щирий обмін думками. Ми відчули, що різні представники Апостольського Престолу розуміють проблему.
Такою була і зустріч із Папою Франциском, який сам визнав, що одним із болів українського народу є те, що вони переживають, чи Папа їх розуміє. Очевидно, що Папі Францискові це прикро. Йому прикро, що він завдає болю. Він хотів підкреслити, наскільки він переживає за катовану Україну. Він часто вживає термін «martoriata», який не завжди правильно перекладають. Часто вважають, що Папа говорить про Україну, як мученицю, а він радше має на увазі «катована». Папа вже 227 разів виступив із закликом до всього світу про молитву. Папа провадить гуманітарні акції, працює над визволенням військовополонених та дітей, яких насильно вивезли з України. І, очевидно, постійно дає сигнали цілому Католицькому світові допомагати Україні у гуманітарній сфері, зокрема приймати біженців.
Ці двозначності у комунікації, які відбулися, є прикрі. Але я думаю, що після цього Синоду в Римі сумнівів щодо цієї проблеми вже немає.
Самим фактом того, що зараз у нас 56 єпископів та 37 єпархій й екзархатів, коли у 1900 році було лише три, ми завдячуємо великою мірою Римові, Папі та Апостольському Престолові, які формували цю структуру. Саме Папа є знаком єдності. Ми вдячні, що за останні роки, розпочинаючи від відновлення Незалежності України, 1000 українських студентів здобували вищі богословські студії у Римі. І це фінансує Ватикан.
Блаженніший Святослав підкреслював, що не лише із практичних рацій, але з глибокого переконання ми ісповідуємо, що є «одна, свята, соборна й апостольська Церква», і що Наслідник святого Петра є символом цієї єдності. Навіть, якщо з’являються певні труднощі, це не змінює імперативу, що закладений у Слові Божому. Наша єдність — це Божа воля. Ісус перед своїми страстями в останньому слові, які скеровував до апостолів, казав: «Будьте одно, як я і Отець одно». І тому у 400-ліття мученицької смерті святого Йосафата було важливим, щоби ми усі могли у соборі Святого Петра звершити Божественну Літургію і поклонитися мощам священномученика.
Митрополит Борис під час Божественної Літургії у базиліці Святого Петра у Ватикані, 10 вересня 2023 року
Блаженніший Святослав назвав цьогорічний Синод «Синодом надії». Частково це спричинено тим, що вперше у Синоді беруть участь аж шестеро нових єпископів. Водночас усі єпископи на Синоді представляють різні регіони та відмінний досвід, що спричиняють різні бачення тих чи інших процесів. Яким чином Синод будує єдність? Що є запорукою цієї єдності?
Запорукою єдності має завжди бути наша вірність Христові. Церква — це Тіло Христове. Водночас, це структура і людська спільнота, що обумовлена культурою, контекстом, своєю історичною епохою. Проте не можемо забувати і про те, що це есхатологічна дійсність. Ми, «що в Христа хрестилися», стали частиною Христового Тіла. Ми вже частково є там, адже Христове Тіло вознеслося. Важливо зазначити, що Христос після Вознесіння сів праворуч Отця із ранами на Його тілі. Возносилося воскресле Тіло із ранами, яких доторкався апостол Тома. Отже, Церква є святою, вона є Христовим Тілом, але вона також має рани, бо має людський вимір. Перебування у цьому таїнстві і глибинне розуміння того, що людський гріх і неміч не перекреслюють божественної дійсності Церкви, стають для нас фундаментом, на якому ми не відділяємося одне від одного і не розчаровуємося через якісь кон’юнктури.
Очевидно, що над цією єдністю треба працювати, треба слухати один одного, важливо бути разом. Мені здається, що практика синодальності, яку Папа Франциск активно пропонує, що є характерною Східним Церквам, має розвиватися і поширюватися. Синодальність, яку ми переживаємо як єпископи, має щоразу більше ставати характерною для наших єпархій та наших парафій. Вона має обіймати наш клир, монашество і мирян. Ми бачимо зародки цього. Ми відновлюємо традиції після років нищення нашої Церкви. Ми йдемо назустріч новим викликам, бо щоразу більший відсоток наших вірних є поза межами України. Не володію точними даними, але пропускаю, що вже четверта частина вірних УГКЦ є на поселеннях.
Тому єдність є Божим даром. Це благодать, яка кличе нас до подвигу. Треба вміти дякувати один одному, якщо так просто сказати. І треба вміти перепрошувати: «вибач», «я помилився», «пробач, якщо щось не так». Ці прості євангельські жести стають методологією збереження цієї єдності.
Водночас такі жести, мабуть, є цілющими моментами у контексті зцілення ран війни, про що доволі багато говорили на цьогорічному Синоді. Це один із аспектів душпастирського супроводу наших вірних. Якою повинна бути Церква, щоби ця цілюща благодать Христа доторкалася сердець тих людей, які постраждали внаслідок війни?
Ми маємо бути реальними, практичними і реалістичними. Реально ми маємо знати рани, бути близько. У цьому контексті Папа Франциск має цю гарну фразу про те, що пастир має мати запах своєї отари. Ми маємо бути практичними, тобто не лише на словах, але насамперед на ділах допомагати. І ми маємо бути реалістичними. Ми маємо розуміти, що є лише один Спаситель. Ним є Ісус Христос. Багато українців сьогодні є на межі виснаження. Ми усі знаємо про те, що нам треба на своєму блокпості стояти далі. Щодо цього не існує сумнівів. Але ми також мусимо розуміти, що перемога правди — це буде перемога Божої правди. Ні я, ні ти своїми зусиллями не можемо змінити світ самотужки. Це не означає, що не потрібно надалі працювати. Але треба мати реалістичні очікування і віддавати Богові, зокрема і те, що бачимо, але не можемо осягнути. Але взагалі Богові треба віддавати усе.
Я так проповідую сам до себе, адже сам багато переживаю. Постійно питаю себе: «Як це так? Чому так буває? Чому не вдається залагодити цю рану? Чому не вдається допомогти цій людині чи цій спільноті? Чому ця війна триває? Чому гинуть люди?» Є багато питань. На них потрібно знаходити відповіді. Але є одна методологічна відповідь — бути у сопричасті, тримати один одного за руки, слухати один одного, витирати сльози один одному…
У цей період вже другого року повномасштабної війни, — зрештою, це проявлялося вже від початку війни у 2014 році, — Господь дав українцям, і не тільки їм, дар солідарності. Мені здається, що це годі пояснити людською мовою. Як це так, що 14 мільйонів людей були змушені покинути свої домівки і ніхто не помирав з голоду? Як це так, що зараз є шість мільйонів внутрішньо переміщених осіб і вісім мільйонів людей, які виїхали за кордон, і вони не голодували? Як це так, що після пошкодження 40 % української мережі енергопостачання, ніхто узимку не замерз? Чому? Бо убогі приймали до себе тих, хто взагалі нічого не мав. Упосліджені ділилися тим останнім, що у них залишалося. Це неймовірний прояв людської солідарності, але водночас Божа благодать, яка увиразнилася серед нас. І також серед наших сусідів — поляків, румунів, словаків, італійців, французів, німців, англійців.
Сьогодні у відсотковому відношенні, якщо брати до уваги кількість населення та розмір бюджету, найбільше допомагає Норвегія. Коли ми могли собі подумати, що Норвегія є нашим партнером? Загалом, беручи до уваги усі країни світу, найбільше допомоги на захист, економіку та гуманітарні потреби передала Америка. В Америці католики підтримують Україну. Там є понад 300 єпископів, і ні у кого із них не коливалася думка, ніколи не було сумнівів щодо моральної позиції у цій війні. У цьому виявляється важливість міжнародного, вселенського, католицького середовища. У багатьох країнах католики, а також громадяни та політики, які підтримують Україну, є натхненні католицькою соціальною доктриною. В Америці зараз налічується 72 млн католиків, а це 20–22 % населення цієї країни. У Сенаті є 25 % католиків і 30 % — у Палаті представників. Водночас дві третини Верховного Суду є католиками і Президент визнає себе католиком. І ця присутність католиків є однією із причин, що в Америці допомога була настільки потужною. Нам треба і далі над цим працювати. Молитися, щоби ця солідарність надалі не зменшувалася, але навпаки, зростала й утверджувалася.
