Єпископ Венедикт Алексійчук, який зараз очолює єпархію Святого Миколая в Чикаго (США), а раніше був єпископом-помічником Львівської архиєпархії УГКЦ, має фах фельдшера і вихователя, а ще закінчив навчання на програмі Key Executive MBA у Львівській бізнес-школі УКУ. Владика каже, що має хобі — психологію і є почесним членом Спілки психотерапевтів України.
Про виклики сьогодення, депресію і зневіру, про те, коли варто звернутися до священника, а коли до психотерапевта; про важливість навчитися спілкуватися між собою; настрої американців щодо російсько-української війни та Україну в майбутньому читайте в інтерв’ю Tvoemisto.tv.
Владико, нещодавно я побачила уривок відео з вами, де ви говорите про те, що частина людей зараз живе минулим. Це люди, які старіють. Друга частина людей живе майбутнім. Це люди молоді. Та ви наголошуєте, що варто жити теперішнім і цінувати кожен день. Ми живемо в непростий час. Другий рік повномасштабної війни виснажив українців, не всі розуміють, як це — жити сьогодні, бо не знають, що буде завтра. Хтось впадає у депресію, відчай, хтось, можливо, навіть зневірюється. Що нам із цим робити?
Думаю, ця кризова ситуація показала цю дійсність, що людина не живе в реальності. Реальність є, минулого вже немає, а майбутнього ще немає. Американці кажуть «The past is history. The future is mystery» («Вчорашнє — це історія, а завтрашнє — загадка — Ред.). І тут постає питання, наскільки ти віриш у Бога чи не віриш. Якщо ти матеріаліст, то тим паче це теперішнє для тебе є. Людині не віриться, що те, що є тепер, воно є. Я б навіть сказав, що воно найцінніше, бо воно Є. Неважливо, був ти раніше святим чи грішником, бо це минулося. Ти можеш жаліти, можеш тішитися тим минулим, але його вже нема. Деякі дослідники взагалі кажуть, що минулого і майбутнього немає — нам сонце створює ілюзію часу, а час просто Є. Ми можемо, звісно ж, займатися якимись афірмаціями, надиханням, що все буде добре, але ти не знаєш, як буде далі.
Тут також інший аспект нашого людського буття показує, що людині допомагає віра. Ну бо по-людськи на кого надіятися? На Америку, яка дасть чи не дасть зброю? Ми постійно в невірі, а в такій кризовій ситуації якраз і показується важливість віри. У нашому народі так і кажуть: поки не загримить, чоловік не перехреститься. В такий момент показується, наскільки важливо довіряти Богові, віддавати Україну Йому.
Кажуть, на війні, в окопах атеїстів немає. Цей момент дає розуміння, що треба почати довіряти Богу. В Бога є рішення. Це ми не можемо знайти рішення у своїй голові. Ну як його знайти, це рішення? Наш сусід був, є і буде. Добре, ми до кордону їх відженемо, але вони не перестануть запускати ракети. Добре, помре Путін, але чи не прийде ще гірший? І тому шукати рішення в голові неможливо.
Усі кризи, депресії — в голові, а рішення — у вірі. Тому в цій ситуації можемо якраз застосувати довіру. Тут не питання, наскільки я сильний чи слабкий у вірі, але я просто пробую довіряти, бо бачу, що по-людськи нічого не можу зробити.
Але ж українці вже дуже багато зробили.
Ми як соціум чи держава робимо багато. Українці відкрили себе, відкрили як феномен нації, суспільства, волонтерства. Весь світ не очікував, навіть ми не очікували. Кризова ситуація показала, що ми сильний і спосібний нарід, але є межа людських спосібностей, і тут допомагає якраз довіра до Бога. А довіра до Бога приходить, коли є стосунки з Богом. Найбільше через молитву, тому треба почати молитися, сподіватися на Бога, і він дасть рішення. Це так, як у сучасному світі, коли ти не бачиш рішення, то шукаєш відповіді в гуглі, але телефон нічого не вартий, коли він не є онлайн. Так само нам важливо бути онлайн у стосунках з Богом, і він дасть рішення, що робити конкретно мені у цій ситуації і що робити всьому народу.
Коли в складні часи варто звернутися до священника, а коли до психолога? Чи може перший замінити другого?
Відповім фундаментально: у складні часи завжди треба до когось звертатися, не шукати рішення лише в голові. В трудні часи треба говорити і робити це з людиною, якій довіряєш. Я не вважаю, що важливо, до кого саме треба звертатися. Це може бути священник, психотерапевт, приятель, але ніколи не залишайтесь самі. Один із клопотів нашого суспільства в тому, що ми не вміємо спілкуватися, слухати, виражати свої думки, тому в кризовій ситуації важливо проговорювати проблеми з найближчими людьми.
Думаю, що нам зараз також дуже важливо навчитися спілкуватися одне з одним, бо навіть звичайні побутові речі, те, що раніше ми могли легко подолати, зараз сприймаються значно гостріше. Але гірше, коли суперечки виникають із приводу питань, які, для прикладу, стосуються керівництва країни, розколюють суспільство. В одному з останніх інтерв’ю психотерапевт Роман Кечур каже, що зараз нам треба наступити на свої уподобання, якщо хочемо вижити і перемогти. Що думаєте з цього приводу, як нам навчитися говорити одне з одним?
Можу назвати тут декілька аспектів. У першому назву приклад святого Антонія, який мав певну кризу в своєму житті. Йому було складно зрозуміти, чому одні люди живуть праведно, свято і страждають, а другі живуть у багатстві, і це його вводило у такий стан знеохоти й депресії. Він молився Богові, тоді йому голос Божий сказав: «Антонію, дивися на себе». Думаю, що в таких дуже кризових ситуаціях важливо робити те, що можеш. Знаєте, ми всі спеціалісти. Бачу серед людей те, як вони витрачають неймовірно багато часу, зусиль, інтелекту на інших людей, що змінити не можна. Це марнування часу. Якщо говорити мовою бізнесу, то це найгірші інвестиції. Я вкладаю свої зусилля у щось, що не приносить результату. І тут дуже важливо робити те, що я маю робити. Як гарно кажуть американці, step by step. Роби далі те, що від тебе залежить. Це один аспект.
Другий — проблема наших непорозумінь, думаю, також і в тому, що нам, навіть тим, що не народилися в Радянському Союзі, дуже важко приймати інші думки, і це також тягнеться із часів Союзу. Тоді судили за інакомислення. І ми дуже часто в українській мові вживаємо фразу, що треба бути однодумцем, але однодумцем бути неможливо. Всі люди різні, не можна думати однаково. Це тоталітарна система хотіла змусити це робити. Нам важливо навчитися приймати те, що люди бувають інші. Я не погоджуюся з тобою, але поважаю тебе. Я не розумію тебе, але акцептую твій погляд. Це творить простір свободи. А проблема зараз у тому, що ми такі трохи «тоталітарні», хочемо накинути свій погляд, товкмачимо. Ми навіть не маємо правдивої Євангелії, бо їх є чотири, і кожен має свою версію.
Дискусії виникають і довкола мобілізації. Все частіше чуємо, що на фронті потребують більше людей, але не всі готові піти воювати — хтось боїться цього, а хтось у тилу робить вклад у перемогу. І тут виникає ситуація, коли військові не розуміють тил і навпаки.
Знаєте, кажуть, що в журналістиці не буває зайвої інформації. Тут бракує взаємної інформації. Не думаю, що знизився патріотизм, але в перші місяці великої війни люди бачили цю біду і одразу відгукнулись. Однак зараз, мені здається, замало говорять про це, тому люди можуть не відгукнутися на це. Я вам скажу відверто, що мені бракує зараз розповідей про героїзм наших хлопців. Люди люблять історії. Так само бракує інформації там, на фронті, про те, що твориться тут. Часто через брак інформації виникають стереотипи, домисли і непорозуміння.
Якщо говорити конкретно про тил, зокрема Львів, який від перших днів війни став таким гуманітарним хабом, то якою тепер ви бачите місію міста?
Тил — це завжди той, хто допомагає, завжди відкритий. Думаю, для Львова це також було важко, бо не було такого досвіду. Але думаю, що він упорався з цим. Звичайно, ми можемо сказати, що Львів виснажився допомагати, але можна й сказати «я виснажився жити», а жити треба. Війна — як хронічна хвороба, треба навчитися з нею діяти, функціонувати.
Бачу, що на різних ділянках допомога є, але люди потребують заохочення, висвітлення тої праці, більшої комунікації. Я усвідомив, що дуже важливо дякувати одне одному, бо людина захоче й надалі робити добро. Військові потребують підтримки, так само для волонтерів було б цінно, якби їм дякували за те, що вони, наприклад, плетуть сітки. Ми не навчені зауважувати, що хтось робить добро.
Більшість часу ви перебуваєте в Сполучених Штатах Америки і бачите, якими є настрої американців. Чи виснажилися вони від війни в Україні і допомоги нам?
Деколи я питаю українців, чи знали ми, що війна триває. Наприклад, в Уганді, в Африці. Ми не можемо вимагати від когось, щоб завжди за нас пам’ятав. Але назагал середньостатистичний американець знає, що робиться в Україні, підтримує Україну. Моє переконання, хоча я можу помилятися, що яка б не була влада в Америці, вони ніколи не перестануть нам допомагати. Бо для них на першому місці свобода, і якщо її десь порушують, то вони хочуть допомогти. Тобто Америка не залишить Україну. Звісно, вони звикли до цієї війни, але не забулися.
Україна після перемоги. Якою ви її бачите?
Думаю, Україна мусить для себе зрозуміти, якою вона має бути. Перемога України — це, як ми кажемо в світському житті, особистість. Вона має стати особистістю. Думаю, в часі війни вона вже показала, що є особистістю, відчула свою цінність, може говорити на рівних. Є небезпека, що ми можемо перемогти, але знову потрапити під вплив Сходу, Заходу, Півночі, Півдня. Для прикладу, Ізраїль, який живе, умовно кажучи, на острові, бо довкола мусульманський світ, є особистістю.
Тому Україна має доростати, і війна робить нас сильнішими. Важкі ситуації формують націю, тому для мене перемога України в тому, щоб вона відбулася як держава. Вона не буде подібна ні на кого, вона має знайти свій соціальний уклад, своє політичне місце в світі. Україна має бути пізнаваною.
