Це все так втомило, хіба ні? Постійне відчуття тривоги, страх, чи навпаки – тотальна апатія та збайдужіння до всього навколо. Скільки спектрів різних емоцій та їхніх відтінків ви відчуваєте щодня? Як часто змінюється настрій? А думки – той невгамовний рій, який лише те й робить, що безнастанно товчеться у квадратній голові? Як їх приборкати? Як вірити в добро, світло, любов, коли понад 600-ий день повномасштабного ворожого вторгнення?
Головне – вчасно зупинитися та спробувати приборкати смутні катастрофічні думи. Я не можу бути певна, звідки та в яких конкретно об`ємах ви поглинаєте інформацію: з телебачення, соцмереж, з офіційних чи неперевірених джерел, з вуст родичів чи колег на роботі. Але, мабуть, ми ніколи не уявимо точнісінької картинки та стану речей.
От як я собі міркую?… До прикладу, групці людей розповідають якусь історію, а потім просять переповісти її. По-перше, кожен інтерпретує почуте по-своєму, щось недоговорить, а щось доплюсує. А по-друге, в оповідачів буде різний спосіб передавання змісту, зі своїм ставленням до оповідки, з особливостями інтонацій та оздобленням епітетами чи описами. Отак, гадаю, з різними способами передачі інформації працює. І в медіа також: люди все одно суб`єктивні істоти, як на мою теж доволі суб`єктивну думку. Смішно якось й кострубато виходить, бо ж я також звертаюся до вас через медіа, і щось намагаюся донести. І, звісно, крізь призму свого сприйняття певних фактів.
Щось таке накрутила, а хотіла коротко наголосити про впливи ІПСО (інформаційно-психологічної операції). Намагаюся не читати коментарі людей під відео, дописами чи новинами. Бо в ці миті помирає здоровенний натовп моїх нервових клітин. Закиди ІПСО з боку ворога та тих, кому це вигідно, таки часто виконують свою роботу. І люди починають сваритися (та ж ні – навіть скандалити й ледь не проклинати один одного). І сніговою лавиною сунеться велетенське «ВСЕ ПРОПАЛО», «ВСЮДИ ЗРАДА» і решта тез з цієї ж когорти суджень. Це все робиться для тотального виснаження нас, як народу, нації, суспільства, яке протистоїть ворогу.
Вас це все втомило? Хабарі, влада, мітинги, розкрадання бюджету, тотальна зрада? Та що правду таїти – я також не робот, і теж частенько доводжу власні мізки в казанку до станів кипіння й випаровування, коли залишається пустка та зневіра. Все погано, все жахливо. Ніяк.
А потім… Потім стається життя, якщо ти маєш хоч трохи сил і можливості кудись вийти у світ й бачити дрібниці, а щонайголовніше – карбувати їх в пам`яті.
Ранок. Кав`ярня. До слова, відкрита молодими людьми, чия рідна домівка вже не перший рік окупована ворожими військами, і куди вони, швидше за все, вже не повернуться, але мені цього точно не знати й не прогнозувати. Заходить він – військовий з таким теплим прізвищем, від якого хочеться одягти безглузду посмішку й не знімати. Він трохи прикульгує, тримаючи в одній руці милицю. Я спостерігаю за, здавалося б, буденною сценою, яку можна назвати умовно «Ранкова кава». Але мене якимось дивним чином зачарував діалог військового й баристи. Яка між ними утворилася легкість, взаємоповага, ввічливість і простота. Вони наче обмінювалися теплом, хоча це було так невимушено й абсолютно не награно. От видається – яка банальщина, але вона сотворила мій понеділок. Бо такого простого, людяного, нам часто бракує. Завіває сніговій, я дивлюся вслід пану військовому і зачудовуюся його силі духу та незламності. І стає навіть соромно, бо яке ми, як тил, маємо право розлазитися й падати у прірву відчаю?
Дядько з фронту надсилає привітання з нагоди мого дня народження. Дякую, питаю те звичне і вже давно не просте:
– Як Ви?
– Як в казці.
І як це сприймати? Це ж бо написано, без смайликів, інтонацій та інших коментарів. То жарт, іронія, сарказм, натяк на: «Ну що ти, дурненька, питаєш – хіба не знаєш сама? Питання явно риторичне». Зависаю. Пишу:
– Казки різні бувають, тому вірю Вам.
– Закінчення поганого не буває.
Ми нечасто балакаємо. Але часом я запитую:
– Може, Вам чогось треба? Чогось особливого, спеціалізованого. Що вам передати?
– Та я би хотів вертоліт. Аби прилетів, відвіз мене додому на вечерю, я посидів трохи з сім’єю вдома і полетів назад. (Посміхається). Можна таке?
Він завжди посміхається й жартує. І все у них там є, і нічого не треба. А коли отримує рідкісну відпустку – подарунки приймає скромно. Вже стільки пекучо-довгих місяців він на фронті – а досі має в серці те, що не згасає, ту віру в казки, які закінчуються добре.
Один з осінніх днів. Сьорбаю чай, і все налаштовуюся вирушити на університетське заняття, на яке щось геть немає настрою йти. Не засуджуйте: у вас хіба не бувало таких періодів? Ну коли не хочеться, і хоч греблю гати, а тобі на п`яти наступає нудьга й сум. І так я мнулася, і все відтягувала момент. І недарма – зустріла доброго знайомого військового. Очевидно, що обіймаю і тішуся до невимовності. Короткі розмови. Боюся щось зайвого не бовкнути чи чогось недолугого, бува, не спитати. А потім і він перепитує, як справи та чим займаюся. Я не хотіла признаватися, що не в найчудовішому стані перебуваю, бо ж то точно не до порівняння наші ситуації. Але очі не дали збрехати, і він мене розкрутив на скупий коментар. В ньому було стільки енергії та переконливості. Він наче прошив мене імпульсом, вдихнув дозу підтримки. І я таки із запізненням, але припленталася на пару.
Я не хотіла йти на те злощасне заняття. А чи хочуть військові воювати? Мерзнути, калічитися і, часом (я мушу написати, бо ж не будемо заплющувати очі й жити з вами в уявному світі рожевих зефірних ілюзій) помирати?
Перебираю у своїй голові тих всіх зустрічних і давно знайомих військових. І не вистачає ні вдячності, ні захоплення, ні любові, аби висловити всі почуття.
Якщо нам хочеться якнайшвидше повернутися до свого звичного життя – нам слід… Хоча, кого ж я обдурюю – ми вже ніколи не повернемося до нього. До мирного, переможного, безпечнішого – так. До такого, як було – ні. І варто нагадувати собі щодня, що ми донатимо кошти не для військових, а для себе в першу чергу. Ми займаємося волонтерською діяльністю не для когось, а для спільної перемоги. Часом мені видається, що ми занадто розслабляємося, і це лякає. Бо поки ми дозволяємо собі забувати про війну – вона дихає в спину і не забуває про жодного з нас.
Сказати відверто? Можна колупатися хоч цілу вічність в скандальних питаннях: хто, кому, коли, що, як, де і за яких обставин?
Боротися за правду й надавати розголосу? Однозначно, так. Ляпати язиком та лупити по клавіатурі комп`ютера, висловлюючи своє «фе», але нічого при цьому не робити задля перемоги? Безапеляційне «ні».
Хочу, щоб полонені повернулися додому, щоб військові не втратили тих посмішок та віри в казки, наскільки це взагалі можливо. Хочу, щоб блиск їхніх очей не згасав завчасно. Хочу вірити та не втрачати міцної віри в переможний справедливий мир.
Анастасія ГУЛЯЙ
