Досить часто люди соромляться ставити відверті питання священнику. Зазвичай, посилаючись на те, що не знають, як його сприймати. Бо для одних священник – щирий друг, для інших – суворий батько, для когось – досвідчений порадник, а іноді – психолог. Кожен йде до храму з різними турботами й виходить з різними відповідями.
З отцем УГКЦ Іваном Жуком ми розмовляли у стінах Собору Воскресіння Христового. Розмова була теплою і відвертою. Ділюсь з вами порцією душевного спокою і відповідями на питання, які, можливо, ви самі б не поставили.
Отче, розкажіть про свій шлях до Бога. Коли ви зробили такий вибір?
Я народився у Радянському Союзі – церкви були закриті. Тоді говорили про жовтенят, піонерів та комсомольців, а про Бога говорити було зась. Але мої бабуся і дідусь вчили мене молитись. Малим хлопцем, мені подобалось слухати їхні розмови. Вони часто говорили про віру в реаліях Радянського Союзу. Кожної неділі у нашій хаті слухали службу Божу з Радіо Ватикан. Також пам’ятаю, що ми просвіщались, слухаючи Радіо Свобода.
Я мало знав про церкву і релігію загалом – усе пояснював дідусь. У 1975 році мій батько з дідусем відбудували церкву, яка напередодні згоріла, і я часто приходив туди. Розпитувався у дідуся, що означають ті ікони, а що образи – тоді я ще навіть не знав різниці між ними. Пригадую, що мені дідусь показав на церкву і сказав: «Ось тут живе Бог». Я завжди з цікавістю заглядав і сподівався побачити, де ж він є.
У першому класі мені казали: «Бога нема, скоро ви станете жовтенятами – і будете носити орден Леніна». Одного разу до школи приїхала комісія, і моя краватка була в кишені штанів, а на грудях був хрест. Коли це побачили, то присоромили мене перед цілим класом, мовляв, ти що не знаєш, що Бога не існує! Згадували цю історію і на шкільній лінійці, а я тоді довго думав: «За що ж мене покарали?». Тоді я вважав, що це тільки за відсутність краватки, бо осягнути, що відбувалась потужна антирелігійна кампанія мені було складно. Але це був один з таких ключових випадків, що стали причиною мого вибору.
А які ще були випадки?
Коли мені було 12, я і мій молодший брат залишились самі вдома. Я колихав його на руках – і раптом побачив, що він завмер. Я одразу вклякнув на коліна перед образом Ісуса, що був серед дітей, і почав сильно і щиро молитись. Мій брат ожив – і Господь вкотре показав Свою силу.
Як ваші рідні поставились до такого вибору?
Мій дідусь – дуже віруюча людина. Він вразив мене своїм вчинком. Дідусь віддав своє життя за життя іншої людини, врятувавши молодика, коли того дерево затягало до пили. Молоду людину дід врятував, але сам відійшов у вічність. Сумно і прикро. Але я пишаюсь, що мав такого дідуся.
Бабуся також часто молилась. З нею ми завжди читали Хресну дорогу. І хоча тоді я чекав, коли молитва вже закінчиться та після неї я відчував радість та емоційне піднесення.
Пригадую, що вдосвіта наша сім’я ходила сповідатись в сусідні села за декілька кілометрів від нашого. Боялись, щоб ніхто не побачив. Мали й проблеми потім, але віра супроводжувала нас завжди.
У роки незалежності я ще більш серйозно почав замислюватись про те, щоб стати священником. Я навчався у гімназії Климентія Шептицького, згодом – у Монастирі отців-студитів. У 1994 році відбувся мій постриг до монастиря, потім вступив до Львівської семінарії Святого Духа. Закінчивши курси, я розпочав монаше життя у Свято-Покровському монастирі. У 2001 році став дияконом, а з 2002 року префектом у семінарії, з 2004 – я висвячений на священника.
Розкажіть про своє життя за межами церкви. Як проводите вільний час?
У 2006 році я прийшов до Катедрального собору. Мені паралельно дали декрет капелана в’язниці. Там я працював з неповнолітніми, як душпастир. Була праця і з офіцерським складом. Я хотів, щоб слідчі розуміли, що перед ними не тварини, а люди – християни. Ув’язнені ж мали усвідомити, чому вони потрапили за ґрати, у чому полягає їхня помилка. Бо зміни відбуваються тільки після усвідомлення своєї провини. Я намагався об’єднати це в якомусь моральному аспекті: пояснював, хто такий християнин, яке його завдання. Докладав максимум зусиль, щоб зробити все від мене можливе.
Зараз я будую сиротинець на Валах і церкву Святого Миколая. Розумієте, я виріс у багатодітній сім’ї, а на моїй вулиці жила дівчинка, кругла сирота. Ми разом росли – її біль я відчував на собі, тому знаю, яка складна доля дитини-сироти.
Чи були у житті моменти, коли Ви найяскравіше відчували присутність Бога?
Безліч разів. Мій тато був майстром і до нього за допомогою прийшов бідний чоловік. Батько погодився, узяв циркулярку до рук, а вона вирвалась і вдарила його у живіт. Його забрали до лікарні. Виринув спогад, як помер дідусь – це мій дитячий біль. Пам’ятаю, як щиро я молився, зі сльозами на очах, і просив, щоб Бог не забирав мого тата.
Потім захворіла моя мама – їй відняло ноги. Я був ініціатором того, щоб мої молодші брати і сестри постійно молились за неї. Мама каже, що ми вимолили їй життя.
Сьогодні не дивує бажання молоді пожити разом, а тільки згодом повінчатись. Яка ваша думка стосовно цього?
Зараз багато молодих людей зранених. Часто можна почути, що моє серце зболіле – дуже багато говорять, що жили разом і розійшлись. Чому це відбувається? На мою думку, через деморалізацію. Мораль – людська совість, яка є першою сходинкою, щоб вести правильне християнське життя.
Зараз маємо продукцію, яка дуже впливає на молодь. Мовляв, так роблять по цілому світі. Наприклад, в Америці масово поширено, що люди живуть без шлюбу, «випробовуючи» одне одного. Маємо ситуацію, коли люди самі собі створюють проблеми. Я не консерватор, але, на мою думку, ми можемо випробовувати ґаджети або ж автомобілі… Користуватись і споглядати, як вони працюють. Людей мають зводити не матеріальні речі, а тільки почуття. Людські почуття – не іграшка. Їх не можна випробовувати.
Молодим людям досить складно сприйняти те, що християнство не допускає дошлюбних статевих стосунків. Яка ваша позиція?
Є таке поняття субкультури. Вона розвивається шаленими темпами у цілому світі і впливає на підсвідомий розвиток кожної людини. Але стосунки не мають мати тільки базу фізичного, бо куди важливішими є почуття. Людина – не річ, а особистість. Ми хочемо, щоб нас поважали, враховували нашу думку і переконання. Але де ж тут є повага? Хіба повага і суть любові – полягає в статевих стосунках? Що тоді ці люди можуть подарувати одне одному після одруження? Навіщо тоді дівчині одягати біле плаття на весілля? Білий колір – символ чистоти і непорочності. Колись це означало, що дівчина віддає хлопцеві найцінніше. А який тоді це має сенс зараз?
Шоста заповідь Божа каже: «Не чужолож». Часто люди думають, що вона означає – не обманюй, але її тлумачення – не лягай до чужого ліжка. Саме тому дошлюбні і позашлюбні інтимні стосунки є гріхом. А коли людина служить гріху, то краса її душі руйнується. Дошлюбні статеві стосунки мають свої наслідки в майбутньому. Усе взаємопов’язано: йдеш всупереч совісті – отримуєш покарання. У людській підсвідомості завжди керує «Я». І тоді починаються конфлікти та скандали. Так, люди можуть перемогти власне «Я», але таке трапляється нечасто.
А чи знаєте ви, що в Україні серед усіх європейських країн найбільше вбивають дітей. Папа Іван Павло II сказав: «Народ, який вбиває своїх дітей, не має майбутнього».
Чи є якісь вказівки стосовно одягу вірян? І чи може священник зробити зауваження з цього приводу?
Ортодоксальні церкви чітко дотримуються біблійних приписів, які зобов’язують, як мають виглядати парафіяни в храмі. Апостол Павло сказав: «Жінка з непокритою головою не може приносити Богу славу». Коли християнин читає Святе Письмо, то має розуміти, що це стосується у першу чергу його. Але після Ватиканського собору католицька церква більш ліберально ставиться до зовнішнього вигляду. Вона радше акцентує свою увагу на внутрішньому стані, з яким настроєм і серцем людина приходить до храму. Бог не дивиться на зовнішність. Прийшовши до церкви, людина приносить Богу славу, честь і поклін. У 50 псалмі ми молимось: «серцем чистим і духом сокрушеним Бог ніколи не погордить».
Якщо людина надто відверто одягнена, священник може зробити зауваження. Бо чомусь, коли ми йдемо до театру, є відповідний дрес-код, до ресторану ми також не ходимо в шортах і футболці. Коли ми маємо якусь важливу робочу зустріч, то готуємось і чепуримось. Чомусь на зустріч з президентом люди більше бояться за свій зовнішній вигляд, ніж коли йдуть до церкви. А хто вище Бог чи президент? Має бути якась повага до місця, куди ти йдеш. Зрештою, є ж відповідні норми етикету: як потрібно поводитись і як одягнутись
Доволі багато суперечок точиться навколо онлайн-трансляцій богослужінь. Яке ваше ставлення? Чи повинні ми боятися того, що люди звикнуть до такого типу богослужінь?
Церква використовує різні інструменти для того, щоб завжди залишатись з людьми. Через ситуацію з пандемією церква, аби бути утішливою матір’ю для своїх дітей використала онлайн-зв’язок. Зробили це для того, щоб люди пам’ятали, що церква завжди молиться і прагне допомогти кожному. Ми просимо Бога за здоров’я, зцілення усіх, за зникнення цієї пандемії. Зараз стати ближчим до Бога ще легше – не потрібно нічого шукати, тільки слухати онлайн-трансляцію, і що важливо, робити це з відкритим серцем.
Інше питання – як людина це сприймає. Мовляв, навіщо ходити до церкви, якщо я можу посидіти дома і послухати. Але зауважу, що храм – місце слави Божої. Ісус казав: «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я присутній». Але церква ніколи не нав’язує людині, що тій робити. Церква як мати – тільки пропонує і прагне кращого майбутнього.
Чи дотримується церква карантинних обмежень? І як на них реагують священники?
Церква відповідно до законодавства і вказівок МОЗ чітко дотримується усіх зобов’язань. Ми відповідальні за людей, що ходять до нашого храму. Тому саме ми маємо подбати про їхнє здоров’я і життя. Запевняю, що кожен священник, якщо має будь-які симптоми, то робить ПЛР–тестування. І в разі позитивного результату – самоізолюється.
Церква завжди приймала найбільший удар на себе. Церква – наша мати, не тільки моя, як священника, а й усіх хрещених людей. Навіть тих, хто не розуміє свого статусу християнина. Я протягом карантину прошу Бога за кожного, чи то віруюча людина, чи ні. Мені це дуже болить: за свій народ, за свою церкву. Я був свідком багатьох страждань, і прошу в Бога, щоб нарешті український народ об’єднався: і старше покоління, і молодь. Аби церква була одним тілом Ісуса Христа, а держава була одним народом. Бо тільки в єдності ми можемо подолати і віруси, і труднощі, і розбрат.
Серед молодих людей побутує думка, що можна вірити в Бога і не обов’язково ходити до храму. Чи може віра жити окремо від церкви?
Якщо я вірю в Бога, а Він каже, що так має бути, то як я можу не виконувати його волю? Мовиться, що щоденно Господь додавав до церкви тих, що спасались. Тобто, Бог не тільки бажає, щоб люди спасались, а й щоб вони були в церкві, тобто в середовищі віруючих. Виконайте заповідь Божу – вшануйте свято Боже молитвою у храмі, а житейське на цей день відкладіть: бо день той не ваш, а Божий, – Богу його і віддайте. Бог знає про усі ваші земні справи і турботи, тому повірте: Він благословить вас за виконання Його заповіді. У церкві формується бачення християнина: не те, що мені хтось розповів, а те, що я побачив на власні очі.
Наша молодь – дуже гарна і розумна. Я завжди кажу нашим священникам: «Плекайте підхід до молоді». Зараз дуже багато інформації, молоді люди часто шукають щось в мережі, а там багато дезінформації. Не усі вміють фільтрувати те, що бачать-чують-читають. Моє прохання – думайте, що споживаєте. Хочу, щоб молодь вміла формувати власну позицію. Молоді люди – наше майбутнє, і яким буде світ через десятки років залежить тільки від них. Так, я розумію, що в молоді є певне розчарування. Багато помилок було і у церкви. Бо вона – як свята, так і грішна. Усі люди – грішні, без винятку, хто вони є.
Яке ставлення церкви до забобонів? Як людині з ними боротись?
Різко негативне: церква критично ставиться до них. Забобони обмежують людей, психологічно пригнічують. Вони перекреслюють віру. Є перша заповідь Божа: «Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене». Кожна людина має читати Святе Письмо. Знати і перечитувати заповіді Божі. Мало того, все треба правильно розуміти.
Люди ходять до ворожок, зливають віск. Хочу наголосити, що звертатись до таких речей – тяжкий гріх. Ба навіть, коли чіпляють на себе червоні нитки – це свідчить про те, що ми невіруючі люди.
Яка роль священика у сповіді? Чи завжди зберігається таємниця сповіді?
Священник – інструмент у руках Бога, який допомагає і навертає ту людину, що приходить каятись в гріхах. Церква завжди дбає про важливість Святої Сповіді. Коли мене висвячували на священника, я присягнув перед Богом, що таємниця збережеться. Саме тому я ніколи, ніде та нікому не скажу того, що почув у сповіді, ба більше, навіть під загрозою смерті. Ваша таємниця помирає разом зі священником. Чому вона називається Свята Тайна Покаяння? Тайна, бо є присутній Ісус Христос, а Свята, бо освячена кров’ю Ісуса Христа. Покаяння ж тому, що відбувається примирення людини з Богом.
Які гріхи сучасності стали масово поширеними?
Аборти, розлучення, зради, дошлюбні статеві стосунки, корупція і байдужість одне до одного.
Які поради Ви можете дати людям, що скаржаться на те, що не можуть знайти свій шлях на землі?
Людське життя – це дар Господній. Його треба примножувати. Усі ми знаємо притчу про таланти. Чоловік покликав своїх слуг і одному він дав п’ять талантів, другому — два, а третьому — один. Кожного наділив за здібностями і вирушив у путь. А коли повернувся, то побачив, що кожен по-різному використав його дари. Хто як скористався дарами Божими, в тому кожна людина має звітувати перед Господом при другому Його пришесті. «Той, хто має, одержить іще більше і матиме надміру, а у того, в кого нічого немає, забереться і те мале, що йому належить». Бог знає, скільки потрібно дати кожному за його здібностями, тому й одержують — хто більше, а хто менше.
Оцініть себе: свої таланти і можливості. А тоді реалізовуйте їх. Будь-хто може звернутись за допомогою до священника, ми завжди готові розрадити. Пам’ятайте, до кого ми себе зарахуємо, не образно, а тільки своїми вчинками, тими і будемо.
Розмовляла Тетяна Дармограй
Джерело: Firtka.if.ua
