У своєму ексклюзивному інтерв’ю для пресслужби Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ владика Микола Бичок, єпископ Мельбурнської єпархії Святих верховних апостолів Петра і Павла, розповідає про те, як йому вдалося за минулий рік подолати понад 83 тис. км, що означає бути місіонером сьогодні та яким чином українці у Новій Зеландії здійснюють збір коштів для допомоги своїм співвітчизникам у цей період війни.
Нещодавно владика Микола Бичок, єпископ Мельбурнської єпархії Святих верховних апостолів Петра і Павла, на власній фейсбук-сторінці опублікував звіт про власні подорожі за 2023 рік, зроблений за допомогою Google maps. Зважаючи на те, що владика Микола належить до Згромадження Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів), однією із харизм якого є місійність, скоріш за все цей факт не мав би дивувати. Тим не менше, згідно із звітом єпископ подолав 83 302 км, а це — трішки більше двох разів обігнути Земну кулю. Тож як владиці Миколі даються такі поїздки, чому так важливо відвідувати своїх вірних особисто та як чи потребує місійність у сьогоденні тривалий та виснажливих подорожей світом — говоримо із єпископом УГКЦ у, здавалося б, далекій та водночас надзвичайно близькій Австралії. Про це пише пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ.
Ваше Преосвященство, упродовж 2023 року ви загалом подолали 83 302 км. Можемо лиш здогадуватися, як вам це вдалося. Що це — наслідок обмежень на подорожі, породжений карантинними обмеженнями з причини Covid-19 чи, все таки, потреба особистої присутності у різних точках Земної кулі?
Так виглядає місія єпископа на далеких просторах: в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. Інколи потрібно бути в різних країнах Земної кулі, оскільки там відбуваються Синоди та різні зустрічі єпископів. Минулого року мої подорожі сягнули 68 078 км, і це для мене була дуже велика цифра. Проте, цього року кілометраж подорожей зріс.
З одного боку, ці подорожі є наслідками пандемії, адже Австралія була повністю закрита. Варто зауважити, що м. Мельбурн було в строгому локдауні 262 дні, саме тому неможливо було відвідати наших вірних розкиданих по Океанії. З іншого боку, подорожі — це прямий обов’язок єпископа: бути присутнім серед своїх вірних, відвідуючи їх.
Що це були за подорожі? Які із цих подорожей залишили слід у Вашому серці на подальше життя?
Ці подорожі були різними. Їх можна поділити на декілька груп: місійні, тобто відвідини наших вірних в Австралії та Новій Зеландії; зустрічі Конференції католицьких єпископів в Австралії, які відбуваються двічі на рік в Сіднею; зустріч всіх католицьких єпископів з Океанії, яка відбулася минулого року на острові Фіджі; поїздка на Синод УГКЦ, який відбувся в Римі.
Хоча, мушу сказати, що міжконтинентальні подорожі є дуже виснажливими. Після них організму потрібно декілька днів, щоб налаштуватися на новий часовий пояс і прийти до тями. Проте, деякі подорожі надають наснаги на майбутнє. Саме такою була моя перша подорож на острів Фіджі, де відбулася зустріч всіх католицьких єпископів з Океанії. Серед різних конференцій та дискусій, ми мали нагоду відвідати декілька місцевих парафіяльних спільнот та взяти участь в Божественній Літургії. Це було збагаченням для обох сторін. Перш за все, для місцевих людей — це був момент особливого піднесення, де вони могли молитися разом з 80 владиками з цілої Океанії. Але також для владик та для мене особисто — це був час неймовірного пережиття віри простих людей, які хоч не мають достатків, проте їхнім багатством є Бог. Тільки задля цього глибокого досвіду варто було поїхати на Фіджі.
Дещо особисте запитання: чи любите ви взагалі подорожувати? Яким, на Вашу думку, є рецепт доброї подорожі? Яким чином особисто Ви готуєтеся до них?
Я дуже люблю подорожувати та пізнавати нові простори, культуру, традицію, тобто, збагачуватися від тої чи іншої країни. Рецепт доброї подорожі є дуже простий — це пізнати Бога через сотворений світ, пізнати глибше себе самого та пізнати свого ближнього через знайомство із місцевими людьми.
На мою думку, до подорожі потрібно належно підготуватись та скласти конкретний план, який, з одного боку, допоможе гарно та продуктивно провести час, а з іншого боку — зекономити час на певні пошуки. Хоч інколи в мене траплялося й таке, що подорожі без особливої підготовки також вдавалися. Проте, я більше віддаю перевагу підготовленим подорожам, ніж просто випадковим.
Не можемо не взяти до уваги той факт, що Ви належите до Згромадження Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів), однією із харизм якого є саме місійність. Колись місійність асоціювалася із далекими та виснажливими подорожами. Однак, мабуть, сьогодні це змінилося. Що означає бути місіонером сьогодні? І чи потрібно для цього подорожувати у далекі краї?
Справді, місійний дух редемптористів і надалі провадить мене дорогою спасіння. Сьогодні, зрештою, як і колись, можемо знайти людей спраглих Божого Слова, подорожуючи в ту чи іншу країну. Проте, такі люди є також завжди біля нас. Щось подібне сталося зі св. Альфонсом, засновником редемптористів, у XVIII столітті. У той час в Неаполітанському королівстві було близько 12,000 духовенства, але, на жаль, не було нікого, хто б заопікувався бідними людьми в гористих місцевостях у Скалі біля Неаполя. Саме це і стало наріжним каменем заснування спільноти редемптористів — нести «Велике Відкуплення» у Христі (Пс. 129, 7) потребуючим людям.
Бути місіонарем сьогодні — це означає бути відкритим на голос Церкви. Якщо потрібно подолати тисячі кілометрів для служіння вірним нашої церкви — це потрібно робити. Але редемптористи також мають бути доступними і в близьких дистанціях у проповідуванні Слова Божого, як це відбувалося і за часів Св. Альфонса.
Минулого року після Синоду Єпископів у Римі з благословення владики Богдана Дзюраха мені вдалося відвідати о. Михайла Іваняка, редемпториста, в Ісландії. Він є першим священником, який розпочав місію для наших вірних у цій мальовничій країні. І хоч наших вірних там є декілька десятків, проте, для мене як єпископа більшу цінність становлять саме такі маленькі спільноти. Це допомагає всіх знати на ім’я, розуміти ситуацію кожної родини та разом рухатися в напрямку вічності.
Коли говоримо про місійність у контексті Мельбурнської єпархії УГКЦ, як вона відбувається? Українці перебирають місцеві звичаї, чи навпаки, збагачують навколишні спільноти своїми? Як це відбувається на прикладі конкретних спільнот?
Місійність Мельбурнської єпархії проявляється у служінні та присутності священників між нашими вірними. На жаль, через брак священників, не завжди є можливість бути присутніми всюди. Проте, ми намагаємося принаймні час від часу здійснювати місійні подорожі до наших вірних, щоб в такий спосіб їм послужити. Наприклад, на сьогоднішній час ми не маємо священника у Новій Зеландії, хоч там є наші вірні: на південному острові — в Крайсчорчі та Данідені, а також на північному острові — в Окленді та Веллінгтоні. Тому ми намагаємося відвідати всіх наших вірних там принаймні 2–3 рази на рік. Одна така подорож триває близько 18 днів, оскільки, крім вище зазначених місцевостей, ми відвідуємо всіх наших вірних розкинутих на цих двох островах. Десь це може бути 8 людей, десь 5 людей, а десь тільки 2 людей. За цей час місійної подорожі священник сукупно долає близько 10 000 км.
Коли минулого року я відвідував наших вірних в Новій Зеландії разом з о. Андрієм Микитюком, ми багато подорожували автомобілем. І ось одного дня, переїжджаючи південний острів Нової Зеландії, неподалік дороги ми побачили український стяг. Наше серце зраділо, ми подумали, що там мають бути українці. Отож, ми швидко розвернулися та поїхали до цього місця, де висить наш прапор. Під’їхавши туди, ми почали спілкуватися з людьми, та відразу побачили, що вони розмовляють тільки англійською мовою — тобто є новозеландцями. Згодом ми запитали їх: «А чому тут висить український стяг?» На що чоловік відповів: «Моя дружина подарувала мені український прапор як різдвяний подарунок, а я взяв та й вивісив його на флагшток, щоб в такий спосіб виявити свою підтримку українському народу».
Наші спільноти в Новій Зеландії звісно, що збагачуються місцевими звичаями, але й також діляться українськими традиціями. Це в особливий спосіб проявляється в Окленді, де наші вірні готують українські смаколики і потім продають це на місцевому ринку. А всі здобуті кошти пересилають до України для допомоги нашим людям та військовим. Також це проявляється в святкуванні Різдва та Пасхи, де багато новозеландців пізнають нашу традицію та культуру.
Велика частина Ваших подорожей — це відвідин парафіяльних спільнот, поручених Вашій душпастирській опіці. Яка із спільнот знаходиться найдальше географічно від Вашого осідку? Чим ще ця спільнота є унікальною?
Відвідини парафіяльних спільнот — це основна місія єпископа. І хоч наша єпархія не є такою великою за кількістю вірних, проте ми є дуже розкидані по просторах Океанії. Саме тому відвідини наших вірних є прямим обов’язком єпископа та його відповідальністю.
Найвіддаленішою місійною точкою нашої єпархії є місто Дарвін, 3124 км від Мельбурна. Коли я вперше відвідав наших вірних в цьому місті у 2022 році, на той час нам вдалося зібрати всього лише 3-х наших людей. Проте, я жодним чином не засмутився, бо «де двоє або троє зберуться в моє ім’я, — каже Христос, — там Я є серед них» (Мт. 18, 20). Цього року, коли я в черговий раз відвідав наших вірних у Дарвіні — тут вже зібралося близько 40 наших вірних.
Незважаючи на невелике число наших людей, ця спільнота є унікальною через свої волонтерські ініціативи щодо України в часі війни. Це показує, що добрі діла можна робити навіть будучи далеко від України, та, будучи близько через свої гарячі серця.
Чому, на Вашу думку, єпископові важливо відвідувати своїх вірних та зустрічатися із ними особисто? Які із цьогорічних відвідин справили на вас особливе враження?
Жодні сучасні технології не замінять особистого спілкування з вірними. Саме тому ці подорожі є дуже необхідними для мене, як духовного батька єпархії, а також для наших вірних, щоб дати їм відчуття важливості, що вони не є забуті Церквою. Єпископ як Добрий Пастир має знати своїх овець на ім’я (пор. Ів. 10, 14), саме тому він зобов’язаний відвідувати вірних та в такий спосіб бути правдивим прикладом для інших.
Цього року напередодні Різдва Христового 24 грудня, я відвідав наших вірних на острові Тасманія в м. Гобарті. Прагну поділитися історією однієї родини, яка подолала відстань в 350 км, щоб бути на Службі Божій. Для цього вони виїхали із місця свого проживання о 05:30 год. ранку, щоб о 09:00 год. взяти участь в Божественній Літургії. Такі приклади надихають до ще ревнішого служіння нашим вірним, розкиданим по далеких просторах Австралії, Нової Зеландії та Океанії.
Наприкінці, Ваше Преосвященство, бажаємо Вам сили та витривалості у Вашому душпастирському служінні. Щиро дякуємо за виділений час та змістовні відповіді!
