Харизма сестер Згромадження Маріїних сестер Чудотворного медальйону полягає в тому, щоб допомагати хворим, стражденним літнім людям і потребуючим. Через своє служіння сестра Марта і сестра Барбара познайомилися з родиною біженців з Маріуполя. Завдяки допомозі сестер, підтримці рідних та близьких, 76-річна Павліна може повертатися думками до трагічних подій не лише з жахіттям і сумом, але й вдячністю за дар життя.
Про це пише Vatican News.
Допомога літнім людям завжди має велику цінність. Відомо, що рівень опіки похилими віком та людьми з обмеженими можливостями показує рівень цивілізованості суспільства. Вони є однією із категорій людей, які найбільше страждають під час війни, тому що часто вони частково або повністю залежать від інших: потребують допомоги, щоб робити покупки, пересуватися, готувати їжу, доглядати за своїм помешканням та за собою. А в країні, що стає жертвою військової агресії, кількість потребуючих допомоги значно зростає, і не завжди вистачає тих, хто їм допомагає.
Серед тих, хто ніколи не припиняв дбати про найслабших і відкинутих у суспільстві, є сестри Згромадження Маріїних сестер Чудотворного медальйону, яке було засноване в Словенії та від 2005 року діє також в Україні. «Наша харизма – допомагати хворим, стражденним літнім людям, тим, котрі потребують допомоги, – зазначає в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News представниця цього згромадження сестра Марта Мешко. – Ми живемо харизмою святого Вікентія, основа якої полягає в тому, що в кожній особі є присутній Ісус, і саме у такий спосіб ми намагаємось дивитися на людину, незважаючи на те, чи вона стара, чи хвора, чи вже геть безсила».
Допомога родині з Маріуполя
В Україні Маріїні Сестри Чудотворного медальйону мають дві спільноти: одну в Києві, а іншу в селі Тур’я Ремета на Закарпатті, куди на початку війни переїхали також сестри з Києва і перебували там впродовж трьох місяців. «Тут до нас почали привозити гуманітарну допомогу, – розповідає сестра Марта, – і ми почали цікавитися, скільки в селі є біженців і чи їм потрібна допомога. Нам сказали, що є одна сім’я з Маріуполя. Одного дня ми зібрали для них пакунок і поїхали до них». Таким чином сестри познайомилися з цією родиною: 76-річною Павліною, її 70-річним чоловіком, їхньою онукою Іриною та її чоловіком, і їхніми двома маленькими дітьми. Завдяки закордонним благодійникам сестри допомогли їм придбати власне помешкання. Знайомство переросло у дружбу. Пані Павліна розповіла сестрам про жахіття, які вона зі своїм чоловіком пережили в Маріуполі впродовж першого місяця широкомасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну, та про те, як їм вдалося вийти з того пекла.
Ще досі сестра Барбара Петерлін, яка походить зі Словенії, переповідаючи цю історію, не стримує своїх емоцій. За допомогою сестер ми зв’язалися з Павліною та її онучкою Іриною, щоб почути їхню розповідь з перших уст.
«Ніколи не думали, що попадемо в таку тяжку війну»
«Я по професії інженер-технолог громадського харчування, а чоловік інженер конструктор, – розповідає пані Павліна. – Він на заводі працював головним інженером-конструктором, начальником бюро був, але він вже на пенсії. Йому 70 років, а мені 76. Живемо разом тридцять сім років. Ми пропрацювали сорок років, пенсію заробили, і ніколи не думали, що попадемо в таку дуже тяжку війну. Це були страшні часи, дуже страшні… Коли 24 лютого внучка заїхала до нас, а я і кажу: “Та не їдьте нікуди, залишайтеся і будем тут разом”. Але внучка поїхала, а ми залишилися, бо ми вже старі, і нам дуже тяжко розставатися зі своєю квартирою. І ми ніколи такого не чекали, що так стане нам тяжко. Дуже було тяжко».
Початок жахіття
Щодня ситуація погіршувалася. 1 березня у кварталі, де мешкало літнє подружжя, пропало світло, відключили газ, перекрили воду. Ракети літали одна за одною, палали будинки. «Ми почали сходити в підвал, – веде далі жінка. – Коли ми спускались в підвал, вони кричали, щоб ми залишали ключі і квартири залишали відкритими. Коли ми піднялись, уже всі квартири були розграбовані. Нам ніхто не підвозив ані воду, ані хліб. Тяжко було, а особливо, нам, похилим віком, сходити в ті підвали». Одного разу, сидячи в підвалі, мешканці будинку почули запах паленого, і коли вибігли назовні, то побачили, що горить їхній будинок. «Ми стали під загородою, а наш будинок уже палає, – пригадує вона із сумом. – Оце було найстрашніше: дивитися, як горить все те, що надбали за сорок років життя, і що в такі роки ми залишилися зовсім без нічого. В пакеті помістилися спортивні штани і якась нижня білизна, і все. І стоїмо, а наш будинок горить, а ми стоїмо закам’янілі: ми не плачемо, не кричимо, чотирнадцять градусів морозу, хуртовина…».
Страх онучки за дідуся і бабусю
Тим часом Ірині з чоловіком та дітьми вдалося доїхати до західної України. «Коли ми виїхали, то також не знали, куди ми їдемо, не знали, де ночувати, – пригадує вона. – У перші дні на Закарпатті в готелях, в мотелях, в хостелах всі місця були зайняті. Нас до себе прийняли місцеві люди, які дали нам і одяг і дали нам кімнату». Протягом одного місяця Ірина навіть не знала, чи живі дідусь і бабуся, тому що не було ніякого зв’язку.
Фотографії зруйнованого Маріуполя облетіли весь світ, але отримати інформацію від близьких чи друзів, які там залишилися, було дуже складно, оскільки всі канали зв’язку були перервані. Іноді деякі молоді люди з Маріуполя піднімалися на дахи багатоповерхівок і їм вдавалося відправити та отримати кілька повідомлень. Так Ірина змогла зв’язатися із знайомим, колишнім однокласником, який поїхав до мікрорайону її бабусі та дідуся. «Але коли він повернувся, він сказав, що там біля під’їзду лежало два обпалені трупи, впізнати їх було неможливо: навіть не можливо було зрозуміти, чи то був чоловік, чи жінка. І я не знала, що думати, – пригадує вона. – Я побачила в інтернеті фотографію, що будинок згорів, що нікого там нема. Той місяць був для мене пеклом».
Ділення водою та їжею
Після того, як Павліна зі своїм чоловіком, а також інші мешканці їхнього будинку, спостерігали за тим, як полум’я поглинає їхні квартири, вони не знали, куди йти. Російські солдати, які перебували неподалік, дозволили їм влаштуватися на нічліг у великому електротехнічному магазині, який був порожній, бо раніше його розграбували. «Там ми прожили ще п’ятнадцять днів, – каже Павліна. – Спали на картоні, на кусках пінопласту. Нам допомагали дівчата, наші сусіди з нашого під’їзду». Молодим жінкам вдавалося випросити у російських військових, щоб вони дозволили їм вийти по воду. Вони приносили воду для своїх сімей, але не забували й про похилих віком, які не могли вийти. «В нас була маленька пляшечка на триста грам, – розповідає Павліна. – От вони побіжать, у кожного своя сім’я, кожен біжить по воду для своєї сім’ї. Але нам одна сім’я наливала воду в цю пляшечку на 300 грам. То ми з чоловіком воду не пили, ми тільки її смакували: не могли пити, бо не знали, чи завтра нам дадуть води, чи не дадуть. У когось якась каша була, у когось – запас консерви, всі продукти збирали докупи і по ложечці всім ділили. І так ми п’ятнадцять днів там пробули».
Переїзд до безпечного місця
Після того російські військові дозволили людям, які знайшли притулок у покинутому магазині, дійти пішки до місця, де були евакуаційні автобуси, які перевозили маріупольців на територію, контрольовану українською армією. «Нам сказали, що можна йти, але тільки між рейсами, ні вправо і вліво, тому що навколо все заміновано, – пригадує жінка. – Я вже була дуже опухла, у мене одна нирка. Чоловік також хворіє, в нього свої проблеми. І ми йшли разом з двома дівчатами з нашого під’їзду. В 5:00 ми вийшли, а в 8:30 прийшли до того місця, де були автобуси». В черзі на евакуації було записано багато людей, і Павліні з чоловіком сказали чекати кілька днів, але жінка виблагала в одного із солдатів, щоб він пропустив їх без черги. Подружжя добралося автобусом до Запоріжжя, а звідти поїздом до Бердичева, де мешкає сестра Павліни. «Ми відійшли, у нас уже й голос з’явився і опухлість зійшла, – каже вона. – А тим часом внучка на Закарпатті зайшла місце. Вони нас зустріли в Ужгороді і так ми живемо з онучкою, її чоловіком і їхніми двома дітьми. Тепер, слава Богу, ми не чуємо цих вистрілів».
Пережиті страждання залишили відбиток не тільки у спогадах Павліни, але й на її здоров’ї: їй діагностували глаукому на одному оці, ймовірно, викликану пилом. Вона не забуває жодної деталі того страшного досвіду, але не втратила віру в добро, не втратила довіру до Бога. «Я почала ще більше вірити в те, що є Бог на світі, – наголошує вона. – Дякуючи Богові, ми змогли вибратися з того страшного пекла, з того жахіття. Я не знаю, яким чудом ми залишились живі…тільки дякуючи Господу Богові і добрим людям».
Літні люди повинні бути поруч з молодшими
Павліна також вдячна своїй онучці Ірині, яка тепер опікується бабусею та дідусем. Молода жінка каже, що не уявляє собі життя окремо від них, адже коли вони всі жили в Маріуполі, то вони піклувалися про неї. «Вони взяли на себе частину виховання, я з ними виросла, – зазначає вона. – Я би не могла на старості залишити їх самих. Я не допускаю навіть такої думки. Той місяць, коли я не знала, що з ними відбувається, був для мене жахливим, а коли ми нарешті були всі разом, я відчула себе спокійно. Старші люди обов’язково повинні бути поруч з молодшими родичами, тому що сьогодні з ними може бути все гаразд, а ввечері або вранці їм може стати погано. А коли двоє людей похилого віку залишаються наодинці, інший іноді може розгубитися, не зрозуміти куди бігти, що робити, і родичів може не попередити, дітям не зателефонувати, допомоги навіть не зможе попросити».
Обмін дарами
Сестра Марта Мешко підкреслює, що прикладів дбайливого ставлення до літніх людей, особливо, під час війни є багато, але, на жаль, є й такі, хто виїхав за кордон, залишивши своїх бабусь і дідусів покинули, і вони відчувають себе покинутими. Літні люди, за її словами, є даром для родини і для народу, бо ніхто інший не може настільки допомагати молитвою і благословенням, як вони.
Сестра Барбара зауважила, що працювати з літніми людьми нелегко, як фізично, так і психологічно, але їй у цьому допомагає усвідомлення того, що все те, що вона робить цим людям, вона робить Ісусові. «Святий Вікентій навчає, –додала сестра Марта, – що ми, немов, тепер даємо людям хліб, а вони потім у вічному житті відкриють нам двері, тобто вони дадуть нам хліб вічного життя. Це є такий обмін дарами».
