Він уже не перший рік захищає свою державу від ворога. Він грається з долею, випробовуючи на витривалість. Він знав, що почнеться повномасштабне вторгнення, тільки не міг передбачити стовідсотково, коли саме.
Вона – студентка столичного університету. Пізнає тонкощі ще незвіданої сфери, намагається поєднувати навчання з роботою. Обоє радіють кожній зустрічі, навіть недовготривалій. Вони таки здибаються в чужому місті, в лютому 2022. Вони вже звикли до стосунків на відстані, адже це тимчасово, так поки треба. В майбутньому вже не доведеться оббивати пороги вокзалів для зустрічей.
24 лютого 2022. Він телефонує їй, коли за вікном ще темрява. Він – наче морозний контрастний душ для неї, бо ж вміє зберігати холодний розум. Каже, що треба якнайшвидше їхати до знайомої на захід, там бо безпечніше.
Паніка, натовпи розгублених студентів з телефонами та наплічниками в руках. Не треба ж пояснювати, яка ситуація була в Києві в перші години? Вона поспіхом збирає речі з гуртожитку, купує квиток, чекає автобуса. Рейс скасовано. Залазить до потягового вагона. Приїжджає. Сама б, мабуть, так швидко не зметикувала. Він подбав за обох.
Лютий-березень 2022. Вона поселяється в приятельки. Знайомиться з її сімейством. Сплять в одному ліжку з тепер уже подругою. Замість першої сирени чують церковні дзвони. Аби багато не думати зайвого – волонтерять. Немає ні роботи, ні навчання. Накльовувалися якісь там онлайн-пари, але було зовсім не до них. Розвантажують фури з гуманітаркою. Десятки діалогів з десятками людей. Спускаються в укриття. Тривожно, але в гурті – терпИмо.
За кожної нагоди намагається побалакати з ним. Сповіщення в соцмережах ввімкнуті на його повідомлення, а переписка видалена цілком – так безпечніше, так треба. Він – у самому пеклі на Землі, в Маріуполі. Посміхається, каже, що переможемо, бо по-іншому бути не може, і думати по-іншому навіть не вартує. Головне – вірити.
– Допомога? Нічого не потрібно – у нас з хлопцями є все. Тримаємося, хоч ворог гатить безупину.
– Люблю тебе!
– І я тебе люблю! До зустрічі!
Квітень 2022. У неї все стабільно, якщо це можна взагалі назвати стабільністю: волонтерство, спільні вечері в новому тимчасовому домі. Горе об’єднує. Намагаються вжитися 10 людей під одним дахом. Намагаються з усіх сил не поїхати дахом. У кожного – своє, але взаємопідтримка якось допомагає.
Вона розповідає мені купу довоєнних історій, особливо багато – про нього. Про знайомство, про спільні мандри, про його улюблені страви, про мрії. Він телефонує вкрай рідко. Правду кажучи, майже не телефонує. Ситуація в Маріуполі жахлива. Вона вперше прокручує в голові різні варіанти розвитку подій, але любов та віра в краще перемагають.
Рідкісний цінний відеодзвінок. Вона відставляє їжу в бік, і не дарма – хлопці не їли вже три дні, лише розділили пачку арахісу між собою. Майже не сплять – небезпечно там спати, майже неможливо. Короткі дзвінки на кілька хвилин – наче манна небесна, радість для всіх, але для неї – особливо…
У неї – день народження. Нові друзі вітають, є торт, навіть свічки задуваються. Вона загадує бажання, і за традицією не розповідає нікому. Та хіба важко здогадатися?.. Він не телефонував уже довго. Близько 22:00 дзвінок. Він. Йшов через купу ворожих позицій до штабу, аби привітати.
– Ти не забув?
– Я пам’ятав увесь день.
– Чим ми можемо вам допомогти? Скажи нам, бо ми ж не розуміємо цілком.
– Ви нічим мені не допоможете. Працюйте в тилу і бережіть себе.
Дев’ятеро людей спали солодким сном в хаті, бо тоді ніч видалася без сирен. Аби нікому не заважати, вона просиділа кілька годин у ванній, розмовляючи з ним. І обоє вони посміхалися. Він не знав, коли почує її голос наступного разу.
Ситуація в Маріуполі ставала все гіршою. Сотні дописів у соцмережах, виходи на мітинги з проханням проведення процедури екстракції для військових. Місто Марії перетворювалося на попелище. «Азовсталь» стала прихистком для цивільних та захисників, але трималася вже з останніх сил.
Вона ходить на мітинги, контактує з такими ж дружинами, дівчатами та матерями, але результату немає. Найбільше гнітить безпорадність, неможливість вплинути хоча б на щось. Все надто глобально. Він не телефонує… Довго…
Початок травня 2022. Зателефонував. Наказ: здатися в полон. Вперше за кілька місяців на її очах зблискують сльози. І знову видалена вся переписка.
– Люблю тебе! До зустрічі!
– І я тебе люблю! Обов’язково до зустрічі!
Кінець зв’язку.
Ми завжди обговорювали, що азовців не візьмуть у полон – надто вже боягузливі вороги, злякаються й виберуть легший шлях розправи. Ми цього боялися понад усе. Вона розповідала мені про нього безліч – серйозного і просто буденного. Я знаю про цю людину більше, ніж він мені встиг розповісти про себе при наших зустрічах. Від цього часу почався відлік.
Червень 2022. Невідомість.
Липень 2022. Дзвінок від нього. 1 хвилина. Живий, у полоні. Любить її.
29 липня 2022. Теракт в Оленівці. Вечір. Одне коротке повідомлення від нього з невідомого номера. Живий. Любить її.
Серпень 2022. Немає зв’язку.
Вересень 2022. Звільняють з полону кількох його побратимів. Їй дарують букет квітів – від нього. Кажуть, що бачили його. Живий. Любить її.
Жовтень 2022. Немає зв’язку.
Листопад 2022. Немає зв’язку.
Грудень 2022. Немає зв’язку.
Січень 2023. Немає зв’язку.
Лютий 2023. Немає зв’язку.
Березень 2023. Немає зв’язку.
Квітень 2023. Немає зв’язку.
Травень 2023. Немає зв’язку.
Червень 2023. Немає зв’язку.
Липень 2023. Немає зв’язку.
Серпень 2023. Немає зв’язку.
Вересень 2023. Немає зв’язку.
Жовтень 2023. Немає зв’язку…
Вона живе. Намагається працювати, вчитися. Ходить на мітинги. Робить багато буденних речей, як і кожен з нас. Складає на окрему купу речі, куплені для нього. Читає багато новин. Намагається жити життя.
Я знаю, що якби існував такий прилад, який сканує людські душі та почуття, я б хотіла, щоб ви побачили результати досліджень її організму. Такі відверті, офіційно підтверджені, задокументовані та підписані. Бо я й без цього знаю: її душу переповнює сталь. «Її серце – сталь, її кров – Азов». Приблизно так себе почувають дружини та кохані військових і полонених.
Не втомлюйтеся від війни, бо війна не втомлюється ні на мить. У війни немає вихідних чи відпусток. Працюйте, донатьте на військові потреби, волонтерте та робіть усе можливе.
Поширюйте інформацію про полонених, особливо серед іноземців, перебуваючи за кордоном, перекладаючи англійською та іншими мовами. Мені здається, ми вже починаємо програвати інформаційну війну.
Поширюйте! Прошу кожного й кожну, хто читає ці рядки.
Приблизно 700 азовців досі перебувають у полоні.
Він досі серед тих 700.
Вона досі чекає.
І досі одне питання повторюється з дня в день: «Де Азов?».
Одна з тисяч історій.
Анастасія ГУЛЯЙ
