Київська митрополія та її очільники, що опинилися в непростому становищі після згасання династії Романовичів, були активним учасником процесів, які відбувалися в XV столітті у пошуках єдності між розділеними гілками християнства.
Друга половина XIV ст. була часом, коли зник старий світ Романовичів, в Церква в Україні потрібно було вибудувати стосунки з новими польськими та литовськими правителями. По цьому київські митрополити знову звернули свої погляди на Рим. Гострим питанням XV століття був пошук відновлення втраченої єдності у християнстві.
Аудіозапис запропонованої теми можна прослухати тут, пише пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ.
У 1418 році київський митрополит Григорій Цамблак вирушив на Констанцький собор, де його прийняв папа Римський Мартин V. Ще вдома митрополит погодив свою позицію з польським королем Ягайлом та великим князем литовським Вітовтом. Вона полягала у пропозиції активного пошуку церковної єдності. Київський митрополит запропонував папі скликати Вселенський церковний собор. На ньому мали б ухвалити, як Київська митрополія може увійти у сопричастя з Наступником святого Петра в Римі. Папа вислухав тези митрополита Григорія, але якогось контрактного рішення не прийняв. У тих часах ця пропозиція не знайшла свого вагомого зацікавлення.
Та невдовзі з’явилася надія на серйозний поступ у цьому питанні. У квітні 1438 року розпочав свою роботу церковний собор, який увійде в історію як Ферраро-Флорентійський. На нього, окрім представників Латинської Церкви, прибуло 20 православних митрополитів на чолі з константинопольським патріархом Йосифом ІІ. Також, був присутній візантійський імператор Іоан VIII. З боку київської митрополії учасником був митрополит Ісидор, який посів свою митрополичу кафедру двома роками перед цим. Цікавим є факт, що еліти Польського королівства та Великого князівства Литовського вороже поставилися до цього собору, й зокрема до участі в ньому православних єпископів зі своїх земель. В майбутньому це ще буде мати свої негативні наслідки.
Тим не менше, Київська митрополія була дуже гідно представлена своїм главою. Митрополит Ісидор був дієвим учасником собору. Він виголосив аж п’ять обширних доповідей. Зокрема, у четвертій він зупинився на питанні церковної єдності, а в останній — як її закріпити. Тож, по закінченні собору митрополит, повний енергій та запалу, вирушив додому утверджувати здобутки собору. Він настільки мав довіру папи, що той у грудні 1439 році надав йому титул кардинала. Та вже в дорозі виявилося, що митрополит мав і великих противників. Це стосувалося московських представників його делегації. У Венеції частина з них втекла з делегації митрополита і поспішила до Москви, щоб очорнити його в очах місцевої влади.
Митрополит Ісидор продовжив свій шлях і прибув до Польського королівства. Хоча польське католицьке духовенство не брало участі у соборі, митрополита при королівському дворі зустріли прихильно. По цьому він вирушив до Галичини. Відвідав Перемишль, Холм, Галич, Львів. Місцеві українські еліти не були задоволені митрополитом. Вони хотіли отримати його підтримку в обороні своїх прав. Але митрополита це не цікавило. Тож він поїхав далі, не надавши їм того на що вони очікували.
У березні 1441 року митрополит прибув до Вільнюса. Тут, на відмінну від Кракова, його зустріли холодно. Тож він в скорому часі вирушив до Києва, де в соборі святої Софії 5 лютого 1441 р. проголосив унію. І тоді через Смоленськ до Москви. Там по прочитанні декрету Флорентійської унії в Успенському соборі Ісидор був проголошений єретиком і запроторений до в’язниці. По п’ятьох місяцях він утік до Твері, де місцевий князь також на рік ув’язнив його. Але йому таки вдалося вийти з ув’язнення. Митрополит повернувся до Великого князівства Литовського і, недовго пробувши там, вирушив до Риму. Справа Флорентійської унії не знайшла підтримки у місцевих еліт трьох держав у складі яких були єпархії тодішньої київської митрополії. Тому момент, коли єдність могла бути утверджена, був загублений.
Київський митрополит Ісидор вимушений був покинути свою митрополію і поїхати до Риму. У 1458 році він зрікся титулу київського митрополита і в скорому часі помер у 1463 році. Ще коли він був митрополитом, єпископи у Великому князівстві Московському вчинили розкол і обрали митрополитом Йону. Це стало першим кроком до проголошення автокефалії Московської Церкви у 1459 році. Її Константинополь визнав щойно у 1589 році.
Щодо українських та білоруських земель, то новий папа Римський Калікст ІІІ зацікавився ідеєю впровадження в життя рішень Ферраро-Флорнетійського собору. Зокрема, була спроба вирішити проблему Галицької єпархії Київської митрополії. Вона майже пів століття не мала свого правлячого єпископа. Папа Калікст ІІІ за порадою митрополита Ісидора іменував новим галицьким єпископом Макарія. Підтримку цього єпископа продовжив папа Пій ІІ. Владика Макарій прибув до своєї єпархії, але застав її у дуже знищеному стані. Не маючи політичної підтримки у спробах впорядкувати її справи, владика врешті покинув єпархію і виїхав до Трансильванії. У 1458 році кардинал Ісидор зрікся титулу київського митрополита. Новим митрополитом став Григорій. Але про нього вже наступного разу.
