Кожен пригадує шкільні часи, і в кожного при цьому виникають абсолютно різні спогади та почуття. Я хочу розповісти вам про період, коли найбільше тепла та любові накопичувалося посеред шкільних коридорів і класів. А ще більше хочу, аби ви дізналися про мою першу вчительку – Слободян Оксану Дмитрівну, яка пішла у кращі світи кілька років тому.
Я навчалася в крихітній Угринівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів, де на той час набиралося до 70 учнів на весь заклад.
Забіжу наперед і скажу, що ідеальних людей просто таки не існує. От і про Оксану Дмитрівну ходили легенди, начебто вона – найстрогіша вчителька молодших класів. Хех, це пречудово, що до нас ці чутки дійшли із запізненням і ми сформували свою думку вже після знайомства.
Наша перша зустріч відбулася, коли мені та решті малюсикам виповнилося близько 5 років – ми почали ходити на кілька годин у нульовочку, себто дошкільну групу. Добре пригадую, що їжу для перекусу ми носили з дому. Якось один хлопчик забув приготоване мамою добро вдома. Оксана Дмитрівна завжди вчила, що потрібно вміти ділитися. Ми, ще малознайомі між собою, але схопили на льоту цю науку – і от парта однокласника була вже вщент закладена фруктами, печивом та канапками.
Наш класний кабінет був направду класним та дуже затишним. Я ще таких ніколи не бачила. Пані вчителька показувала полицю з пластиліновими звірятами та витворами мистецтва колишніх учнів. Експонати дбайливо вживалися один з одним. Чи були підписаними, чи ні, але Оксана Дмитрівна завжди пам`ятала, чиї руки сотворили ті дитячі шедеври.
Якщо зайти до кабінету, то під обома стінами одразу в очі впадали великі довгі меблі – вони називалися пенали. І ми реготали: «Як такі великі? Пенали – то ж для олівців». Ми ніколи туди самотужки не заглядали, лише вчителька повсякчас витягала звідти всяку фантастичну всячину. Окрім індивідуальних місць-парт, наприкінці класу була зона для відпочинку та спільних активностей – себто шість зсунутих докупи столиків, які ми, як курчата, обсідали навколо. Нам подобалося, коли вчителька затримувалася на нарадах – там ми обговорювали всякі дурнички, надривали зо сміху животи й ділилися секретами. Так вона залила фундамент для нашої подальшої дружби. І всі романтичні та секретні пригоди пов`язані саме з тими партами.
Оксана Дмитрівна завжди була за справедливість. Всі конфлікти чи суперечки вирішувалися по-совісті, чесно. Можливо, зараз це поширене явище в сучасних школах, з супер-пупер новітніми гуманними підходами. А тодішні методи вчительки працювали – ми рідко брехали, бо в підсумку нас все одно читали, як розгорнуті книги.
Оксана Дмитрівна навчала нас етикету й поваги. Очевидно, що не всі між собою ладнали чи хотіли дружити. Але були неписані правила поваги. Наприклад, перед виходом на вулицю чи до їдальні хлопці першими заходили за велетенську шафу – там у нас був гардероб. Вони брали куртки і галантно допомагали дівчатам. Хлопці також завжди відчиняли нам двері. Так було завжди.
Нас навчили поважати, а згодом ми й справді поступово полюбили один одного. Які б смаколики не приносили до школи, в нас виник звичай ділитися всім. Абсолютно. Якщо мандаринка – то по дольці кожному. Чи то пачка соломки, печива – неважливо. І не повірите – яблука також ділили. Якось навіть металевою лінійкою самі гамселили бідного фрукта. Але зазвичай несли до їдальні, просили розрізати на 8 частин: для 7-х нас та вчительки. І навіть не взявши нічого з дому, після великої перерви ти міг знайти на своїй парті кусничок чогось смачненького.
Оксана Дмитрівна вміла творити казку навіть у межах кількох квадратних метрів класу. Ми переглядали діафільми. Спершу готували для цього кімнату – натискали на кнопку, яка автоматично закривала штори, і в класі ставало темно. Над дошкою варто було потягнути за мотузку – і розгорталося велике біле полотно. Кожен зручно вмощувався, а Оксана Дмитрівна вмикала старенький проєктор. В неї було безліч казок на плівках, і щоразу нас очікували нові пригоди. Я б сказала, що ми перебували в стані своєрідного трансу: панувала мовчанка, і лише голос вчительки та наші реготи прорізували таємничу тишу. Аж потім, через кілька років, ми звернули увагу на тексти казок: більшість з них були написані російською мовою, ще з часів радянщини збереглися, і по-іншому бути, на жаль, не могло. Тоді ми очманіли, бо кілька років поспіль, роззявивши роти, тільки те й робили, що задивлялися на картинки та гіпнотично слухаючи голос пані вчительки. А вона справді професіоналка, бо читала тексти українською так майстерно, наче й не перекладала все на ходу. Діти з інших класів просилися до нас на ті казко-вечори, а ми деколи навіть пишалися, мовляв, «то тільки наша вчителька таке може і має».
У 3-му класі мене вперше відправляли на районний етап конкурсу з української мови імені Петра Яцика. І ми сиділи з Оксаною Дмитрівною опісля уроків, повторювали частини мови та писали багато творів. Я дуже хвилювалася, ніч напередодні конкурсу видалася безсонною. Тільки прокручувала в голові численні правила та думала, як би не підвести свою першу вчительку. Мама розповіла про це зранку, а Оксана Дмитрівна лише посміхнулася, обійняла мене і заспокоїла, сказавши: «Важлива твоя участь, ти розумниця й молодець лише тому, що їдеш туди». І якось відлягло. Відтоді посіялося в мені зерно впевненості та любові до української мови.
Потім, у класі четвертому, наш клас мав вивчити пісню для конкурсу. А ми колективно про це забули й не зробили цього вчасно. Тоді Оксана Дмитрівна була дуже засмученою. Ще й так припало, що вона мала відлучитися на 2-3 тижні і не приходити в школу. Можете засуджувати, сучасні вчителі й психологи, як вам заманеться подальшу ситуацію, але вона сказала, що їй сумно з нашої неслухняності й вона нас залишає. А ми це сприйняли цілком серйозно. І отак вживалися ми з новою вчителькою, і все думу гадали, як до такого докотилися ми – нещасні семеро козенят, і як це наша мама залишила нас напризволяще. Все одно якось звикалося. Коли минув термін її відсутності, ми раптом перед початком уроків виглянули у вікно – і почали кричати: «Оксана Дмитрівна повернулася! Ураааааа!». І всі зібралися перед дверима, принишкли. Ми ледь не знесли її з ніг – все обіймали та сміялися. Ми знали, що вона нас ніколи б не залишила, і те все було профілактично-повчальним процесом.
Потім ми готувалися після уроків до державної підсумкової атестації з трьох предметів. Мені здається, що ніхто додатково не оплачував ті послуги нашій вчительці, а тепер то зветься «репетиторством» – вона просто щиро прагнула, аби ми склали перші серйозні іспити. Одного разу ми забули повідомити панянкам з їдальні, що будемо обідати, і для нас порцій не залишилося. Тоді Оксана Дмитрівна витягла свіжу буханку хліба та пряники, які придбала напередодні для того, мабуть, аби вечорами ласувати ними, гортаючи наші зошити. І ми всі смакували тими делікатесами, попиваючи чай у класі.
І все-все пролетіло, а ми вже були на порозі переходу «на всі вчителі». Перший випускний у 4-му класі, ми підготували прощальний виступ. Але нам всім було сумно. П’ять років разом, і тепер ми вже не семеро кмітливих козенят, а Оксана Дмитрівна – наша дбайлива мама-кізонька (то жартома, звісно) нас таки полишає? І бавитиме тепер інших дітей? Ми трималися на перших віршах. А потім заграли клавіші, і на рядках: «Вчителько моя, зоре світова! Звідки виглядати, де тебе знайти?» струмки сліз вийшли з берегів. Всі решта віршів та пісень ми не те щоб плакали – ми безнастанно ревіли. І навіть коли доводилося розповідати анекдоти й гуморески – ми душилися сльозами. Плакали всі: ми, родичі, Оксана Дмитрівна. Я ніколи більше не бачила такої безумовної любові дітей до вчителя і навпаки. І такого прощання – теж.
Ми пішли «на всі вчителі». І нам пощастило – наш новий клас був одразу поруч біля кабінету Оксани Дмитрівни. І ми постійно заходили в гості, бавили молодших, дивилися за ними на перервах та гралися.
9-ий клас – ми випускники. Змужнілі хлопці з вусиками, високі дівчата. І до 9-го класу ми трималися так вкупці. Звісно, билися, сварилися і творили диковину. Але допоки ми не покинули стін школи – на парті завжди знаходили дольки мандаринок, печиво та шматочки яблук.
Я більше ніколи в житті не зустрічала таких вчителів, як Оксана Дмитрівна. Вона не тільки вкладала знання в юні голови – вона навчила нас бути людьми, любити, поважати, брати відповідальність та бути справедливими. Вона була найстрогішою та найщирішою вчителькою водночас. Дякую Вам, наставнице!
Цікаво, чи в раю можна отримати примірник «Нової Зорі»? Аби Ви прочитали, посміхнулися і знали, що Ваша наука завжди залишиться з кожним з нас.
Анастасія ГУЛЯЙ
