Одна маленька дівчинка була звичайнісінькою собі дитиною. Хоча, так не коректно казати, адже кожна людина – особлива й неповторна, навіть якщо ще крихітна і в процесі активного пізнання світу. Ця дівчинка любила багато читати та слухати казки перед сном; батьки навіть передплатили їй газету «Казковий вечір». Вона була доволі слухняною, в школі вчилася добре.
Але ж ідеальних людей не буває, погодьтеся. І от в цієї дівчинки не було ідеального… порядку. Після захопливого дозвілля всі іграшки чи то розмальовки, зазвичай, не лежали на своїх визначених місцях. Панував у кімнаті шарварок/гармидер/рейвах. І засмучена мама не знала, як дати собі ради з розхристаною донькою. Через кілька невдалих спроб мама не витримала: «Все, я всім вчителям та твоїм однокласникам розповім, яка ти нечупара! Сфотографую та покажу, і тоді всі знатимуть, яка ти дійсно є».
Тією маленькою дівчинкою була я. Пригадайте себе в дитинстві, детально, наскільки зможете.
Для мене то була трагедія, аби чужі люди дізналися про всю мою справжнісіньку сутність. Як? Найчесніше про нас знають і бачать тільки найрідніші. Цю сакрально-неідеальну інформацію можуть знати лише вони.
У фотоальбомі в мене досі є знимок розкиданих ляльок та іграшкового будиночка. Але батьки, на щастя, виявилися добрими, так ніколи й не виконавши своїх погроз. Ніхто так і не дізнався. Пригадую, що найбільше мені було страшно, якби мама при вчителях почала розповідати мої найбільші грішки. Тоді всі лише хитатимуть головами і вже ніколи не ставитимуться до мене, як раніше. Це зараз я вже можу дозволити написати назагал, що в мене більше панує хаосу, аніж ладу на столі чи полицях. І не почуватимуся при цього ганебно.
Ніколи не говоріть про своїх дітей, що вони в чомусь погані чи не такі, перед іншими. Кажу це навіть не з точки зору психології, бо я не психолог. Це пишу, як людина, яка багато працює з дітьми та проводить безліч часу з ними.
Не існує чемних ангеликів – у дітей поступово індивідуально формується розуміння про навколишній світ. І яке зерно посіють батьки, опікуни чи рідні, такий результат проросте в майбутньому. І даватиме плоди. Надалі вже доросла людина буде вирішувати: подобаються їй ці плоди, чи ж дерево потрібно видаляти з коренем, посадивши натомість нове. Ми, дорослі, є гарантами відчуття безпеки для молодшого покоління.
Вже десятки ситуацій відбулося на моїх очах. В такі моменти нутро наче стискається. Наприклад, на заняттях з акторської майстерності ми разом намагаємося долати страхи та бар`єри на сцені. В процесі важливо повірити в дитину (чи підлітка, бо це ж окрема категорія, до них інший підхід). Повірити, вдмухнути почуття впевненості та віри в себе, свою силу, неповторність, унікальність та особливість. І от трясешся над ними, фільтруєш в голові, що сказати, а про що змовчати, аби не зачепити дитячі почуття. І все вдається, і ти вчишся разом з ними. Але потім тендітно викладений картковий будиночок почуттів моментально зносить батьківський вихор гіперопіки чи то комплексів відмінника. Стоїмо ми в недобермудському трикутнику «мама/тато – дитина – вчитель», і справді твориться щось невимовне всередині. Бо починається критика дитини в її присутності, виливання всіх її недоліків-недосконалостей. Батьки «свято» вірять, що це – вдалий виховний метод, що я можу повпливати на «покращення» поведінки їхнього чада. Дитина бігає очима туди-сюди, і я добре знаю цей стан – бажання провалитися крізь землю/зникнути/випаруватися. А я стою і… відчуваю невимовну жагу закрити рота цьому дорослому розумнику. Звісно, не роблю нічого – слава формалізму, етиці та ввічливості; лише киваю головою, намагаюся перевести тему, пожартувати, підтримати дитину, мовляв: «Ой, та це не біда – в мене теж таке буває». І схожих ситуацій було безліч.
Дивує, що деякі старші навіть при знайомстві починають «виливати душу» та бідкатися: проблеми в школі, з однолітками не може знайти спільної мови, і взагалі – їй/йому потрібен індивідуальний підхід, бо дитина в нас особлива. Перепрошую, шановні батьки та опікуни, ваші нащадки справді особливі й неповторні, бо так можна про кожну людину сказати, і ми точно не помилимося. Але не треба цю «родзинку» приправляти нудотно-солодкавим соусом з нотками негативу та присмаком знущань. Дозвольте мені самій скласти думку про вашу дитину в ході спілкування та власних спостережень.
Очевидно, що у дітей можуть бути індивідуальні потреби, пережиті події чи досвід. І вчителю потрібно про них повідомити, бо це суперважливо. Але ж не в присутності дитини, а в приватній розмові тет-а-тет.
Можна про це писати й писати, довго-предовго. І гріх не згадати феномен багатолюдного застілля. Ох, це ж рай для шлунку, розплідник осуду й тест на дитячу стресостійкість. Направду, мені було цікаво, коли ж я перетну вікову межу і залишатимусь поруч з дорослими під час отаких посиденьок. Цокання годинника та вирвані листки календаря повідомили, що періоду дорослішання, де-юре, досягнуто. А от де-факто на формально-необхідних сходинах я таки надаю перевагу молодшому товариству. Бо вони щирі й не лукаві. Якщо з дорослими варто грати в словесні ігри, то з молодшими – в хованки чи настільні квести.
Будьмо люблячими, терплячими та уважнішими до дітей. Їхнє сприйняття світу, тим паче в часі повномасштабного вторгнення, особливо тонке і вразливе. Пригадайте себе, коли ви були маленькими. Якомога детальніше. Існують же ситуації, які навіть досі викликають неприємні спогади. От і я: згадую маленьку дівчинку, котра в школі отримала вагон досвіду та повчань від решти «добрих і правильних дорослих». І роблю все, що можу, аби не стати такою ж моралізаторкою-тіткою сьогодні.
За вікном сніжило. Дитяча психологиня у своєму кабінеті розповідала, як важливо для дитини мати дорослих-друзів, дорослих-підтримку та опору. І якщо щось піде не так з батьками, дитина завжди знатиме, що має шанс звернутися до старшого друга-наставника, який не засуджуватиме її.
За вікном сніжило. Я готувалася до нашого першого виступу, складала костюми й реквізит. Здавалося, що все летить шкереберть, ми не готові цілком, часу на корективи немає. Я вірила в нашу маленьку акторську сімейку, вірила в кожного з них, і постійно повторювала, що вони молодці, навіть коли всередині мене щось дратувало. Це спрацювало! Все відбулося! Магія світла й натхнення перемогла!
За вікном сніжило. Я дивилася французький фільм «Хористи». Той, що 2004 року виходу у світ, режисера Крістофа Барратьє. Сльози блищали на щоках – то, либонь, та маленька сентиментальна дівчинка давала про себе знати. То, мабуть, доросла я дивилася на того вчителя музики, який зламав загальноприйнятні норми і запалив вогник жаги до життя всередині в тих, здавалося, некерованих хлопчиків.
Анастасія ГУЛЯЙ
