7 грудня за оновленим Григоріянським календарем в Літургії ми згадували Св. Амвросія, єпископа Медіоланського (Міланського). Цей великий святий шанований як західною, так і східними церквами, мені особисто дуже близький до душі з багатьох мотивів.
Свого часу я майже три роки душпастирював у громаді УГКЦ м. Мілан. У цьому північно-італійському місті по сьогоднішній день в церковній сфері усе просякнуте амброзіанським духом, починаючи від особливого літургійного обряду і завершуючи його богословським вченням, як первісного учителя Церкви. А ще Св. Амвросій був палким прихильником незалежності Церкви від світської влади, його девізом був: «Імператор в Церкві, а не над Церквою».
Він продемонстрував зразок пастирської рішучості, коли зважився не допустити до храму імператора Феодосія після масової кривавої страти ним фессалонікійців, що збурилися проти нього. Амвросій сказав імператору: «Людина, яка пролила стільки крові, не може бути у храмі Бога світу». Імператор заперечив: «І Давид згрішив, але не втратив милість Божу». На що Амвросій відповів: «Ти наслідував Давида у злочині, наслідуй же його й у каятті», і наклав на нього покуту для примирення з Богом та Церквою.
Феодосій – великий імператор, блискавичний полководець, який у страху тримав варварів і сильною рукою зберігав єдність Риму. Вороги говорили про його гарячкуватість та шалену лють. Святий Амвросій не міг не знати, що не пустити самого імператора в храм могло бути останнім його рішенням. Однак він сміливо іде на цей крок. Вісім місяців триває покута Феодосія, і в призначений день у простому одязі, без імператорських відзнак, він публічно сповідається за свій гріх. Ще не були забуті язичницькі часи, коли імператор вважався богом, мав божественне право чинити свавілля, розважався смертями християн, а тепер він схиляється перед Богом і Церквою. Цей переворот відбувся завдяки волі і віри однієї людини.
А що в наших часах? Патріарх російської православної церкви, в якого паства до повномасштабного вторгнення була чисельнішою в Україні, аніж у самій росії, уточнив свою позицію щодо завойовницької війни в Україні з першого тижня після вторгнення, 24 лютого 2022 року. Всупереч будь-якій християнській логіці, кирило, за підтримки більшості вищого російського православного духовенства, прийняв офіційну риторику кремля. І це свідчить не лише про традиційну близькість між державою та створеною під себе церквою. Тут ще й ряд особистих взаємовигод зближують патріарха і президента, обох колишніх агентів КДБ. Незважаючи на це, чи, можливо, саме через це патріарх московський не вагався у своїх проповідях перетворити завойовницьку братовбивчу війну на священну, спрямовану проти гей-парадів на Донбасі.
Аналізуючи стосунки між Церквою та політичною владою в росії сьогодні, через майже два роки після початку широкомасштабного вторгнення в Україну, важливо розуміти, що для кремля російська Церква безупинно утверджує себе як дорогоцінного союзника різними способами, у репресивному та мракобісному союзі, який повертає росію на століття назад, прямо до девізу царя миколи І: «православ’я, самодержавство, народність». Очевидно, що термін «православ’я» тут не має нічого спільного з християнським вченням Вселенських соборів, а радше є для підкорення церкви до вірності государю і його самодержавній владі…
Православ’я є найпоширенішою релігією в росії з приблизно 79% віруючих. І навіть якщо не всі ті, хто визначає себе як православні християни, відносять себе до РПЦ, то все ж вплив патріарха кирила на російську громадську думку є значним.
Авторитет Святого Амвросія свого часу привів кривавого тирана Феодосія до покаяння. В той час, як авторитет патріарха кирила навпаки: схилив сучасну російську громадську думку до виправдання злочинця путіна та його братовбивчої війни, зробивши чи не всіх росіян співучасниками жахливого кровопролиття… Ось до чого доводить корисливе загравання церкви і держави, яке ставить собі за мету лише особисту вигоду, а не служіння власному народові…
А що в Україні?
На тлі цього всього в Україні лише чесні, прозорі та рівноправні взаємовідносини церков і держави здатні побудувати справжнє громадянське суспільство, на служінні якому є як церква, так і держава, кожен у своїй площині. Про це слід пом’яти як духовенству, так і політикам. А якщо у когось виникнуть спокуси порушити цей баланс, погляньте ще раз на путінську та гундяєвську росію, подумайте ще раз, до чого все це призводить…
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор
