«Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж слова поспалює вустами
вона ж порве нам спокій до струни
спини мене спини і схамени»
Ліна Костенко
Ви можете ставитися до театру по-різному: вважати його еталоном культурного життя чи навпаки, незрозумілим дійством на сцені. Однак варто лише раз дати йому шанс — і ви не стямитеся, як закохаєтеся в нього по вуха.
Для мене Івано-Франківськ — прекрасне місто (ліричний відступ від теми). Воно затишне, компактне, вулиці пахнуть кавою і на кожному кроці можна зустріти людей, яких знаєш. До речі, про людей: Івано-Франківськ — місто митців і мистецтва, вуличних котів і театру. Говорити про франківський театр можна дуже багато, але цього разу я спинюсь на виставі, яка є впізнаваною у кожнісінькому куточку України.
Яка вона «Гуцулка Ксеня»? Дотепна вистава про кохання, сповнена гумору та автентики, «бразильський серіал», як наприкінці називає цю історію актор Олексій Гнатковський, чи все ж мюзикл, який розповідає дещо більше?
Перше, що бачить глядач, коли зміщуються лаштунки, — сцену весілля, що пробирає до мурашок. Та усвідомити її цілком можна лише після пояснення, яке пізніше все ж нададуть глядачеві, присвоївши йому нового значення у часі війни.
Попри все, ця вистава не лише про кохання, що знаходить людину навіть у суперечливі моменти й обставини. Насамперед вона про недосконалість людського світоустрою, про внутрішню корисливість, з якою можемо боротися, про пошук свого коріння, самобутності українського народу. Вона показує гуцульський колорит і взиває до тієї загубленої частинки душі, що з часом забуває своє походження й осердя власної ідентичности. Глядач разом з головним героєм переусвідомлює основоположні цінності — силу любові, зову крові й розуміння власного «я». Спочатку ти смієшся над героями, а потім розумієш, що насправді ці герої уособлюють кожного з нас — наші вади й недосконалості, чесноти і прагнення.
Кажучи про унікальність дійства, не можна оминути гуцульський діалект, який вжитий тут з гордістю й викликом. «Гуцулка Ксеня» показує, що діалектизми – це частина нашої історії, це виклики, з якими ми стикалися, але які побороли, це не спосіб висміяти українську культуру, а радше можливість показати її неосяжність й різнобарвну картатість.
Сидячи в глядацькому кріслі, починаєш розуміти, що для акторів театр – це не просто робота, це все їхнє життя. Вони сміються разом зі своїми героями й разом з ними плачуть, віддають їм частинку себе й отримують певні риси натомість.
Закулісся вистави ховає титанічну працю — починаючи від написання сценарію, що міг би стати чудовою книгою, закінчуючи хореографією, постановкою світла та десятками годин роботи й роками праці над самовдосконаленням власної акторської майстерності. Чотири години, що їх бачить глядач, вміщають в собі певну історію.
То чи готові ви дати шанс театру й побачити цю історію на власні очі? Відчути доторк прекрасного, поринаючи в містерію емоцій, краси й української автентики?
Марія ІВАНЦІВ
