Наприкінці 1253 року, тобто 770 років тому, Галицько-Волинське князівство стало королівством. Тоді папський легат у Дорогочині від імені Інокентія ІV вручив Данилові Галицькому корону, і він став іменуватися королем Русі.
Цій події передував цілий ряд політичних та дипломатичних заходів. Коли стало відомо про монгольську навалу та її масштаби, Папа Римський Інокентій ІV почав діяти. Спочатку його стараннями рицарі (тевтони і тамплієри) були направлені на допомогу об’єднаному польсько-моравському війську, яке 9 квітня 1241 року зустріло монголів на Лєгніцькому полі, де зазнало поразки.
Після цієї битви в Римі зрозуміли, що просто так монголів не розбити, тому вирішили діяти іншими методами. 1245 року Папа Римський відправляє в Орду дипломатичну місію. Причому не до Батия, який відповідав за західні регіони, а до самого Великого хана Гуюка, який сидів у Каракорумі, у центрі Монголії. Направду, на такий крок був здатний лише папський Рим із його далекоглядністю і здатністю мислити глобально із відчуттям відповідальності за долю усього християнського світу.
По дорозі до Каракорума папський посланець Плано Карпіні проходив через Богемію, Польщу та землі Галичини і Південної Русі, зокрема через понищений монголами Київ. Факти понівечення Русі Батиєм глибоко вразили ченця-францисканця, що можна відчути, читаючи його книгу: «…розбивши турків, вони пішли проти Русі й учинили велике мордування у землі Руській, зруйнували міста і фортеці, повбивали людей, обступили Київ, який був столицею Русі, і після тривалої облоги взяли його та вбили мешканців міста».
У той час, коли Папа спрямував свої зусилля на схід, Данило Галицький звернув свій погляд на захід. Посли від Данила на чолі з ігуменом Григорієм дійшли до Рима, і між ними та Папою почалися переговори, а пізніше листування, яке тривало до 1257 року. Зі слів галицького літописця «Папа проклинав хулителів православної віри і волів скликати собор про істинну віру з возз’єднанням Церков». Тобто проголосити щось на зразок церковної унії зі збереженням східного обряду. Також у відносинах між Галичем та Римом була укладена домовленість про підтримку, коли вона буде потрібна.
У 1252 році стало відомо, що хан Куремса, збентежений підозрілою активністю галицького князя, готує похід проти непокірного васала. Князь, як і було домовлено, відправив Папі звістку про нову небезпеку. Папа у відповідь одразу відправляє до Чехії, Моравії, Польщі, Помор’я та Сербії булли, в яких закликає до спільного хрестового походу проти татар.
Якби Русь або хоча б Галицько-Волинське князівство прийняли унію з Римом, тоді б політична ситуація в Європі стала іншою. Бо якщо врахувати, що Рим саме працював над стратегією порятунку Європи від татар і волів допомогти руському князеві стати «своїм» у цій Європі, то папська заява виглядає цілком виправданим кроком. Тим більше, що про переведення Русі на латинський обряд, ламання іконостасів чи перебудову соборів у готичному стилі мови не було. Галицький князь мав лише висловити лояльність до Папи, і як ознаку прийняття Русі «у сім’ю» Папа запропонував йому прийняти королівський вінець. Це остаточно зрівняло б галицького правителя в статусі з європейськими монархами.
Даруючи Данилові корону, він ще раз підкреслив повагу до «ясновельможного короля Русі» та «свого люб’язного сина». Папа відправляє до Данила свого легата Опізо з короною та словами «буде тобі допомога». Восени 1253 року в місті Дорогочині князь приймає корону — як писав літописець, «вінець від Бога прийняв, від престолу святого Петра та від єпископів своїх».
Як подають джерела, Папа Римський готував хрестовий похід об’єднаного східноєвропейського війська проти монголів, але він не вдався. Можливо, чехи, угорці, поляки, литовці й Тевтонський орден почувалися занадто слабкими, щоб іти на такий крок. А, можливо, всі вони, а також Русь, просто не довіряли одне одному. Тільки після перемоги Данила над Куремсою всі заспокоїлись. На жаль, невдовзі після цих подій Інокентій IV помирає. За два роки перед тим відійшов на небеса і Джованні дель Плано Карпіні, один із головних адвокатів Русі перед папським престолом, який на власні очі бачив спустошений Київ та особисто спілкувався і з Данилом, і з його братом Васильком. До слова, саме Василько був провідником монаха по Польщі та частково по Русі. Він дав папському послові цінні поради: про любов татар до хабарів та про неспроможність європейських коней перетнути степ узимку — без яких Плано Карпіні ніколи б не зміг дістатись до Каракорума.
Історія з коронуванням Данила і його нетривалий союз із Папою дали підставу для незліченних домислів та дискусій. Навряд чи можна звинувачувати Інокентія VI в тому, що його спроби об’єднати християнських монархів для відсічі Орді залишились марними. Не в останню чергу завдяки його старанням Данилові був забезпечений спокій на західних кордонах, а поляки й угорці, вчорашні вороги, перетворились на союзників, тим самим дозволивши галицькому князю, а тепер уже королю спокійно воювати з Куремсою — а перемога над Куремсою змусила Орду ставитись до короля Русі з повагою та обережністю. Таке ставлення збереглося і надалі.
З іншого боку, Данило Галицький показав себе як об’єднувач для України, Польщі і в цілому Європи. З точки зору сьогоднішнього дня акт його коронації у половині ХІІІ століття був кроком справді до європейської інтеграції, якщо говорити сьогоднішньою мовою. Це була не спонтанна подія, а глибоко запланована ним самим акція, щоби земля, якою він керував, була європейською і на стояла твердо на європейських традиціях.
Хоча заради справедливості варто зазначити, що спочатку Данило не прийняв королівського вінця від Інокентія ІV. Відмовлявся тому, що хан Батий і його рать пильно стежили за подіями в Русі, й могла статися велика біда, якби Данило ще комусь став служити та укладав би угоди з європейськими католицькими країнами, тобто по суті порушив укладений договір із ханом.
Вдруге Данило також відмовився від прийняття королівської корони, запропонованої абатом Опізо, бо вважав, що поспіх у цій справі міг нашкодити. Відмову Данило мотивував тим, що не годиться приймати корону князеві галицькому в чужій столиці на чужому дворі. Та спілкуючись із абатом, він наголошував на тому, що Рим має подбати про об’єднання народів у боротьбі проти татаро-монгольських ординців.
І тільки наприкінці 1253 р. Данило вирішив коронуватися. У м. Холм прибула римська делегація на чолі із згаданим абатом. Цікаво, що Данила у цьому підтримала мати – черниця Анна. Такої ж думки були й польські родичі Болеслав Встидливий і Земовит, знатні бояри, бо це вважалося великою честю. Завдяки цьому Данило надіявся одержати підтримку з боку Папи Римського, європейських країн під час наступу на татаро-монголів, а також у справі захисту Галицько-Волинської держави від нападів ятвягів та рицарів тевтонського ордену з півночі. Він сподівався, що коронація покладе край боротьбі князів за землі сусідів та дозволить об’єднати всю Русь.
Після походу на Литву Бурундай, який замінив Куремсу, не затримався на землях Данила, а коли короля покликали в Орду на уклін, він не поїхав, а замість себе відправив сина Лева. Тобто, з одного боку, проявив лояльність до хана, а з іншого — дав зрозуміти, що якщо й гратиме з татарами у вірного васала, то лише за своїми правилами. Нащадки його теж в Орду не їздили, та й баскаки, ханські збірники податків, не тероризували наших міст і сіл. Князь платив данину ханові, але значно меншу, ніж, наприклад, князі Північної Русі. Галицько-Волинське князівство, яке ще називали Руським королівством, до певної міри змогло захистити свою свободу і державність. У часи Данила воно служило надійним щитом для Європи, і не лише в часи Данила, але і його наступників. І Папа Римський зіграв у цьому, як бачимо, одну з головних ролей.
Подав Іван ДРАБЧУК,
співробітник Національного заповідника «Давній Галич»
