Парамедик «Ромуальд» врятував життя онукові акушерки, завдяки якій він 35 років тому не зостався сиротою.
Про цікаву історію порятунку дитини мені розповіла знайома Марії Матвійків, жінки, яка колись працювала в пологовому та допомогла народитися кільком сотням, а, може, й більше тисячі хлопчиків та дівчаток. Нині поважна пані може розповісти безліч цікавих, трагічних та кумедних історій. Проте зараз жінці не до балачок. У руках пані Марії постійно як не в’язальні спиці, то вервиця. Жінка плете для наших захисників шкарпетки, молиться за них, а найбільше – за власного онука Тараса. Йому лише 23, він — доброволець, воював під Бахмутом. Нещодавно Тарас отримав важке поранення, і хтозна, чи він би залишився живим, якби не «Ромуальд», мужній парамедик, який витягнув хлопця з-під обстрілів, довіз до стабілізаційного пункту і ще й супроводив у госпіталь.
Дорогою «Ромуальд» постійно говорив з хлопцем, а коли Тарасові згодом стало легше, він знайшов свого рятівника, вони подружилися. Тарас запросив чоловіка в гості. Під час короткої відпустки «Ромуальд» приїхав до друга, познайомився з його родиною, з бабусею, яка, як з’ясувалося, врятувала нині парамедика від сирітства.
«Я працювала в обласному пологовому, — розповідає пані Марія. — Бачила, як матері покидають своїх дітей. Тоді неначе щось всередині переверталося. А покидали з різних причин: переважно, коли маля хворе народжувалося, а ще коли чоловік не хотів, рідні не приймали, а бувало, й просто з примх, бо не хотіли доглядати, адже тоді вільного часу на гуляння не буде. Словом, всяке було».
Інну, яка хотіла відмовитися від свого хворого сина, Марія добре запам’ятала. Висока, поставна, із величезним животом, ходила перевальцем, постійно нарікала на долю. Їй було 28. Працювала в інституті. Батьки жінки, які жили в селі, випровадили неодружену доньку народжувати в обласний центр, аби сорому не було. Самі ж ніколи не приїздили, хоча Інна лежала на збереженні понад два місяці. Про батька дитини, сирійського студента, нещасна жінка воліла не згадувати. Із розмов інших жінок акушерка дізналася, що він, коли дізнався, що від нього завагітніла викладачка, одразу дременув додому. Лікарі не рекомендували молодичці народжувати, говорили про ризики появи на світ нездорового малюка, але Інна була сповнена рішучості.
«Я дитину вбивати не буду, я її… тут залишу, може хтось всиновить, — тихо мовила молода жінка. — А якщо дитя справді хворе буде, то… помре швидко, або мертвим народиться». Ось такі роздуми були в горе-матусі. Проте Інну ніхто не осуджував, ніхто не вмовляв. У кожного були свої проблеми.
…Жінка народила передчасно, слабенького, але дуже красивого хлопчика. Пологи були важкі. Ніхто не гарантував, що виживе жінка й дитина. Та… вижили обоє. Молода мати про сина не питала. Коли їй сказали, що він вижив і п’ять днів пробув у реанімації, навіть засмутилася та почала питати, як написати відмову. Марія, яка на той час була біля Інни, не хотіла, аби жінка необачно залишила сина. Акушерка почала вмовляти новоспечену матусю не кидати немовля.
«Він слабенький, але він все здолає. Я всяких дітей бачила, твій буде здоровий. Його би трохи підлікувати, то такий парубок буде! Усім на потіху!», — вмовляла жінка матір. Інна мовчала, і довго не наважувалася взяти на руки згорток, який слабенько кричав, бо хотів їсти. Зрештою жінка заледве повернула голову і… взяла немовля на руки. «Назву тебе Ромуальдом. А що? Ти — красунчик, й ім’я в тебе має бути гарне», — уперше за кілька днів посміхнулася Інна.
Марія в думках дякувала Пресвятій Діві, до Якої щиро молилася за те, аби породілля взялася за розум.
…Незабаром Інну з Ромуальдом виписали. Десь через 5 років акушерка зустріла продавчиню Олесю, яка тоді лежала з Інною в одній палаті. Жінка дуже зраділа, коли побачила ту, яка допомогла з’явитися на світ її донечці. На запитання, чи не знає вона, як Інна, Олеся відповіла, що начебто та виїхала до столиці. Живе заможно, бо батько дитини надсилає їй гроші, тому тепер у неї є кошти на лікування сина, на няню і на себе.
Згодом пані Марія на довгі роки забула про Інну. А згадала, коли до її онука приїхав рятівник. Коли, стомлений війною, медик назвав свій позивний, Марія за кілька хвилин пригадала цю історію.
«Та ну!, — аж підстрибнув військовий медик. – Такого не мо-же бу-ти! Розумієте, я… той Ромуальд… Ну за паспортом я Роман, але мама мене завше називала Ромуальдом. І… бабуся, з якою ані в мене, ані в мами так і не було добрих стосунків, казала, що начебто мама хотіла від мене відмовитися. Але… я не їй, звісно, не вірив».
Далі вояк-медик розповів, що його біологічний батько живе в Сирії і Роман його бачив кілька раз в житті. Він кликав його до себе, та хлопець не хотів. У нього був батько, хоча й нерідний. Із вітчимом Олегом у хлопця склалися довірливі стосунки. Він — лікар, і завдяки йому Роман також став медиком. Свою маму Інну вояк обожнював. Зараз вона – завідувачка кафедрою історії в одному з київських вишів. Завжди Роман був переконаний, що вона його самовіддано рятувала від численних хвороб. Навіть зі своїм теперішнім чоловіком вона познайомилася в одній із лікарень. Зараз у них щаслива родина. Щоправда сам Роман у шлюбі щастя не зазнав. Допоки чоловік був на нічних чергуваннях в лікарні, дружина зрадила йому із сусідом.
Молодик важко це пережив. Проте при розлученні вчинив благородно: залишив дружині та доньці квартиру, а сам … повернувся до батьків. З 2014-го почав волонтерити, а після російського повномасштабного вторгнення на нашу землю, пішов воювати.
«Я так вдячна тобі за порятунок Тарасика, — зі сльозами казала Марія. — Ти, вибач, синку, що я так необачно все розповіла. Сподіваюся, що ти не зміниш своє ставлення до мами, бо в житті всяке буває. Вона ж схаменулася вчасно. І ти он яким виріс: людей рятуєш, Україну захищаєш».
«Та ви що, — заспокоював стареньку «Ромуальд». — Для мене мама — свята жінка. Ви ж станете мені названою бабусею, а Тарас — не просто побратимом, братом».
«Так у мене з’явився ще один онук, – каже з усмішкою пані Марія. — Він після нашої розмови таки посумнішав. Я місця собі не знаходила. Але все в нього зараз добре, щоправда був поранений, його прооперували, і зараз він буде працювати в столичному госпіталі. А Тарасик одужує, збирається знову на фронт».
Сабіна РУЖИЦЬКА
