Наприкінці XIX ст., а саме у 1888 році, у селі Сілець коло Єзуполя було побудовано дерев’яну церкву. Ця споруда тривалий час була храмом греко-католицької громади села.
За архітектурними параметрами церква являє собою хрестоподібну будівлю з одним куполом. За формою її відносять до типу тризрубного храму. У ньому центральний четверик є найбільшим за об’ємом і найвищим. Над цим зрубом під куполом розташований невисокий восьмерик барабана з вікнами, який вінчає барочна баня церковного будівництва ХVІІ-ХVІІІ ст. Над нею надбудована декоративна маківка (також восьмигранна) з хрестом. Інші частини храму – східний зруб вівтаря та західний (вхідний) зруб однакові за розмірами. Стіни храму вибудувані з ялинових брусів. Покрита церква покрівельним залізом (бляхою), а верхня частина стін знадвору – гонтою.
З часу побудови церкви минуло 135 років. Вона носить титул Різдва Христового і він для села є знаковим, бо і її попередниця, і новий храм також мають таку ж назву. На даний час в околиці Галича чи Івано-Франківська мало є церков з такою назвою. А колись це було досить поширеним, бо люди старалися назвати свою церкву на честь народження Божого Сина. Зараз храми Різдва Христового, окрім Сільця, збереглися у Галичі, Більшівцях, Вістовій, Темирівцях, Грабівці, Довгому Войнилові, Підпечарах, а колись (на початку ХVІІІ століття) вони були ще у Водниках, Вікторові, Комарові, Старому Лисці, Рибному, Войнилові, Томашівцях, Станкові, Сівці, Суботові, а коло Тисмениці у Марківцях та Вільшаниці. У багатьох названих селах тоді існувало по дві, а в містечках по три-чотири святині.
Сілецька церква Різдва Христового знаходиться у місцевості, яка в давнину називалася Громадським полем. Поруч стояв будинок священника, а недалеко розташовувався сільський цвинтар. В архівах про історію церкви Сільця збереглися дані з XV ст. Тоді на сторінки галицьких судових актів потрапив якийсь Сенько, священник на Сільці, який провинився тим, що ганьбив прибулого з Галича урядника перед громадою. За нього тоді заступився Яків Бучацький, власник Чешибісів (тепер Єзупіль). З перепису інвентаря шляхтицьких володінь після нападу татар у 1680 році, дізнаємося, що в с. Сілець при церкві мешкав священник. Щоправда, прізвища його не подано.
Шематизм Греко-Католицької Єпархії кінця XIX ст. фіксує, що церква в Сільці існувала з 1726 року, з метрикою від 1747 року. Можливо, це й була та давня церква, що згадувалася ще у XVII ст. Церква була невеликою, через що постала потреба будівництва нової. За переказами, які збереглися у селі, відомо, що нова церква зводилась навколо попередньої. Цікаво, що Богослужіння в ній відбувалися навіть під час будівництва, а розібрали її тільки тоді, коли зводився верх нового храму.
Ініціаторами її побудови виступили самі селяни, а підтримав їхні починання тодішній парох о. Антоній Ліхновський, який прийшов на парафію у село 15 квітня 1866 року. На початку 70-х рр. XIX ст. у селі мала місце така подія: наприкінці квітня 1871 р. колишній церковний брат (скарбник), звичайний сільський господар Михайло Дейдей, будучи на смертному ложі, передав отцю Ліхновському 400 злотих ринських з такими словами: «Отче духовний! Віддаю Вам оці гроші. Здайте їх на проценти, аби повернути з часом капітал у скарбонку церковну. А призначаю ці гроші на будову нової церкви».
22 березня 1887 р. до Львова із листом до Митрополичої консисторії писав новий сілецький священник Іван Обушкевич. У ньому він нагадав історію із заповітом М. Дейдея, який фундував свої гроші на будівництво церкви. «Так як тепер громада Сільця рішительно постановила приготувати матеріал і приступити до будівництва нової церкви, то через моє посередництво просить Всесвітлішу і Всечеснішу греко-католицьку Консисторію, аби ті гроші перевести до Єпископської Консисторії в Станіслав, а потім за волею тестатора переправити на закупівлю матеріалу до будови нової церкви», – йшлося у листі.
Гроші надійшли уже в середині наступного року. Про це ми дізнаємося з листа нового пароха села о. Володимира Озаркевича, датованого 19 липня 1888 року. У листі також повідомлялось, що на той час будова церкви вже розпочалася і весь матеріал закуплено. Завдяки старанням і зусиллям о. Озаркевича церкву було завершено на кінець 1888 р. На Різдво наступного року вона була освячена.
Отець В. Озаркевич приїхав на нову парафію з дружиною Ольгою з Рошкевичів. У Сільці в подружжя Озаркевичів народилося двоє дітей: син Іван (1888 р. н., помер дворічним) та дочка Олена-Ольга (1890 р. н.). Пізніше вона стала дружиною священника Йосипа Іванця. Після смерті батька Ольга забрала до Сільця матір. Про це згадує у своїх спогадах сестра Ольги Михайлина: «Скоро в тім часі помер мій батько. Коли ми випровадились із Лолина, мама виїхала на мешкання до Сільця, коло Станиславова, де швагер вже був парохом». До речі, Михайлина Рошкевич брала шлюб у новозбудованій сілецькій церкві.
Ольга Рошкевич-Озаркевич була активісткою Товариства руських женщин у Станиславові, дописувала до часописів, виступала перед жінками міста й округи з різними рефератами, домагалася відкриття в місті жіночої гімназії. Ольга при тому і надалі продовжувала підтримувати дружні стосунки з Іваном Франком, листувалася з ним. Франко їй відписував, хоча й зрідка, а чоловік, як згадувала Михайлина, «доручав сестрі листи не нарушені». Досі в селі існує переказ, що Іван Франко приїжджав до цього села, де відвідував родину Озаркевичів.
Малював сілецьку церкву відомий галицький художник Юліан Панькевич, що у той час жив у Єзуполі. Пізніше через розбіжності з графом В.Дідушицьким він поселився в Сільці. Тут талановитий митець організував сільський хор, був одним із засновників товариства «Власна поміч», малював портрети сільчан і залишав їм на пам’ять. А ще він, інтелігент, ходив у звичайному селянському одязі, щоб не дуже виділятися на загальному фоні. Його роботи, які становлять неабияку мистецьку цінність, досі зберігаються на стінах храму.
Під час Першої світової війни церква дивом уціліла. Саме село під час переходу фронту було повністю спалено. У ньому, окрім церкви, уціліло тільки п’ять хат. Старожили розповідали, що у церкву зі східної сторони влучив артилерійський снаряд, але не розірвався.
Кажучи про громадську діяльність церкви, мусимо зазначити її активну позицію в цьому плані. В кінці XIX ст. та у першій половині XX ст. її очолювали такі світочі як Володимир Озаркевич, Іван Волянський, Петро Павлюк (похований біля церкви),Дмитро Стек, Лев-Микола Бурнадз, Ярослав Посацький, Костянтин Левицький (похований на сільському цвинтарі) та інші, які вели за собою сільчан.
Під час Другої світової війни над захрестієм українські повстанці (з погодження священника) облаштували криївку. Про неї знали тільки ті учасники визвольної боротьби, які проживали коло церкви. Мені про неї розповідали односельчани Микола Бендус та Йосиф Драбчук. У ній були заховані книги із читальні «Просвіти» і великий (намальований на склі тризуб). Після війни хтось ту криївку видав, книги представники радянської влади спалили, а тризуб розбили.
У 1961 році сілецьку церкву Різдва Христового було закрито. Причина була банальна: люди у неділю не йшли працювати до колгоспу. Більше 20 років (до початку перебудови) церква за призначенням не використовувалась. Більше того, в часи войовничого атеїзму її двічі хотіли розібрати. Але тодішній бригадир колгоспу Роман Гнатковський сказав, що забирає приміщення під колгоспний склад і таким чином врятував святиню від руйнування. Церковні образи і чашу переховував у себе Дмитро Олійник, у майбутньому сільський паламар.
В середині 80-х років ХХ століття жителі Сільця неодноразово перед районним та обласним керівництвом порушували питання відкриття храму. Крім цього, вони кілька разів писали у Москву і навіть організували туди делегацію у складі Михайла Куцана, Антона Гнатковського і Тараса Сеньківа, які мали зустріч з головою Ради у справах релігії при Раді Міністрів СРСР К. Харчевим, від якого й отримали дозвіл на реконструкцію церкви. До 1000-ліття хрещення Руси-України, у 1988 році, церква Різдва Христового була відкрита як храм РПЦ, а з розвалом Радянського Союзу завдяки виваженій позиції о. Ізидора Николина та церковного комітету вона повернулася у лоно Української Греко-Католицької Церкви.
На одному із засідань церковного комітету під проводом теперішнього пароха отця Василя Смицнюка стару сілецьку церкву було вирішено реставрувати. У 2020 році були реставровані та вирівняні стіни, а восени цього року перекрито головний купол, щоб церква не затікала. Кошти із програми «Духовне відродження» виділила Ямницька сільська рада, яку очолює Роман Крутий. Якби не війна, реставраційні роботи могли б бути пришвидшені, але добре, що вони, хоч помалу, проте просуваються.
Дуже сподіваємося, що відреставрована стара сілецька церква буде привабливим дивоглядом і цікавим об’єктом для паломників, які їхатимуть до Духової Криниці, або буде включена в один із туристичних маршрутів Прикарпаття. Можливо, з часом вона буде занесена до об’єктів культурної спадщини ЮНЕСКО. А зараз її просто потрібно зберегти для нащадків.
Іван ДРАБЧУК,
історик, член Національної спілки краєзнавців України
