100 років тому, 9 січня 1924 року, народився Сергій Параджанов —українсько-вірменський режисер, що створив “візитівку” українського кіно, фільм “Тіні забутих предків”. Розповідаємо 5 фактів про створення культової стрічки, яка є екранізацією однойменного твору Михайла Коцюбинського.
“Ти гадаєш, я не тямлю, чого мені доручили цю постановку?.. А, мовляв, цей вірменчик — все одно завалить Коцюбинського! Ось я їм завалю! Я їм таке зроблю кіно, яке на жодну мову не перекладуть — не зуміють. Бо й перекладати не треба буде: всім все буде ясно. Отаку я їм Україну зроблю!” — емоційно й сміливо заявляв Сергій Параджанов, говорячи про власний magnumopus, фільм “Тіні забутих предків”. Стрічка, що постала з феєрії ритуалів, карнавальних масок та великої любові у 1965 році, вважається шедевром українського кіно. Це барвистий мікрокосм образів, що звертається до серця глядача. До ста років від дня народження головного режисера картини, Сергія Параджанова, пригадуємо неординарні факти, що супроводжували створення легендарних “Тіней забутих предків”. Основним джерелом для написання статті послугувала книга “Тіні забутих предків. Виставка”, видана у 2016 році за кураторства Павла Гудімова та Андрія Алферова.
На колінах перед музеєм
Кілька днів після приїзду в Карпати режисер покинув готель та оселився в гуцульській хаті, де, попри мовні барʼєри, намагався долучатись до розмов, а на ярмарках скуповував цікаві для нього предмети гуцульського побуту — ця автентика й склала велику частину фільму.
Сергій Параджанов
Дослідження етнографії відбувалось не лише через призму життя — про чималу кількість деталей Сергій дізнався в музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського. Тамтешня завідувачка відділом кераміки Романна Баран згадує міф, який розповідав головний охоронець фондів Любомир Крячковський: “Коли приходив Сергій Параджанов до нашого музею, то ставав на коліна. Казав, що черпає тут наснагу для створення своїх фільмів”.
Троянда як посвята
Знімальна група “Тіней..” була чималою — наприклад, виробничу практику на фільмі проходив поет, драматург та сценарист Іван Драч. Його перша зустріч з Параджановим відбулась у спілці кінематографістів в 1962-му році і запамʼяталась Івану назавжди: “Параджанов же не може бути таким, щоб не виділитися. Він приніс купу троянд і кожному письменнику, який приходив, казав: “Обручаютебя с кинематографом!” І дарував кожному цю троянду. Таке було перше знайомство”.
Впродовж знімань Драч постійно супроводжуватиме режисера, коли той ходитиме “на уколи” до лікарів — Параджанов сильно хворів. Також завдяки Івану зʼявилась перша рецензія на фільм “Тіні забутих предків” українською мовою. Сергій Параджанов не забував про письменника: коли у сімʼї Драча мала народитись дитина, режисер знайшов гуцульський трисвічник і зробив на ньому напис: “Еслисынбудет — бесплатно, если дочка — пятьрублей”.
Трембіта на борту
Строкатий фольклорний світ “Тіней..” міцним клеєм скріплює музика — її автором виступив Мирослав Скорик. Згодом на основі саунду до стрічки композитор створить “Гуцульський триптих” — за словами музикознавиці Любові Морозової, цей випадок є рідкісним прикладом, коли кіномузика перетворюється в сюїту, а не навпаки.
Сергій Параджанов в Криворівні, січень, 1964 рік
Вагому складову звукової партитури складають трембіти. Але, аби записати їх, потрібно було транспортувати з десяток інструментів завдовжки до 8 метрів з Карпат до Києва. Параджанов вмовив персонал літака занести трембіти в салон. Як пригадує Мирослав Скорик, “..трембіти ніяк не могли поміститися. Тому до літака підставили ще один трап і засували боком”. Урочисте трембітання саме цих інструментів ми чуємо на початку фільму.
Операторсько-режисерська дуель
“Іллєнко тримав Параджанова за груди й кричав “Я тебе вбʼю!” — пригадує художник ТіберійСільваши, який під час знімань “Тіней..” був у Карпатах на переддипломній практиці. — Крик стояв страшний. Це було з приводу фільму якесь обговорення”.
Про стосунки режисера та оператора стрічки ледь не легенди складали — а все тому, що стосунки ті були доволі напружені. Спогад Сільваши, зокрема, стосується випадку, який багато хто зі знімальної групи називає “дуеллю” — опісля чергової дискусії Параджанов та Іллєнко забажали вирішити непорозуміння традиційно, стріляючи з шести кроків. За спогадами оператора Юрія Іллєнка, відстань не було дотримано, бо дорогою до зазначеного місця бурхливими водами річки знесло міст. Саме тоді Іллєнку начебто примарились легендарні червоні коні. Але додавати момент з вогняними тваринами Параджанов довго не хотів — затвердив лише на етапі монтажу.
Вогняні коні у Франції
“LesChevauxdeFeu” — мистецьке рішення з червоними конями так вразило західних кінокритиків, що у французькому прокаті стрічка зʼявилася з назвою, що дослівно перекладається як “Вогняні коні”. Такий підхід обумовлений і тим, що при перекладі “Тіні забутих предків” французькою назва втрачала чи не увесь сенс.
“Скромні українські кінематографісти навіть і не уявляють, що на їхній фільм “Вогняні коні” в Парижі стоять у чергах усю ніч”, — згадуватиме фразу з газети “Правда” Юрій Іллєнко у власній книзі. Завдяки популярності та визнанню стрічки у Франції, “Тіні..” отримали заслужену увагу й на Батьківщині — попри численні заборони й обмеження радянської влади.
