Люди полюбляють починати щось нове з понеділка, з наступного місяця, з нового року. Така вже наша природа чи нав’язана суспільством звичка – щось відкладати. Я ніколи раніше такого не робила, себто не підсумовувала, не аналізувала письмово минулий рік. Та все буває вперше. Оскільки мій День появи на світ недалечко втік від переходу в наступний рік, то роздумуватиму у квадраті про все.
Якби про ваше життя написали книгу, то як би вона називалася?
А як би називався розділ, присвячений 2023 року? В мене, наприклад, цей розділ ознаменовано як «Екзистенційна криза». Надто багато питань наступало на п’яти, а відповідей на них так і не знайшлося.
Отож, висновки за 365 прожитих днів.
1) «Як швидко летить час» – люблять повторювати дорослі, особливо батьки та бабусі. Урочисто зараховую себе до клубу розгублених спостерігачів за перегонами часу земного буття. Лік зірваних листків календаря втратився остаточно.
«Кліп-кліп» – і ти не розумієш, як проскочив тиждень, місяць, літо, семестр. Всі навколо одружуються, народжують дітей, змінюють роботу, помирають. Цьогоріч я забула про дні народження бабусі й мами. Каюсь, соромно. Ні-ні, дати я завше пам’ятаю. От тільки не усвідомила, що ці дні народження саме настали, бо дати перестали означати щось конкретне.
2) Ми з іноземцями живемо в різних світах. І ні, ми вже ніколи не повернемо той стан безтурботності. Будучи кілька разів за кордоном, я відчула різнобарвний спектр емоцій. Звісно, намагалася і відпочити, і розповісти оточенню про війну в Україні. Так от – іноземцям, які не знають війни, ніколи не зрозуміти українців. Ніколи. І немає сенсу сердитися на них та поїдати власні нервові клітини. Люди здатні співпереживати, емпатувати та співчувати, але і цьому є межа. Бо поки не проживеш самотужки – не усвідомиш.
3) Ні – ейджизму! Вікіпедія каже, що ейджизм – це дискримінація на підставі віку, поширена як у формальних, так і неформальних сферах життя суспільства; проявляється в готовності адекватно сприймати й співпрацювати лише з людьми, які відповідають заздалегідь установленим віковим критеріям. Ставлю остаточну крапку у віковому поділі людей. Мій мозок відмовляється від даної упередженості. Хочеться вірити, що раз і назавше. А, так – поважати людей слід не за те, що вони поважніші чи довше топчуть ряст на Землі, а за те, які вони насамперед люди.
4) Якнайменше пліток. У повсякденні нам доводиться співіснувати з не завжди приємними кадрами: навчатися чи працювати. І ось настає момент, коли вам жах як кортить пообмивати кісточки людям, які, можливо, навіть того й заслуговують, бо поводяться негуманно, егоїстично. Так от: якщо їхні дії є протизаконними, то вони нестимуть відповідальність згідно із чинним законодавством. Все повернеться бумерангом, Бог їм суддя і решта речей в тому роді. Якщо це речі, які особисто не подобаються вам – ну, так буває. Але витрачати неоціненний час на повсякчасне лопотіння язиками про тих унікальних персонажів та те, які вони «фе», не вартує вза-га-лі.
5) Цінуйте близьких. Я про тих чудових-пречудових любасиків, які приймають вас у різних станах. Які залишаються поруч, навіть коли між вами відстані й бар’єри. Які залишаються крізь роки, коли ви змінюєтеся, вони теж трансформуються у сприйнятті світу, але ви завше знаєте, що є один в одного. Так-так, тут справа точно не в кількості друзів, а в якості.
6) Чим більше приділяєш часу справі – тим краще виходитиме. Направду, працює. От ще б знайти більше конкретики, відігнати лінь та змусити себе щось робити.
7) Доросле життя – це про вибір, який за тебе ніхто не зробить. Так от, чому в дитинстві було так чудово: за тебе в більшості робили вибір старші, а ти безтурботно тішився буденним розвагам. І якщо раптом щось йшло наперекір чи не так – завжди можна було злитися на дорослих, які зробили щось не так, плакати в подушку, тупотіти ногами. А тепер можна все те саме, але вже на себе, бо ти щось пропустив, недогледів чи поспішив і людей насмішив, а себе потім з’їв в докорах.
8) Часом найгірший цензор – це наш внутрішній критик. Нас можуть оточувати навколо недоброзичливці чи заздрісники, які повсякчас критикуватимуть та запихатимуть палиці в колеса, поки ти лише намагаєшся опанувати велосипед. Але, мабуть, ще гірше – це ті цензори, які живуть всередині нас. Ті нав’язливі непрохані порадники, які пхаються у свідомість перед сном і безбожно викрадають години для відпочинку. Ті тривожні хмари, які обіймають розум. Від людей можна якось втекти, але ж від себе… Слід тримати поруч лише компетентних адекватних критиків, а тих решта залишити у 2023, чи що?
9) Ви можете робити майже все, що заманеться. Алеее… необов’язково це транслювати в соцмережах. Жити в часі повномасштабного вторгнення – це постійно думати не лише про себе, а й про почуття інших. Будь-який невдалий невчасний допис, фото чи відео можуть викликати хвилю обурення. До того ж культура кенселінгу (скасування) щодня лише набирає обертів. Повірте: ви можете робити багато речей і не поширювати це або ж лише для обмеженого кола. Ми маємо право відпочити й приділити кілька годин власному відновленню, підзарядитися. А потім продовжувати працювати, волонтерити та допомагати іншим, роздаючи поновлений запас енергії. Хоча, ніколи нікому не вгодиш. Якщо волієте набратися вдосталь негативу – погортайте коментарі під фейсбучними дописами чи тік-токівськими відео. Або ж обмежте себе у споживанні такої інформації – так однозначно легше.
10) Сон може лікувати, а може й шкодити. Коли ми хворіємо – нам часто кортить багато поспати. Коли ми втомлені, виснажені – воно працює, як терапія, як ліки від всього. Ми відкладаємо важливі рішення на ранок, даючи мозку нагоду перезавантажитися. Але цьогоріч для мене сон виявився й способом втечі. Я вигадала термін «сонна лихоманка» для таких ситуацій. «Сонна лихоманка» – це бажання спати-спати-спати, лежати в ліжку безмежну кількість часу. Лежати, не вставати, вимикати будильник, не зважати на зовнішні подразники. Словом, ні на що. Тотальне непереборне бажання блукати в снах, додивлятися карколомні сюжети й не покидати своє ложе. Якщо раптом знаєте, що це таке з наукової точки зору, розкажіть мені, будь ласка. Бо я б теж хотіла залишити це у 2023, а натомість познайомитися зі здоровим збалансованим сном.
11) Щоб прожити травму, про неї варто говорити. Будь-який жахливий життєвий досвід чи подія залишають шрами. Щоб вони почали гоїтися і не отруювали наше сьогодення, нам потрібна хоча б одна людина, якій ми про це розкажемо. У вірші Юрія Іздрика є рядки: «Людина сама нічого не може. Людині завжди потрібний інший».
Про переживання травматичного досвіду дуже влучно розповідає на своїх лекціях Наталія Кривда – сучасна філософиня. Щоправда, пані Наталя робить ремарку: щоб прожити травму – про неї потрібно свідчити. Не всі можуть говорити – це буває важко і все дуже індивідуально. Тому доречнішим є слово «свідчити», і робити це можна різними способами: розповідати, писати, малювати, співати, творити музику, танцювати. Особливо знаковими є ледь не всі напрями в мистецтві. Розгляньте якісь витвори – в них можна знайти багато болю, якщо митці свідчили про своє внутрішнє наболіле, навіть не використовуючи слів. Можливо, навіть ці рядки є своєрідною терапією для мене, адже я намагаюся виговоритися не одному десятку людей.
Не сприймайте ці висновки, як змістовні поради – це всього лише особистий самоаналіз. А порад я намагаюся не давати, коли мене не просять про це. Либонь, можна ще багато писати й балакати. Але думати забагато – це теж не дуже добре, бо можна думати й нічого не робити.
Бажаю кожному читачеві й кожній читачці міцного здоров’я та переможного миру у 2024. Чи буде прийдешній рік кращим, легшим? Не робитиму поспішних передбачень, бо й так не вгадаю. Тримаймо в руках те, що залежить від нас. Всім – гараздів і любові!
Анастасія ГУЛЯЙ
