На другій зустрічі в межах катехитичного проєкту Альтернативної п’ятниці: «Хто такий греко-католик?», який відбувається під час Різдвяного посту в архикатедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці м. Тернополя, о. Мартин Хомів говорив про вираження української церковної ідентичності за допомогою обряду.
Бути українцем — це означає бути носієм спадщини нації
Більшість українців ідентифікують себе передовсім як громадян України. Однак на момент набрання чинності Закону України про громадянство України (13 листопада 1991 року) її громадянами вважалися особи, які незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, мовних чи інших ознак, проживали в Україні й не були громадянами інших держав. Паспорт українця — це зовнішня ознака громадянина. Проте громадянин України й українець — не зовсім одне і те саме. Громадянином України міг стати єврей, росіянин, турок або нігерієць, якщо отримав паспорт.
Наявність предків з української сім’ї вказує на етнічну належність до українського народу, але не всі українці за походженням свідомі цього. Мабуть, бути українцем — це означає бути носієм спадщини нації, усього того, що відрізняє її від інших: мова, культура, історія, світогляд, державність і відчуття належності до України. Особа може бути навіть пасивним носієм спадщини, наприклад дитина, бо носить прізвище батьків — завжди явне джерело вивчення своїх предків, які були творцями історії роду. Отже, є три типи українців: які мають паспорт; які мають етнічне походження; які є носіями спадщини нації.
Обряд — наша церковна ідентичність
Це важливо, бо УГКЦ — це спільнота вірних, яка об’єднана ієрархією. Але як її впізнати? Вірні УГКЦ виражають свою ідентичність за допомогою обряду, що є духовою скарбницею тисячолітнього надбання вартостей духа і релігійного світогляду наших предків. Адже, джерелом та основою обряду є минуле, а точніше, передання усього сакрального з минулого в теперішнє; іншими словами — це спадщина Церкви, тобто літургійна, духовна, богословська і дисциплінарна спадщина візантійської (константинопільської) традиції в культурі й історичних обставинах українського народу, яка впродовж століть наповнилася українською духовністю, набрала народних прикмет і стала виявом особливої української містики.
Обряд — рідний, звичний спосіб, щоб жити вірою
Ми відрізняємося від всіх інших східних чи західних християн обрядом, що є для нас рідним, звичним способом, інструментом, щоб жити вірою.
Увесь наш обряд віднаходить своє довершення у служінні Божественної Літургії: будова святинь, календарний устрій, мова, богословська думка, практика, кожен жест служителів, кадильний запах, світло, кольори, мелодії церковного співу. У наших святинях усе підготовлене для того, щоб піднести наші духовні почуття, адже не все відкрито для тілесних. В українських храмах панує таїнство — містерія, яка творить у наших душах віру в невидимого Бога і перетворює наші душі так, як колись Христос перетворив простих рибаків на світочів, хворих на здорових, сліпих на зрячих, грішників на праведників. Тому обряд сумлінно зберігають, підтримують і передають як дорогоцінний спадок усієї Христової Церкви, у якому віддзеркалюється все те, що походить від Апостолів через Отців, і яке утверджує єдність віри в її різноманітності.
Важливо розуміти, чому треба ходити до храму. У Біблії читаємо про те, що Каїн і Авель, Ной, Авраам, Яків, Мойсей та інші приносили Богові жертви, не як і де самі хотіли, а за чітким наказом Господа Бога. Ісус, створивши Церкву, захотів, щоб вона існувала як реальна спільнота у просторі та часі. Лише в Церкві ми маємо доступ до Святих Таїнств, до Божої спасаючої ласки. Ми приходимо до храму, щоб бути у спільноті, щоби створювати Церкву. Тому обряд — це форма всенародного моління спільноти. Обряд виражає її дух і сумління.
Ми — законні спадкоємці та носії спадщини Київської Церкви
Реалії ХХІ століття підтверджують, що УГКЦ є завжди вселенською, буквально глобальною, що вже не може себе обмежувати до єдиного народу. Про це свідчать особи неукраїнської національності, які через мішані шлюби чи з релігійних або інших ненаціональних мотивів знайшли своє місце в УГКЦ. Прекрасний приклад цього — о. Річард Су, ієромонах Товариства Ісуса, священник Нью-Вестмінстерської єпархії УГКЦ, канадієць китайського походження, який, не маючи українського походження, став справжнім, активним і ревним носієм спадщини нашої Церкви, так що дехто навіть називає його одним зі «стовпів» канадської УГКЦ.
Хто ми вірні УГКЦ? Ми не тільки втілені в Церкву через хрещення (про що свідчить наше свідоцтво); ми не лише належимо до Церкви наших батьків (генетично); але ми — законні спадкоємці історичної Київської митрополії, носії всього багатства нашого особливого візантійського обряду.
